Чи знаєте ви, що жіночі монастирі протягом багатьох століть розміщувались... у чоловічих монастирях? Точніше, окремих жіночих монастирів практично не було. Общини інокинь проживали, звісно, відокремлено від іноків — але все ж усередині огородженої території чоловічого монастиря. Так було й у Візантії, і на Русі, і найславетніший монастир Києва винятком не був.
Пропонуємо любителям київської старовини невеликий екскурс в історію жіночої обителі при Києво-Печерській Лаврі.
На війні як на війні
Головна причина дещо дивного — як на теперішній погляд — і повного спокус жіночо-чоловічого спільного мешкання проста: воєнна загроза. Добра половина древніх і середньовічних обителей розташовувались за межами укріплених міст — у тогочасних фортецях місця було дуже мало. Крім того, монастирі харчувалися в основному за рахунок своїх земельних угідь — і зручніше було розташовуватися поряд із цими господарствами, аніж добиратися до них із міста. Нарешті, відхід від світу для багатьох передбачав життя саме за межами міст.
Тепер уявіть окрему жіночу обитель в умовах постійної загрози набігу половців чи татар, персів чи арабів, іновірців чи інославних або ж просто злодійських ватаг. Очевидно, без побудови серйозної фортеці й розквартирування в ній військового гарнізону існування такої спільноти інокинь було б недовгим і закінчилось би сумно. А вже якщо інокиням когось обирати собі за постійну охорону — то краще за все саме братію чоловічих монастирів. Ось так багато древніх монастирів у регіонах із реальною воєнною загрозою з давніх-давен ставали чоловічо-жіночими. І лишались такими багато століть: аж до радикального усунення воєнної небезпеки в найближчому регіоні.
Другою причиною присутності жіночих общин при середньовічних чоловічих монастирях була необхідність наявності священнослужителів — священик символічно втілює Христа й тому не може бути жінкою. В місті легко: тут священик може приходити. А у віддаленому від міста жіночому монастирі за довгочасності тодішніх переїздів? Постійно проживати одному-двом батюшкам у такій замкненій спільноті інокинь не завжди буває добре. Зрідка відвідувати обитель — теж не ідеальний варіант. Нарешті, можливість вибирати з десятка чи більше духівників у сестер високо оцінюється — а найбільшу кількість священнослужителів на одній території дає саме чоловічий монастир.
Боротися з цим обґрунтованим «порушенням» намагались: візантійський імператор Юстиніан присвятив два закони примусовому розселенню подвійних монастирів. Але воєнна загроза була сильною — обидва закони не виконувались.
У Європі, вже католицькій, у кінці ХІ століття черговий такий закон-заборона став частиною реформ папи Григорія VII. Втім, і після цього деякі подвійні католицькі монастирі не розселялися ще двісті років. Поки велися внутрішні війни з єретиками, доки зберігалася загроза прориву на захід турків, татар, маврів — жіночим половинам обителей, розташованим у найбільш небезпечних місцях, було несвоєчасним виділятися в «самостійне плавання».
Достоту така ж ситуація — з іще більшим рівнем небезпеки — спостерігалась і в Україні ХІІІ-ХVІІ століть, що й викликало масову появу чоловічо-жіночих монастирів (лише в околицях Києва таких обителей було чотири). Не виключено, що такі монастирі були й раніше, у Древній Русі.
Чому «дівочий»?
Києво-Печерська Лавра теж була чоловічо-жіночою обителлю. Формально найдавніша згадка про інокинь, стариць та ігуменю в Печерському монастирі датується 1159 роком — однак цю дату проставили автори безсумнівної підробки XVI чи XVII століття: «Грамоти Андрія Боголюбського».
Найранішою достовірною датою можна вважати 1540-ті роки — заповіт, датований цим десятиліттям, належить схимниці Печерського монастиря і передає її помістя у власність Лаври. До речі, із цього і багатьох інших джерел того часу можна зробити висновок, що жіноча Печерська община була орієнтована на вищі верстви: шляхтянок і навіть княгинь. Про це ж свідчить і найменування Печерського жіночого монастиря в XVII столітті виключно «панянським» або «дівочим» — а не «жіночим», як багато інших обителей інокинь.
По-перше, «женщина» в російській мові, як і «жона» в польській, до кінця ХІХ столітті було визначенням, притаманним простонароддю, — а не вищим верствам. Слова ж «девица» в російській мові (на відміну від простонародного «девушка»), «панянка» в польській — означали тоді незаміжніх представниць саме еліти суспільства. До слова, здебільшого боярськими, дворянськими були й «Дівочі» й «Новодівочі» монастирі Москви та інших міст Росії.
