Зустріч зі святителем Спиридоном Тримифунтським
Те, що святитель Спиридон не схожий на інших святителів, стає зрозуміло навіть після першого погляду на його ікону. Давні святителі частіше за все зображуються з непокритою головою. Таким є Златоуст, таким є Василій Великий і багато інших.
Святителі пізніх епох окрім звичного архієрейського вбрання мають на голові митри. Митрою прикрашений Феодосій Чернігівський, Тихон Задонський, Іоасаф Бєлгородський. Перераховувати можна довго. А от Спиридон, сучасник Миколая Чудотворця, не простоволосий, але й не в митрі. У нього на голові — шапчина з овечої вовни. Пастухом довгі роки був цей предивний муж, а коли воля Божа привела його на єпископську кафедру, щоб пасти словесних овець Христових, то спосіб життя Спиридон не змінив. Селянська їжа, помірність у побуті, яка доходила до бідності, вівчарська шапка — все це так не схоже на ознаки святительского сану. Зате внутрішні багатства благодаті, котрі носив у собі Спиридон, примушували сучасників згадувати імена пророків Іллі та Єлисея.
IV століття, століття, коли жив святитель, було тим часом, коли Церква, заспокоївшись від зовнішніх гонінь, стала мучитися внутрішніми хворобами. Хибні вчення, єресі стали бентежити уми вірян. Епоха потребувала богословського подвигу й захисту апостольської віри відточеною мовою філософських понять. Спиридон менш за все підходив для цього. Він був молитвеником, подвижником, праведником, але ніяк не книжником і не оратором. Проте святий пішов на Нікейський Собор, що його скликав імператор Костянтин з приводу вчення олександрійського пресвітера Арія.
Єресь Арія похитнула всесвіт. Цей священик зважився навчати, що Христос не Бог, що Він не рівний Отцю і був час, коли Сина Божого не було. Ті, хто носив Христа в серці, здригнулися, почувши такі слова. Але ті, хто ще не переміг свою гріховність і хто надто довіряв своєму розумові й логіці, підхопили Арієве блюзнірство. Таких було багато. Прикрашені зовнішнім знанням, чванливі й балакучі, ці філософи пристрасно доводили свої думки. І Спиридон вирішив заступитися за Істину. Отці Собору знали, що цей єпископ у пастушій шапці святий, але не вправний у слові. Вони утримували його, побоюючись поразки в диспутах. Але Спиридон скоїв дещо несподіване. Він узяв у руки цеглину і, сотворивши молитву, стиснув її в руках. Слава Тобі, Христе Боже! У руках святого старця спалахнув вогонь, потекла вода й лишилися мокра глина. Цегла, силою Божою, розклалася на свої складові частини.
«Дивись, філософе, — сказав з відважністю Спиридон захисникові аріанства, — плінфа (цеглина) одна, але в ній — три: глина, вогонь і вода. Так і Бог наш єдиний, але три Лиця в Ньому: Отець, Слово й Дух». Проти таких доказів мала умовкнути земна мудрість.
Це не єдине чудо святителя, і ми не випадково згадали раніше імена Іллі й Єлисея. Великі пророки Ізраїлю всім серцем служили Богові, і Бог здійснював через них дивовижні чудеса. Мертві воскресали, прокажені очищувалися, Йордан розділявся навпіл, небо замикалося на роки й відмовлялося проливати дощ. Здавалося, що Свою владу над створеним світом Господь деколи віддавав Своїм обранцям. Третя й четверта Книги Царств докладно розповідають про цих чудотворців.
Спиридон був подібний до них. Кіпріоти-землевласники були щасливі, маючи такого архієрея, оскільки небо слухалося святого. У разі посухи молитви Спиридона прихиляли Бога на милість, і довгоочікуваний дощ напував землю.
