Наодинці пити нецікаво. Самотній п’яничка — занепала людина, варта співчуття. Нам, людям, котрі випивають і напиваються виключно у згуртованому колективі однодумців (рідше — удвох зі старим другом, як у рекламі), важливий насамперед фактор особистого спілкування.

Нехай навіть це спілкування відбувається під столом — байдуже, головне — «кльово посидіти». П’яніти самому, спостерігати як хмеліють інші, вести цікаву розмову, бурхливо жестикулювати, на ходу вигадувати і розповідати байки, видаючи їх за факти власної біографії — ось насолоди, які даруються дружніми пиятиками. Правда, часом жестикуляція переходить у масажування кулаків обличчями товаришів по чарці, цікава розмова — в сумовитий діалог з унітазом, а реальні анкетні дані про себе доводиться повідомляти у відділенні міліції.

Кажуть, мудрі китайці вважали, що при сп’янінні людина проходить три стадії перетворення: спершу в мавпу, потім у лева і, зрештою, у свиню.

На стадії мавпи хочеться кривлятися, блазнювати, смикати і дражнити оточуючих. Настрій збуджений, голос зривається на крик.

Адреналін, який вщерть заливає організм на першій стадії, вимагає будь-яких екстремальних розваг. Саме тут наздоганяє нас легкий здогад, що все нам під силу, навіть море — по коліно. Ми — сильні, сміливі леви на полюванні. Інколи від усвідомлення своєї виключної крутизни виникає легке та ненав’язливе бажання набити кому-небудь фізію. Думка про те, що легко можна отримати самому видається абсурдною — хто здатен змагатися з левом?

Продовжувана пиятика непомітно, але певно перетворює агресивних левів на стадо апатичних, рохкаючих і булькаючих соплями свиней. Сказати тут більше нема чого — нас справді годі відрізнити від «свинії в калу»*. Безглуздий і смішний вигляд має людина, коли намагається в цьому стані здаватися неп’яною — їй здається, що вона напускає на обличчя серйозність, а насправді вона по-дурному роздуває щоки й насуплює брови, намагається рухатися впевнено і вправно, а сама не може доладно навіть пальцем у носі поколупатися.

* «Cвинія в калу» — відразливий образ грішника у «Покаянному каноні».

Звісно, уся ця напівсерйозна класифікація не стосується людей, котрі вміють пити правильно — «культурно». Котрі вміють зупинитися. Але хіба не всі ми, прихильники компанійських випивонів, вважаємо себе такими?

Страшніше стає, коли вино перестає звеселяти серце. Коли пити спонукає в кращому разі бажання відмежуватися від навколишньої реальності, у гіршому — вже просто фізіологічна потреба алкоголю. Перехід із першої фази в другу неминучий і підкрадається непомітно. Але видний — здалеку.