Я затрималася із заміжжям. Затрималася не тому, що була вже старезною руїною і не змогла вповні насолодитися радощами подружнього життя. Річ у тім, що на момент заміжжя ми були знайомі вже п’ять років. П’ять помножити на триста шістдесят п’ять ― це одна тисяча вісімсот двадцять п’ять! Одна тисяча вісімсот двадцять п’ять світанків без нього. Одну тисячу вісімсот двадцять п’ять разів він не сказав мені «Доброго ранку, кохана!» і «На добраніч, рідна!» Всі ці дні могли би бути прожиті разом, а прожиті окремо. Ми могли би п’ять разів з’їздити разом у відпустку!
А найсумніше те, що це були п’ять дуже самотніх років. Це були п’ять років пошуків. Він був увесь час поруч, а я його шукала. Він каже, що впізнав у мені свою половинку в ту ж хвилину, коли мене побачив. Не можу про себе цього сказати. Але мені поруч із ним завжди було тепло. Добре, затишно. Свобода бути собою. Немов із братом ― майже. Ледве вловима чуттєвість.
Ми годинами говорили по телефону ― ночами, і весь час у мене було відчуття, що він тримає мене за руку. А коли ми їхали в автобусі з Вишгорода до Києва (це часто бувало!), він дійсно завжди тримав мене за руку. І я була би не проти, щоб той автобус усе їхав, і їхав, і їхав у темряву, через ліс, зірки, тумани, і ми все так само мовчки трималися за руки.
Ми гуляли під дощем, під великою парасолькою, і розмовляли без кінця. Він до пізньої ночі сидів у мене в кімнаті, знайомив мене з музикою, книгами, а потім я проводжала його під докірливими поглядами батьків, і він пішки (трамваї вже не ходили) йшов додому. І хоча наша дружба була сповнена романтики, ми все-таки були дуже самотні. Адже я не завжди навіть могла йому подзвонити! У нього була дівчина, я її знала. І в мене був хлопець. А як же. Два метри зростом, косий сажень у плечах. Виглядали ми поруч чудово, батьки з обох боків мліли, і у всіх в очах ясно читався марш Мендельсона. Мені навіть страшний сон наснився одного разу ― що наші тата домовилися нас одружити. Гарна річ сни. Прокинувшись, я замислилася.
Ми розмінювалися на інших людей, і ці «проби пера» залишили тріщинки, тріщини і шрами. Цього могло б і не бути! Це не зробило нас кращими.
Ну й діти, звичайно! Зараз ми хочемо третього, але ж він міг би вже народитися! А може, і четвертий...
Кожен розуміє, що чим раніше прокинешся, тим більше встигнеш. Так само і в стосунках ― чим раніше вони почнуться, тим більше шансів, що вони будуть глибшими й повніше реалізованими.
Ви можете заперечити ― мовляв, а як же зрілість, усвідомленість, фінансова незалежність, нарешті? Але що головне у шлюбі? Любов. Хто вміє любити краще за всіх? Діти. Зрілістю ми називаємо прискіпливість й укорінену броню. Чим старші ми є, тим, зазвичай, гірше уживаємося. Нехай ми не змогли б відразу стати на ноги, себе утримувати. Але ж ми не померли з голоду, живучи окремо. Думаю, нам точно так само допомогли б, якби ми жили разом.
Я люблю його все сильніше з кожним роком. А як же я його вже могла б любити! Це ж за додаткових п’ять років! Навіть уявити не можу. Через п’ять років дізнаюся.
У кожного, напевно, свій момент переходу від закоханості до любові. У мене він трапився, коли я народжувала нашу першу дочку. Коли його відправили за кров’ю, щоб зробити мені переливання. Я ні про що не турбувалася ― адже він цим займався, значить, усе гаразд. Моя битва була виграна, все інше (кровотечі якісь!) не мало значення, я спочивала на лаврах (з крапельницею в кожній руці й медсестрою в ролі розпорядниці свята). А ось він, виявляється, переживав. І коли він повернувся і застав мене живою, він без слів притулився до мене обличчям і розридався. І ось тоді я й усвідомила ― це моя найближча на світі людина, і це назавжди.
Так що в моєму випадку ― як я могла б це зрозуміти, якби я була незаміжня? Навіть якби ми всі ці роки не дружили, а зустрічалися?! Між цими різновидами глибини й близькості стосунків лежить така ж прірва, як між ввічливою увагою і ніжною пристрастю першого поцілунку.
В юності здається, що за однією зустріччю трапиться інша, і так до нескінченності, і можна буде обирати й обрати най-най. Тільки критерії вибору часто-густо дуже вже заплутані ... Важливо розпізнати ту саму зустріч, не впустити, не пропустити час, не запізнитися назавжди. Іноді я покриваюся холодним потом при думці, що могла би побратися з кимось іншим. А він ― одружитися не зі мною! Слава Богу, що ми разом!