По-друге, дівчата й навіть вдови з простонароддя до XV-ХVI століть зазвичай і не мали свободи волевиявлення для того, щоб піти в монастир. Однак у описану епоху, на межі середньовіччя, все ж з’являється, окрім «дівочих» обителей, поняття «жіночий монастир» (як правило — глибоко провінційний). На жаль, світське соціальне розшарування тоді впливало навіть на відхід від світу.
Мовою документів: початки обителі
Археологи під час нещодавнього дослідження території київського «Мистецького Арсеналу» виявили сліди лаврських укріплень 1490–1500-х років. Це свідчить про те, що на початку ХVІ століття інокині мешкали ще не зовні, а всередині основної огорожі Лаври.
А ось два московські документи 1580-х років свідчать, що Печерська жіноча община отримала урядову грошову допомогу з Москви окремо від основної чоловічої общини Лаври. Очевидно, загроза татарського набігу на Київ лише незадовго перед тим була визнана «недійсною». Це й дозволило, нарешті, печерських інокинь відділити — а тому вони вперше «заслужили» окрему графу в звітності про фінансування Лаври московськими царями.
Спочатку жіноча община всередині Лаври, можливо, розташовувалась у так званому Лікарняному монастирі (частина верхньої Лаври поблизу Троїцького надвратного храму) — адже здебільшого саме жіночі середньовічні общини отримували «медичні» послухи. У цьому випадку після переселення інокині опинилися буквально в п’ятдесяти метрах від попереднього розташування — але вже по інший бік Троїцького надвратного храму та прилеглих до нього стін.
У 1610-х роках відомий намісник Лаври архімандрит Єлисей (Плетенецький) забезпечив побудову капітальних дерев’яних споруд жіночої Печерської обителі й дуже багате їхнє внутрішнє оздоблення — про це сказано в оді на його честь 1618 року. З того часу монастир згадують дуже активно: і в заповітах української шляхти, і в записках святителя Петра (Могили), і в низці інших документів.
На плані Лаври 1638 року розташування Печерського жіночого монастиря вказується на тому ж місці, що на ньому з кінця XVІІІ століття розташовано будівлю Старого Арсеналу (нині «Мистецький Арсенал»). А в описовій частині карти обитель описана як «кляштор панянський, де много княжон, воєводжанок, шляхтянок».
Мовою документів: розквіт монастиря
Славнозвісні записки французького інженера Гійома де Боплана, що працював в Україні з 1630-го по 1647 рік, дають уже докладний опис Печерського жіночого монастиря періоду його розквіту. Європейський спостерігач нарахував у ньому більше ста інокинь.
В обставинах їхнього життя француза здивувало право вільного виходу за огорожу обителі й прогулянок у Київ — до якого тоді треба було йти лісом, за словами Боплана, «половину льє», тобто більше двох кілометрів. Здивувало парижанина й вільне відвідування самого монастиря візитерами — що в Європі для суворих жіночих монастирів тоді заборонялося.
Основним заняттям і важливим джерелом доходу сестер мандрівник — як і десятки майбутніх відвідувачів — назвав дорогоцінну високохудожню вишивку. Деякі її зразки збереглися у фондах Києво-Печерського заповідника й донині.
Після перемог Богдана Хмельницького новій козацькій владі довелося багато разів підтверджувати земельні володіння власників. Через десятиліття тим же довелося займатися ще й московській владі. Так грамота гетьмана Хмельницького від 1648 року свідчить про те, що село Підгірці між Києвом та Обуховом є першим володінням жіночого Печерського монастиря. А надавчий лист царя московського 1659 року закріплює за інокинями не лише Підгірці, а й сусіднє село Ходосівка. До слова, лише через півстоліття кількість київських приміських сіл із угіддями у володінні обителі вже наближалася до двадцяти.
У 1652 році Київ спіткала епідемія чуми, під час якої померло близько трьохсот іноків Лаври, а також більше сотні жительок жіночого монастиря. Про це свідчить синодик одного із храмів Ближніх печер, що називає імена 42 послушниць, 59 інокинь і двох настоятельок жіночої обителі, які померли від епідемії.
За словами архідиякона Павла Алеппського
Через два роки, у 1654-му, через Київ у Росію проїхав патріарх антіохійський Макарій ІІІ (аз-Заїм), син і секретар якого, відомий як архідиякон Павло Алеппський, залишив арабомовні записки про це посольство. Жіночому Печерському монастирю отець Павло присвятив численні описи.
За його словами, в обителі нараховувалось 50–60 жительок — очевидно, чисельність помітно зменшилася після епідемії. Ігуменя, — говорить мандрівник, — належала до роду польського короля — в цьому пункті, очевидно, мемуарист помилився: скоріше за все, йому розповіли про те, що намісниця належала до роду Рюриковичів, колишніх «місцевих королів». Більшість сестер, підтверджує архідиякон, належали до стародавніх шляхетських родів; у монастирі виховувалось до повноліття багато дівчаток-сиріт.
