Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/pidstupi_bisivski_tekhnika_dukhovnoji_bezpeki.html

Підступи бісівські: техніка духовної безпеки

Священик Ігор Савва

Дехто ж із... ворожбитів зачали закликати
Ім’я Господа Ісуса над тими, хто мав злих духів, проказуючи:
Заклинаємо вас Ісусом, Якого Павло проповідує!...
Відповів же злий дух і сказав їм: Я знаю Ісуса, і знаю Павла,
а ви хто такі? І скочив на них чоловік, що в ньому злий дух був,
і, перемігши... подужав їх так, що втекли вони
з дому нагі та поранені.
(Дії, 19, 13-16)

У своїх бідах найпростіше звинувачувати якусь зовнішню силу, від нас не залежну. Ще зручніше, якщо ця сила — надприродна. День не вдався — ще б пак, чорний кіт дорогу перебіг. Особисте життя не клеїться — однозначно, пороблено! Християнину, що лиш посміхнеться, слухаючи подібні пояснення, доводиться стикатися з іншим явищем, навіть більш небезпечним. Коли з людиною відбувається щось жахливе, чому важко знайти пояснення — поряд опиняються «знавці», готові відправити нещасних на «вичитку» до «спеціального» храму, до «спеціального» батюшки. Спробуємо розібратися, наскільки правомірна така практика.

Вірити чи не вірити?

Говорити про так звані вичитки непросто. Лише зачепиш цю тему, зразу чуєш у відповідь: «Ви що, не вірите у біснування й вигнання бісів?!» Звісно, віримо, разом із усією Церквою. Святий Іоанн Кронштадтський, наприклад, говорив, що «вперте невір’я у злих духів є справжнім біснуванням...» Він, кажуть, і сам зцілював біснуватих. Ось тільки ніколи не «вичитував».

Ми, православні християни, визнаємо можливість такого явища, як біснування, і віримо в те, що Господь справді дав Своїм учням владу над нечистими духами, щоб їх виганяли вони (Мт. 10, 1), — ми ж читаємо Євангеліє на кожній службі. Але варто побувати на справжній «вичитці», побачити поведінку людей під час «заклинаючих» молитов, почути байки, розповсюджувані в таких парафіях — і мимоволі засумніваєшся: чи справді це те саме вигнання бісів, про яке написано в Євангелії, чи ми зіткнулися з якимось іншим явищем?

Існує лише один спосіб розв’язати це питання: зіставити те, що нам відомо з Євангелія та Передання Церкви про біснування й вигнання бісів, — і те, що бачимо на молебнях про позбавлення від нечистих духів.

Демонстрація влади

Одна дивна річ відразу кидається у вічі. Як ми знаємо з Євангелія, біснування є найбільшим проявом влади диявола над людиною. Біснування завжди явне, в цьому його смисл. В одержимих, описаних у Святому Письмі, біси завжди являли себе відкрито. Біснуваті, що вийшли з могильних печер, дуже люті (Мт. 8, 28); хананеянка... голосила до Нього: ...демон тяжко дочку мою мучить! (Мт. 15, 22). Навіть у тих випадках, коли біснування не мало агресивного характеру, воно все одно було явним, наприклад, проявлялося у сліпоті та німоті, що відразу ж зникала після вигнання біса. По-іншому й бути не могло, адже одержимість — це демонстрація влади бісів над людиною.

Серед тих, хто відвідує вичитки, часто можна почути таку розповідь: звичайний віруючий ходив до церкви, молився. Раптом поїхав у святі місця, доторкнувся до мощів чи прийшов на «вичитку», і в ньому заговорив біс. Що означає ця розповідь? Людина, торкаючись святині, а значить, благодаті Божої, починає виявляти ознаки біснування. Виходить, що або людина, діткнувшись благодаті, стала біснуватою, або її одержимість була прихованою, не видимою для інших, і раптом стала явною. Але ж ні одне, ні інше пояснення не відповідає змісту тієї одержимості, про яку ми читаємо в Писанні. В Євангелії біснуваті, зустрічаючи Бога, зцілюються. В «благочестивих» апокрифах віруючі люди, дотикаючись святині, стають біснуватими.

