На яку б тему не задумалась людина, про це завжди знайдеться східна мудрість – пихата йпретензійна. Наприклад: «Той, хто мовчить, схожий до бджоли, що збирає нектар мудрості з квітів марноти».

Я не люблю пихатості. Та й мудрим цей вислів не назвеш. До того ж – я його щойно вигадав.

Але питання про ціну мовчання – питання велике. Воно актуальне вже тисячі років. Мабуть, його ставили собі первісні люди в своїх печерах. Коли й слів було лише кілька.

Тепер його ставимо собі ми. То що ж правильніше – мовчати чи говорити?

Століттями люди відповідали на це питання так само, як і тепер. І духовні наставники всіх часів згодні з рекламними роликами – краще мовчати! Робити, що завгодно, тільки не говорити!

Я не згоден з цією мудрістю. Говорити – краще! Якщо людині є що сказати, є чим поділитися з іншими людьми, то мовчати – це злочин.

Я мовчу, якщо байдужий, я мовчу – якщо боюсь. Мовчу, коли не бачу в попутникові співрозмовника. У зустрічному – ближнього. В людині – Бога.

Я мовчу. «Подальше – мовчання». Це сказано тим, які вмирають, і сказано про смерть. Мовчання і є смерть. А щоб добровільно померти – потрібні серйозні причини. Не менш серйозні, ніж для того, щоб жити. Тому що, якщо мовчання – смерть, то слово – це життя.

Чи є достатньо серйозні причини для моїх слів? Чи допоможуть мої розмови тим людям, які мене оточують? Мовчання, як і смерть, – лише пауза. А після смерті – суд.

Мої слова або розчиняться в повітрі, як у темряві зовнішній, або надовго запам’ятаються.

Але що з ними буде – не довідаюсь, поки не помовчу.