Сирійців уразила освіченість високопоставлених інокинь, що розбирались у філософії та логіці, писали свої власні твори. Не оминув отець Павло згадкою й оздоблення храму, що ряснів золотом, сріблом, дорогоцінним камінням та перлами; зі здивуванням сказав, що тематика майже всіх ікон була «жіночою» (святі діви, мучениці, праведниці). З іще більшим здивуванням описав одяг монашок — для наших земель цілком традиційний — і навіть подані сестрами для гостей страви, аж до горілки. Нарешті, помітив він і колодязь жіночого монастиря, із системою двох ланцюгів, що свідчила про глибину в кількадесят метрів.
Проїжджали сирійці до Лаври повз жіночий монастир досить довго, — свідчить мандрівник. Це означає (й інші джерела підтверджують), що, окрім основного подвір’я, огорожа жіночого монастиря оточувала й немалі його сади, квітники, городи, що далеко простягалися за тиловим фасадом нинішнього «Мистецького Арсеналу» вздовж теперішньої вулиці Цитадельної.
Що цікаво, отець Павло, на відміну від Боплана, уважав, що мирянам-чоловікам заборонено відвідувати Печерську жіночу обитель. Можливо, ішлося лише про карантинні обмеження після нещодавньої епідемії і це стосувалось узагалі будь-яких відвідин?
Ігуменя Марія-Магдалина
До того ж 1654 року відноситься перша згадка назви жіночої обителі — на честь Вознесіння Господнього. Шестикупольний дерев’яний храм із цією присвятою побудований, можливо, на початку 1640-х років, а пов’язане його створення, вочевидь, із ім’ям святителя Петра Могили.
У 1660-х роках у зв’язку з козацькими і російсько-польською війнами обителі Печерська дуже збідніли — внаслідок чого просили царя Московського про відновлення допомоги. І вони її отримали: в 1669 році була виділена велика сума жіночому Печерському монастирю.
Із 1681 по 1707 рік жіночий Печерський монастир очолювала намісниця Марія-Магдалина (Мазепа, уроджена Марина, або Маріанна, Мокієвська, 1617–1707) — мати Івана Мазепи, який через кілька років після її поставлення в ігумені став українським гетьманом. Відомо, що чоловік Маріанни Мокієвської, Стефан-Адам Мазепа-Колединський (помер у 1665 році) і його рід були вписані в пом’янник Ближніх печер Лаври набагато раніше кар’єрного зльоту його сина Івана. А це свідчить про давні зв’язки цього елітарного сімейства і монастиря — і, найімовірніше, означає, що до поставлення печерської ігумені генеральний осавул Іван Мазепа не мав стосунку як посадова особа.
Але, звісно, після цього поставлення генеральний осавул, а потім гетьман Мазепа приніс багато дарів обителі своєї матері. Серед них — великий дзвін із написом 1683 року — зараз він знаходиться на дзвіниці Ближніх печер Лаври; низку населених пунктів із угіддями; численні грошові суми й дорогоцінності — в тому числі прислані від московського царя, але вже за особливим чином: майже як представниці царської сім’ї. Джерела свідчать, що й ігуменя, і гетьман робили візити до Москви практично щороку.
Окрім того, 1690 року в жіночому Печерському монастирі з’явилася своя святиня — Рудненська чудотворна ікона Матері Божої. Щоправда, без авторитарного ексцесу не обійшлося: перенесення ікони до Києва образило парафію села Рудня на Чернігівщині — в якій роком раніше ікона була здобута як чудотворна і яка власними силами тільки-тільки побудувала новий великий храм із розрахунком на паломників до ікони. Але «с иным накладно спорить»: святиня лишилася в Києві. Згодом Рудненська ікона перебувала у Флоровському монастирі на Подолі, а під час його закриття у ХХ ст. безслідно зникла.
Основною статтею видатків із великих дарованих коштів — і головною спадщиною епохи ігумені Марії-Магдалини в жіночому Печерському монастирі — став величезний кам’яний Вознесенський собор, побудову якого було завершено в 1705 році. Попутно з кінця 1690-х років було створено фактично новий ансамбль монастиря: трапезна, келії, брукована площа, огорожа із надвратною вежею, дзвіниця.
Але несповідимі шляхи Господні — саме тоді, коли обитель після десятиліть будівництва була впорядкована й повністю завершена, коли все у ній було створено за найвищою міркою, максимально дорого й «на віки» — тоді монастир і прирекли на знищення.