Подібно до Єлисея, котрий перевірив наявність на собі духа Іллі, розділивши води Йордану (4 Цар. 2, 14), і святитель повелівав водною стихією. Він ішов одного разу до міста, щоби вступитися за несправедливо звинуваченого знайомого, і струмок, що розлився, загрожував перегородити йому дорогу. Святий заборонив воді іменем Божим і продовжив шлях.
Неодноразово смерть віддавала свою здобич, і за молитвами святого воскресали мертві.
Варто зазначити, що житіє святителя Спиридона відоме нам не повністю, а лише в невеликих фрагментах. І навіть те мале, що відомо, вражає могутністю сили й слави Божої, що діяла через цю людину.
Знайомство зі святими і з усім тим надприроднім, що було в їхньому житті, є пробним каменем для людського серця. Очевидно, ми не зможемо повторити життя великих угодників. Але радість за те, що такі люди є, і віра в те, що описані чудеса правдиві, говорить про те, що ми з ними одного духу. Хай вони, ці святі люди, повні, як море, а ми — як наперсток, але і в нас, і в них одна і та ж жива вода. Якщо ж людина скептична до почутого, то навряд чи в її серці живе віра в Того, для Кого немає нічого неможливого.
Ілля й Єлисей — великі святі, але не їхнім іменем звалися ізраїльтяни. Отець народу і водночас отець всіх віруючих — Авраам. Це його незбагненна відданість Богові стала основою всієї подальшої священної історії. Однією з головних рис, що характеризують Авраама, було милосердя й гостинність. Коли ми говоримо про Спиридона, ми завжди згадуємо праотця, оскільки любов’ю до убогих і мандрівників святитель цілком йому уподібнився.
Любов до людей вища за чудеса. Той, хто може відкривати нужденним разом із серцем і гаманець, і двері дому, той — справжній чудотворець. Більших чудес не треба. А якщо вони й будуть, то тільки за наявності головного чуда — людинолюбства.
Дім Спиридона Тримифунтського не зачинявся для мандрівників. З його комори будь-яка убога людина могла взяти в борг будь-яку кількість їжі. Повертала вона борг, коли могла. Ніхто не стояв поряд і не контролював кількість узятого й поверненого.
Разом з тим, жорстокі й користолюбні люди в особі Спиридона зустрічалися ніби з Самим Богом, страшним у Своїй справедливості. Житіє описує декілька випадків, коли святий карав і викривав купців, що не стидались наживатися на чужій біді.
Буває, що людині потрібен не стільки Небесний Отець, скільки Небесний «Дідусь», який був би поблажливим до помилок, і дозволяв погратися. Так, сучасника Спиридона, Миколая Чудотворця, через століття перевдягнули в Діда Мороза й пристосували до роздавання подарунків. Але Миколай не лише потайки дарунки розносив. Часом він міг застосувати до зухвалих грішників і владу, й силу. Так було під час земного життя. Так продовжується й зараз, коли душі праведних споглядають Христову Славу.
Спиридон добрий, як Миколай, і як Миколай — суворий. Одне не буває без іншого. Той, хто вміє любити правду, вміє й ненавидіти брехню. Людина, яку неправедно женуть, людина, яка відчуває слабкість і беззахисність, в особі Спиридона може знайти сильного захисника й швидкого помічника. Тільки нехай сама людина, що просить допомоги, не буде несправедливою до близьких, оскільки святі Божі не дивляться на обличчя.
Серед тих радостей, котрі дарує людині християнська віра, є радість віднаходження почуття родини. Людина, що вірує, ніколи не буває самотньою. Навколо неї завжди — хмара свідків (Євр. 12, 1). Люди, які жили в різні епохи і в різних місцях, які досягли Небесного Єрусалиму, складають нині церкву первороджених, на небі написаних (Євр. 12, 23). Із любов’ю спостерігають вони за нами, завжди готові, у відповідь на прохання, прийти на допомогу.
Один із них — святитель Спиридон, радість кіпріотів, керкірська похвала, Вселенської Церкви дорогоцінна прикраса.