Віра як порятунок

Ще одна невідповідність: оскільки біснування — прояв влади сатани над людиною, то для давніх християн було цілком очевидно, що біснування може бути ознакою лише язичника, який не знає істинного Бога, та аж ніяк не християнина. Тертуліан, апологет ІІІ століття, пише, звертаючись до язичників: «Хто б рятував вас... від демонів, яких ми виганяємо безкорисливо і безоплатно?» Про те ж пише й Іустин мученик, що жив іще раніше: «Християни багатьох одержимих демонами і не зцілених усіма ворожбитами, заклиначами й чаклунами в усьому світі й у вашому місті, зцілювали і нині ще зцілюють, заклинаючи іменем Ісуса Христа... і тим перемагають і виганяють... демонів». Для тих, що писали ці слова, очевидно: влада сатани над людиною проявляється в зв’язку з її невір’ям у Спасителя. Вірою ж людина звільняється від бісів, як це було з Марією Магдалиною та багатьма іншими. Віра в Христа і біснування — несумісні. Не дивно, що коли до IV століття світ поступово стає християнським, то й потреба у вигнанні бісів поступово зникає, а в Православній Церкві зникає служіння екзорциста, заклинача. Абсурдно виганяти бісів із християн, які самим хрещенням звільнені від їх влади. Для християн, які відпали від Бога і тому знову потрапили під владу сатани, є інший засіб повернення — покаяння у гріхах, які призвели до такого відпадіння і зробили християнина здобиччю бісів. У той же час, багато відвідувачів «вичитки» спокійно продовжують вважати себе біснуватими і благочестивими християнами водночас.

«Через ваше невірство»

Наступна невідповідність. У Євангелії від Матфея описано такий випадок: один чоловік привів до Господа свого біснуватого сина, якого не змогли зцілити Його учні. Спаситель вигнав біса. На питання учнів: Чому ми не могли його вигнати? — Господь відповів: Через ваше невірство (Мт. 17, 19-20). Якщо у відповідь на веління вийти біс не виходить, у Євангелії це сприймається як поразка: значить, заклинач через маловір’я не має влади над бісами. На «вичитках» усі кричать і падають. заклинача, що проводить такі вичитки, дуже шанують, але вигнання бісів на таких молебнях є скоріше рідкісним винятком, ніж правилом, якщо взагалі коли-небудь трапляється (автору цих рядків, приміром, такого зцілення не доводилося бачити ніколи!). На такі молебні завжди приходять одні й ті ж люди, і ні в кого не виникає простого питання: чому заклинач не зміг вигнати бісів?

І ще одне питання. Чому біси кричать на «вичитках», якщо одержимого вони все одно не лишають? Якщо заклинач нікого не вигнав, значить, не має влади їм наказувати, — для чого ж кричати й корчитись? І на це питання ми знайдемо відповідь у святих отців. Преподобний Іоанн Кассіан Римлянин пише: «Людина, схильна до явних пороків, може іноді вчиняти дивовижні дії і тому вважатися святим і рабом Божим... І сам той, хто упевнений в собі, що володіє даром зцілення, надутий гордістю серця, зазнає тяжкого падіння. Від цього походить те, що демони, з криком іменуючи людей, які не мають жодних властивостей святості і ніяких духовних плодів, вдають, нібито їх святість палить їх і вони мусять тікати від одержимих ними».

Владою Христовою

Наступна дивна річ. Святитель Іоанн Златоуст пише про виявлення влади спасителя так: «Христос не простягав палиці, як Мойсей, не підіймав рук до неба, не мав потреби у молитві; але, як Господь, що велить рабові, і Творець створінь, єдиним словом і велінням Він приборкав і впокорив море...» Учні Христові виганяли бісів силою цієї Його влади над демонами, а не завдяки якимось своїм заслугам, трудам чи особливим таємним знанням. Тому Климент Римський у посланні «Про цноту» радить заклиначам виганяти бісів «не словами красними, відбірними й вишуканими, але як мужі, що від Бога отримали дар лікування». Православні святі у всі часи виганяли бісів, наказуючи їм, а не використовуючи якісь особливі заклинання й обряди.

У парафіях же, де проводяться «вичитки», існує загальна впевненість у тому, що біси бояться саме особливих «сильних» молитов, записаних у якихось таємничих книгах. Отець Олександр Шмеман говорить про це так: «Язичництво... є відривом форми від змісту. Це — повернення... до віри у формулу, в обряд, у „святиню“ безвідносно до їх змісту і духовного смислу».