Ліквідація
У 1700-х роках ішли затяжні воєнні дії Росії зі Швецією, час від часу й із Туреччиною, не було впевненості в лояльності Польщі — і Київ опинився під загрозою захоплення. Для захисту стратегічного пункту в 1706 році Петро I організував створення Старої Печерської (офіційно: Київської) фортеці.
Фортеця за планом включала в себе споруди Печерської Лаври — однак знищенню підлягало все, що Лавру оточує. Це стосувалося, в першу чергу, численних слобод селян і садівників, що були прикріплені до Лаври (частково й до її жіночого монастиря). Але дамоклів меч навис і над самим жіночим Печерським монастирем — оскільки він знаходився за новими потужними стінами Лаври, які було вирішено включити в систему укріплень фортеці.
Зрозуміло, ніщо не заважало й жіночий монастир включити до складу фортеці. Однак цар Петро і його повірники (перш за все, київський намісник Дмитро Голіцин), проводячи політику підкорення Церкви державі, були раді нагоді максимально зменшити кількість монастирів — а заодно послабити Лавру, якщо вже закрити її було неможливо.
Утім, до Полтавської перемоги будівництво фортеці йшло в інших місцях (на схилах Дніпра) — і дев’яностолітній матері Марії-Магдалині не довелося побачити спустошення свого дітища. Вона померла раніше, в 1707 році — на фоні переживань про початок «зачистки» лаврського Печерська під військове містечко. А ось її родичці, теж Марії-Магдалині й також уродженій Мокієвській, в 1711–12 роках довелося з усіма сестрами полишити щойнозбудовану красиву обитель — і переїхати до Флоровського монастиря на Подолі.
Привід переміщення був по-державному невмолимий: казарми та склади багатотисячного гарнізону Київської фортеці необхідно було розмістити поряд із джерелом води — а він тут на горі був один: у матушок. Гарнізон простіше за все було облаштувати поряд із новими «мазепинськими» стінами Лаври — серйозна економія на огорожі військової частини з одного боку. Нарешті, при казармах якраз необхідний був великий храм — не ходити ж у Лавру одночасно тисячам солдатів і підручних працівників фортеці.
Окрім того, в 1710 році Київ спіткала епідемія чуми, що зменшила кількість жительок обителі майже вдвоє — а Петро підкреслював, що грошової допомоги монастирям від царя і його намісників більше не буде. Це означало, що утримання великої містобудівної споруди стало б для інокинь, навіть із урахуванням багатства їх родичів, непосильним тягарем.
На цю неминучу швидку деградацію і вказав «губернатор» Дмитро Голіцин Києво-Печерській Лаврі, закриваючи її жіночий монастир — і зводячи як пом’якшувальну компенсацію чоловічий скит на київській околиці Китаєво.
Після обителі
До кінця 1740-х років намісницями жіночого Подільського монастиря ставали тільки матушки, переміщені з Печерська. А сам монастир частіше називали Вознесенським, Нововознесенським, Новодівочим — на честь Вознесіння Господнього в середині ХVIII століття було освячено й головний храм його, що зберігся донині. І лише з початку ХІХ століття у побут повернулася початкова назва подільської обителі: Флоровська.
Численні села та угіддя із власності жіночого Печерського монастиря не були відібрані державою — як це повсюдно відбувалося за Петра з обителями, що закривались, — а були успадковані Флоровським монастирем. Як кажуть, і на тому спасибі. Утім, через півстоліття землі в монастирів таки відібрали.
На старому ж місці жіночої Печерської обителі другий її кам’яний храм — трапезний Покровський — було відразу ж закрито. В ньому було розташовано грошовий склад гарнізону фортеці. В келіях і домі намісниці розмістили склади зброї та снарядів, ремонтні майстерні. А потім для боєприпасів колишнє монастирське подвір’я щільно забудували дерев’яними повітками.
Головний Вознесенський храм колишньої жіночої обителі посеред цих складів проіснував більше півстоліття — як храм військової частини. Однак у буремні 1720–40-ті роки Київська фортеця зазнала серйозного недофінансування, храм майже не ремонтувався, дуже постарів. А згодом, за Катерини ІІ, храм і взагалі закрили під приводом пожежної безпеки — мовляв, свічі й лампади в старій будівлі, що розвалюється, горять у кількох саженях від величезної маси боєприпасів.
У 1780–90-х роках для зберігання й виробництва цих снарядів і ремонту гармат було зведено кам’яний Старий Арсенал (нині «Мистецький Арсенал»), стіни якого на одній ділянці пройшли прямо по фундаменту вівтаря трапезної Покровської церкви жіночого монастиря. А зводилися стіни частково з цегли давно вже забитого дошками Вознесенського храму 1705 року та інших монастирських будівель — усі вони були повністю розібрані підрядником будівництва Арсеналу перед початком його побудови.
