Якщо житейське щастя — ваш ідеал, то талант — це синонім «покарання». «Пророк, не влаштований у побуті», «велика людина, яка не вміє облаштувати своє приватне життя», — таким здавався в очах пересічних громадян персонаж нашої статті. Микола Васильович Гоголь, людина, перед якою нам хочеться зняти капелюха і вклонитися. Людина, яку ми трохи побоюємося.

Письменники не завжди були «інженерами душ». Богослови й політики століттями зберігали владу над суспільними процесами та претензію на те, щоб до кінця часів впливати на людські уми й на соціальне життя. Микола Васильович одним із перших вторгся у сферу, до нього письменникам не властиву. Він насмілився вчити людей мистецтву жити. Люди мали право образитись на нього за це. Вчити, — думали люди, — має право той, хто сам опанував предмет. Люди були праві, але, як завжди, частково.

Гоголь не міг похвалитися внутрішнім комфортом, сімейним щастям, особистою святістю. Він був безпобутовий, неприкаяний; рідна рука не поправляла йому подушок у дні хвороби. Та все ж, він міг сказати дещо, що стосується людини взагалі. З «пана автора» він перейшов у розряд пророків, а це й небезпечно, і малоприємно водночас.

Якби Гоголь одружився, він би не був тим, ким ми знаємо його сьогодні. Ті розгорнуті пелюшки з зеленим та жовтим, про які писав Розанов, не дали б розгорнутися гоголівському таланту. Щоб говорити для всіх, потрібно бути не пов’язаним із усіма, відмінним від усіх, тобто безсімейним. Пророк безсімейний за визначенням, інакше Ксантиппа замучить Сократа, і вогненні глаголи згаснуть у солоній волозі суперечок про буденне.

Якби Гоголь жив лише в Росії, він не написав би про неї жодного пророчого рядка. «Обличчям до обличчя обличчя не розгледіти». Росія (тобто, і Україна також) була б геть йому незрозумілою, якби не дивитися на неї з Італії або Швейцарії. Будь-якій людині для осмислення свого прожитого життя потрібно віддалятися від нього — хоч на дачу, хоч у найближче зарубіжжя, звідки звичне набуває міфічних, вічних рис. Талант тим більше залежить від подорожей. Переміщення в просторі такі ж плідні для людей мистецтва, як тимчасове утримання в шлюбі для міцності сімейних уз.

Микола Васильович трохи юродивий у літературі, і виходить, трохи святий. Будь-який юродивий — бомж. Микола Васильович теж не виняток. Можливо, тому він і любив Італію, називав її своєю, що бомжувати в Італії легше, ніж у Росії. Спати на лавці, пити воду з фонтана, тамувати напади голоду зірваним з чужої гілки немитим фруктом можна лише в південних широтах. Наші бомжі набагато більш нещасні й незахищені. Так само наші письменники більш залежні від влади, більш схильні розраховувати на подачки, менш здатні вижити поодинці, у порівнянні з вільними співцями теплих країв. Ті співають для себе про все, що бачать. Наші співають на замовлення. Співати у нас і бути вільним — так само важко, як ночувати на лавці холодної осені. Микола Васильович примудрився не підпорядкувати свій творчий голос кон’юнктурі. Але не можна сказати, що це йому нічого не коштувало.

Його книги обрамлені пожежами. Згорілий «Ганс Кюхельгартен» на початку творчого шляху — це літера «А» гоголівського алфавіту. Згорілий другий том «Мертвих душ» — це літера «Я» в тому ж алфавіті. Ану знайдемо ще хоча б одного такого письменника, який починав і закінчував свій шлях творчим аутодафе! Важко буде. Більшість письменницької братії не такі ніжні з рідними дітьми, як із написаними текстами. Дати сотню баксів бабі на аборт — будь ласка. Спалити свій примітивний рукопис — ніколи в житті! Якщо література — це процес, і в ній важлива наступність, то добре б людям, що знають, як писати, але не знають — про що, навчитися в Гоголя нещадності до своїх безглуздих творінь.

На зміну цивілізації Фауста повинна прийти цивілізація Достоєвського. Це сказав Освальд Шпенглер. Але Достоєвський сам зізнався, що він, як і багато інших, виріс, вийшов із гоголівської «Шинелі». Значить, майбутня православна цивілізація, затребувана нині, як ніколи, цивілізація, чий привид маячить на горизонті уяви, виростає в тому числі й із Гоголя. Адже він — «найхристиянніший письменник». Цим високим ім’ям можна назвати ще багатьох, наприклад, Діккенса. Діккенс багато й проникливо, з величезним ступенем внутрішньої достовірності пише про лагідність, молитву, про силу добра і внутрішню слабкість зла. Але він нічого не пише про Літургію. А Гоголь — пише. Перший з усієї письменницької братії, Микола Васильович включає в поле своєї уваги літургійне життя Церкви. Його цікавлять Таїнства! Не окремо мораль, не окремо текст Нового Завіту. А Таїнства як осередок новозавітного життя. «Якщо люди не поїдають одне одного ще, то таємна причина цьому — щоденне служіння Божественної літургії», — пише Гоголь у своїх «Нотатках» про Божественну службу. Щоб сказати ці слова, мало бути талановитим. Потрібно бути прозорливим або надчутливим.

Кажуть, він і сам хотів бути монахом. Яке щастя, що йому цього не благословили. Він би не зміг стояти в строю, він би не зміг до кінця злитися з братією. Він так і залишився б «штучним», у сенсі —унікальним, продуктом. А значить, його можливе чернецтво обернулося б можливим крахом релігійних ідеалів. До мирського життя він теж був погано пристосований. Залишалося тільки померти.

Сорок два роки — таке число виходить при нехитрих обчисленнях, які ми здійснюємо, віднімаючи від дати смерті дату народження. Багато це чи мало? Якщо брати Мойсеєві слова з 89-го псалма, де говориться, що дні літ наших — 70, якщо в силах — 80, то — мало. Якщо порівнювати з Пушкіним, який помер у 37, або Лермонтовим, життя якого скінчилося ще раніше, то — не так уже й мало. Що взагалі означає «мало» або «багато» перед лицем вічності? А про неї ж і говорив та думав покійний частіше за інших. Хіба не він деяких живих назвав мертвими душами?

Світське радянське літературознавство уникало розмов про вічність, але годувало читачів жахами про письменника, який перевертався й агонізував в труні а-ля персонаж із «Вечорів на хуторі». Насправді він помирав з молитвою. У його ногах на його ж прохання була поставлена ікона Божої Матері, і, коли в забутті письменник говорив про сходи, ми можемо сміливо припускати, що думав він про Діву Марію. Адже про Неї каже церковна служба, знайома Гоголю з дитинства: «Радуйся, Лествице небесна, що нею зійшов Бог». І ще запам’ятали в будинку Толстих, де помирав письменник, останні його слова: «Як солодко вмирати».

Меморіальними дошками, пам’ятниками та музеями від таких масштабних фігур, як Гоголь, не відхрестишся. Поза сумнівом, він сказав менше, ніж зрозумів, а відчув більше, ніж сказав. Творчість подібних письменників — це нестихаючий крик і виклик прийдешнім поколінням. Кожне з них, у тому числі й наше, зобов’язане вчитуватися в скупі рядки геніальних текстів, хоча б для того, щоб уникнути багатьох бід, що загрожують неуважному потомству генія.