В якості таких особливо благодатних молитов використовується чинопослідування із Требника, укладеного Петром Могилою. Мало хто знає, що митрополит Петро включив до свого Требника деякі католицькі послідування, що використовувалися в його час у богослужбовій практиці. Зокрема, чин вигнання бісів є точним перекладом Римського ритуалу (Rituale Romanum), посібника для католицьких священиків зі звершення обряду екзорцизму (вигнання диявола). Ритуал вперше укладено в 1614 році згідно вказівки Римського папи Павла V, на що вказує історик Руської Церкви А.В. Карташов. Напевно, в зв’язку з використанням таких не властивих Православ’ю чинопослідувань Требник і не отримав повсюдного поширення і визнання в Православній Церкві*, зате його почав шанувати забобонний люд.

Ведучи мову про чин вигнання бісів у Требнику Петра Могили, треба пам’ятати, що він породжений тією ж духовною традицією, котра незадовго до цього народила «Молот відьом». Тому дивно чути, як православні приписують цьому чину «особливу благодать».

Але навіть якщо забути про полювання на відьом і уявити собі, що католицький ритуал екзорцизму ґрунтується на твердій євангельській основі, відкривши саме чинопослідування, ми впевнимося, що сучасні «вичитки» в деяких принципових моментах не відповідають і йому. Наприклад, чин вигнання бісів передбачає індивідуальну молитву над біснуватим, про масові «вичитки» в чинопослідуванні немає й мови.

* Протоиерей Геннадий Нефёдов. Таинства и обряды Православной Церкви.

Кому вони вірять?

У Требнику Петра Могили ясно вказано, що заклинач не повинен цікавитись у бісів речами майбутніми й таємними, але має наказати їм мовчати: «Заклинач хай не вдається до багатослів’я чи зайвих питань із надмірної цікавості, тим паче про майбутні і таємні речі випитуючи... але хай накаже нечистому духові мовчати». Насправді на «вичитках» відбувається дещо протилежне. Священик питає біснуватих, судить прихожан на основі їх відповідей. Бісівські слова друкують у православних газетах, у популярних книгах під рубрикою «Біси говорять». Ці бісівські одкровення вносять плутанину і збентеження в уми слухачів і читачів.

Довіра до бісівських слів призводить до того, що оточуючі бачать в одержимих не нещасних, які втратили своє обличчя, не позбавлених віри людей, а мало не віщунів, які мають доступ до таємного джерела знань. І така омана не нова. В Діях апостолів описується служниця одна, що мала віщунського духа, яка ворожбитством давала великий прибуток панам своїм (Дії, 16, 16), так що її пани дуже розізлилися на апостола Павла за те, що він вигнав із неї біса. До речі, віщувала вона істину про апостолів, але й це було недостатнім приводом для того, щоб християни її слухали.

Навіть якби в бісівських одкровеннях усе було правдою, чи можна довіряти слову тих, чия природа — брехня? Про це пише Йосиф Афонський: «У нас є явне свідчення нашого Господа, коли біс, раз заговоривши, сказав: „Знаємо, хто ти“, — хоча і правду сказав, але Господь змусив його мовчати, даючи нам приклад не слухати слів біснуватих, якими б істинними вони не здавалися. Тому що устами людини говорить біс. І хоч тепер скаже істину, та потім — знову брехню, бо від початку він — брехун, і ніколи не стоїть у істині. І якщо повірить людина цьому, швидко стане посміховиськом та іграшкою бісів. Отож, отямся, і викинь ці слова зі своїх думок».

Кого вони лікують?

І ще один, набагато більш важливий припис Требника Петра Могили, ніколи не виконуваний на «вичитках». Перед тим, як молитися за вигнання бісів, заклинач зобов’язаний перевірити, чи дійсно людина біснувата, а не «іншою недугою» хвора. Для того, щоб така перевірка не була суб’єктивною, в чинопослідуванні Требника наводяться певні ознаки. «Ознаки біснуватого такі: того, хто говорить невідомою мовою, розуміє або сам нею розмовляє, розповідає про події, що відбуваються далеко або нікому не відомі, має силу більшу, ніж належиться йому за віком і комплекцією, та інші ознаки». Церква свідчить: «Святі отці розрізняли хвороби, що розвинулися „від природи“, і недуги, викликані бісівською дією... Відповідно до цього розрізнення видається... невиправданим зведення всіх психічних хвороб до проявів одержимості, що тягне за собою необґрунтоване звершення чину вигнання злих духів...» (Основи соціальної концепції Руської Православної Церкви).Про це доводиться говорити окремо тому, що, за влучним висловом відомого дослідника російської мови і народних забобонів Володимира Даля, «простолюдин будь-яке незвичайне для нього явище над людиною, як, наприклад, чорну хворобу, танець святого Віта, різноманітні паралічі, недорікуватість, тремтіння частин тіла, недоумкуватість, німоту тощо називає порчею або зуроченням. Не знаючи причини таких припадків, не розуміючи їх і відшуковуючи, за природним потягом, ключ до загадки, народ все це приписує впливу злих духів або злих людей». Чинопослідування Требника Петра Могили суворо вимагає виявляти ознаки біснування, тому що безглуздою і шкідливою справою буде вигнання бісів із людини, яка не від бісів страждає, а потребує медичної допомоги.

