Його Народження сповіщене співом з небес і торжеством безп-лотних Сил. Його голос змушував кам’яну могилу віддавати викра-дене тіло Лазаря. Його стопи не розділяли море, як під час виходу з Єгипту, але змушували воду ставати твердою, щоб по ній можна було ходити, як по підлозі чи по землі.
Хто не впізнав у цих рисах Благословенного Сина Божого, Який прийшов у Тілі? Але сказане — лише краплина діянь Його, і якби «написати про те докладно, то, думаю, і сам світ не вмістив би написаних книг» (Ін. 21, 25).
Він годує серед пустелі багатьох слухачів Свого вчення хлібами й рибою, що примножилися, і ми впізнаємо в Ньому Того, Хто насіння дає сіячеві та хліб на поживу (2 Кор. 9, 10), Того, Хто в п’ятий день творіння звелів водам сповнитися рибою.
Демони тікають, вода на шлюбному бенкеті перетворюється на смачне вино, що звеселяє серце, і кров перестає текти зі знесиленого жіночого тіла за Його велінням.
Про мертву отроковицю Він каже: «Вона спить», — а юнакові, якого несли ховати: «Тобі кажу: встань», — і обоє знову розплющують міцно закриті смертю очі.
Тих, хто бачать і чують Його, Він називає блаженними, обіцяє за три дні поставити Храм, який зводився сорок шість років (Ін. 2, 20), і Авраама називає тим, хто був після Нього (Ін. 8, 58).
Ісус Христос — ім’я Йому.
Ісайя називає Його «Дивний Порадник, Бог сильний, Отець вічно-сті, Князь миру» (Іс. 9, 5).
Апостол народів каже, що все через Нього й для Нього ство-рено; а Він є перший від усього, і все в Ньому існує (Кол. 1, 16–17).
І ось Він, чудний у ділах і на ймення, дав Себе вбити, випив чашу смерті, смерті ж хресної.
Що ж таке смерть і гріх, якщо обидва ці чудовиська зажадали собі такої (!) жертви? І наскільки безпросвітним і несправедливим, безна-дійним і вартим відчаю було б життя, якби Чоловік цей не вийшов з гробу на світанні третього дня!
Природу й світ з їхніми бездушними законами, не сумніваючись, можна було би порівняти з «величезною машиною найновішої будови, яка безтямно захопила, роздробила й поглинула в себе велику й безцінну Істоту — таку Істоту, Котра одна коштувала всієї природи й усіх законів її» (Достоєвський).
Нехай життя багатьох із нас, а можливо, й більшості людей, таке, що думка про воскресіння, думка про вічне життя для нас, істот, які так принизилися марнотою й здрібніли, здається дивною і фантастичною. Але Він! Він же гідний вічного життя! У ньому немає ні жадібності, ні похоті, ні злої підступності. У Ньому немає владолюбства, хоча Він тільки один і достойний владарювати! У Ньому немає невігластва, мар-ноти, рабського підлещування до світу. Він не шукає, як догодити сво-єму тілу. Він розумний, безгрішний, молодий і благородний. Якби й Він був пожертий навіки невситимою смертю, життя б утратило будь-який сенс. Тоді кожного з нас, як князя Льва Николайовича в третій частині «Ідіота», можна було б узяти за руку й, засвітивши свічку, «показати якогось величезного й бридкого тарантула, запевняючи, що це — та сама темна, глуха й всесильна істота», яка править світом.
І тому, коли Він ліг у домовину, коли місце Його спокою було привалене каменем і огороджене списами сторожі, люди, котрі любили Його, «повинні були відчути страшну тугу й розгубленість у той вечір, який ураз розбив усі їхні надії і майже вірування. Вони мали розійтися, вражені жахливим страхом».
І лише жінки, не в змозі повністю усвідомити логіку дій, ідучи за покликом пошматованого серця, на світанку дня першого в тижні, як сходило сонце, до гробу прибули (Мк. 16, 2).
Їм, і без того сповненим страхів, довелося ще раз злякатися. Вони побачили, що камінь узято від гробу. Увійшовши всередину, вони побачили юнака, що праворуч сидів, і був одягнений у білу одежу, і жахнулись вони (Мк. 16, 5). Жіночий страх не сховався від погляду небожителя. І він сказав їм слова, від яких радісно стукає серце в усіх віруючих: Не жахайтесь! Ви шукаєте Розіп’ятого, Ісуса Назаря-нина. Він воскрес, нема Його тут! Ось місце, де Його поховали були (Мк. 16, 6). З цього моменту струмок слів про воскреслого Господа задзюрчав, потік, посилюючись, примножуючись, перетворюючись на річку, течію якої ніхто не зупинить.
Він живий, і немає Його у гробі!
І сходження Його у світ, і вознесіння Його на Хрест, і потім знову сходження у гробову пітьму були справою Його любові до нас. Тепер Він знову вознесеться, і Небо прийме Його до часу, поки нова радісна звістка про Нього рознесеться по світу, поки небесний бенкет до кінця наповниться гістьми.
Те, що Він живий нині й довіку, так само безсумнівно, як те, що Він був справді мертвий нашою смертю. Так Він казав Іоанну: Я Перший і Останній, і Живий. І був Я мертвий, а ось Я Живий на віки ві-чні, амінь (Об’явл. 1, 17–18). У Ньому наше життя набуває осмис-лення й виправдання; прикрашення й освячення.
Йому нехай у ці дні співає, не вмовкаючи, кожне обрізане серце, кожне серце, причасне до благодаті: «Ти бо є Бог наш. Окрім Тебе, ін-шого не знаємо. Ім’я Твоє іменуємо. Прийдіть, усі вірнії, поклонімося святому Христовому Воскресінню».