Насправді на «вичитках» ніколи (!) не доводилося бачити, щоб заклинач хоча б познайомився з людьми, які прийшли на молебень, а тим більше шукав у них ознаки, вказані у Требнику Петра Могили.

«Кликуші»

Окрім хворих на фізичні та нервово-психічні хвороби, не пов’язані з біснуванням, на «вичитках» часто можна зустріти просто симулянтів. Здавалося б, віруючий побоїться прикинутись біснуватим. Є речі, з якими не жартують. Але ця симуляція має характер не зовсім усвідомлений, механізм її точно вловив та сформулював Володимир Даль: «Хвороба ця передається від однієї баби до інших, тому що їм завидно спостерігати догідливу турботу і співчуття народу, що оточує кликушу... Поки на селі тільки одна кликуша, можна змовчати, тому що це буває баба з чорною хворобою, але як тільки з’явиться друга і третя, то необхідно зібрати їх усіх докупи в суботу перед святом і відшмагати різками. Дворазовий досвід переконав мене в прекрасній дії цього засобу: як рукою зніме».

В наведеній цитаті названо явище, здатне пролити світло на істинний сенс «вичиток». Російською воно називається «кликушеством». На молебнях часто можна почути, як біснуваті викрикують: «Я — Леонід!» або «Я — Віра Іванівна!». «Що це за імена?» — дивуються невтаємничені. «Все ясно!» — вдоволено кивають бувалі. — Ми давно на них думали«. Виявляється, за стародавніми язичницькими уявленнями, коли чаклун насилає бісів на людину, то під час магічних замовлянь і вичиток над ним біси можуть видати ім’я того, хто їх послав. Це називалося — кликати на чаклуна. Звідси назва — «кликушество». Церква неодноразово визначала своє ставлення до цього забобону. Наприклад, указ Священного Синоду від 1773 року забороняє духовенству служити молебні і читати Слово Боже над «кликушами» та іншими зіпсованими людьми, наказуючи про це «не інше яке... мати міркування, як про відверте вдавання і обман і марновірство».

Практика показує: якщо підтримувати у парафії такі забобони, а не викорінювати їх, розвивається панічний ляк перед бісами й чаклунами, хворобливий страх торкнутися чи подивитися на своїх братів і сестер за вірою, взяти до рук чиїсь речі. Як ставиться до такого дикунства Церква? Ось кілька думок. Преподобний Анатолій Оптинський (Зерцалов) пише: «Що стосується твого дитячого остраху бути під владою диявола через якусь чаклунку, то цим ти лише доводиш, що поняття твої про християнство, про Бога, про диявола суть поняття сільської баби... Вся ця імлиста сила нічого не важить і нічого не зробить. Вона вас лише як дітей лякає. Свині цілий легіон не посмів торкнутись, чи вас, Божих послушниць, зачепить?» Святитель Тихон Задонський говорить так (і ці слова особливо важливі): «Коли Бог попустить на мене біду, — хіба омину я її?.. Коли не хоче Він попустити, то, хоч усі дияволи і всі злі люди, і увесь світ повстануть, ніщо мені не зроблять. Окаянний і бідний, хто не боїться Господа і Бога, бо той всього боїться».

В наших роздумах мова йде не про віру в бісів і біснування. І біси існують, і одержимість, на жаль, можлива. Але те, що відбувається на так званих «вичитках», як ми бачимо, ґрунтується не на євангельському розумінні одержимості, а на забобонних народних уявленнях про чаклунство і вроки. Найкращим закінченням цих роздумів будуть слова святителя Ігнатія (Брянчанинова): «Ніяких заклинальних молитов не потрібно: вони прочитані над кожним із вас при святому Хрещенні. Треба віддатися волі Божій і визнати себе достойним будь-якого людського й бісівського наведення: тоді страхування мине само по собі...»

Опублiковано: № 4 (40) Дата публiкацiї на сайтi: 09 October 2009