Десять заповідей, які зніс Мойсей з гори на кам’яних дошках, не ділилися на п’ять і п’ять. Чотири і шість – так ділилися заповіді, і перша частина стосувалася Бога, а друга – людей. Шість слів, написаних на другій скрижалі, відкривала заповідь про шанування батька й матері.
Заповіді – це не суміш і не сумбур. Вони логічні, послідовні, пов’язані зсередини. Ми можемо сміливо, не боячись помилитися, думати, що невиконання п’ятої заповіді робить неможливим виконання всіх інших, котрі стосуються співжиття.
Кровопролиття, крадіжки, похіть, заздрість і всіляка брехня стають просто невикорінними, якщо ми перескочимо через заповідь про шанування батьків і не дамо їй належної оцінки. Тим часом, класичне суспільство розпалося, батьки й діти перестали бути тим, чим бути повинні, і тільки завдяки біології продовжуються називатися попередніми іменами. А ми не відчуваємо небезпеки й називаємо чорне білим, так, ніби пророк Ієремія не промовив «горе» на тих, хто робить це.
Із усіх заповідей п’ята найбільш подобається батькам. Їм здається, що ці слова обслуговують їхні батьківські інтереси й стоять на сторожі їхніх прав і егоїзму. Насправді це не так. Хоча б тому, що правильне виконання цієї заповіді передбачає наочний приклад, а отже, спільне проживання декількох поколінь. Я, як батько, повинен на очах свого сина проявити синівське шанування до свого батька, тобто дідуся мого сина. Послух, повага, пошана повинні бути життєвими принципами, а не високою теорією. Добра справа на очах свого сина мити ноги, і цілувати руку, і віддавати кращий шматок своєму батькові, тобто його дідусеві. Це буде кращою запорукою правильного ставлення до себе в старості. Але для цього, як мінімум, потрібно, щоб у твого батька не було іншої сім’ї, щоб він не покинув твою маму з тобою на руках і не став шукати щастя з іншою жінкою, в іншому місці.
Чи багато в нас сімей, де три і чотири покоління живуть поруч? Чи багато сімей, де словосполучення «другий чоловік» чи «колишня дружина» є кошмарними й нереальними?
Отже, зі сказаного вже зрозуміло, що реальність противиться, а аж ніяк не сприяє виконанню заповіді про шанування батьків. Підемо далі.
Головні руйнівники п’ятої заповіді – це не непокірні діти, а люблячі батьки. Це вони розбещують дітей, звільняючи їх від домашньої праці, придумуючи для них «велике» майбутнє, позбавляючи їх щастя виховуватися в колективі багатьох братів і сестер. Вони народжують одного, максимум двох дітей, думаючи, що зменшення кількості народжених покращить якість виховання. Вони перетворюють дітей у «домашніх божків» і самі перетворюються в ідолопоклонників. Увесь жар нерозтраченої гордості й нереалізованих мрій такі батьки й матері вкладають у «виховання», яке краще би назвати нівеченням чи розбещенням.
Пихаті, розпещені, заголублені, приготовані для «великого майбутнього», ці маленькі егоїсти жорстоко розчарують своїх батьків. Ті на старості літ схаменуться й почнуть, можливо, вимагати до себе повагу й пошану, згідно п’ятої заповіді. Але про які заповіді можна буде говорити в притулку для людей похилого віку чи над могилою юнака, котрий завчасно загинув посеред розпусти?
Батько сімейства повинен бути капітаном корабля. Мати і дружина – помічником капітана чи – боцманом, хоч і звучить це не по-жіночому. А діти – юнгами й матросами. Їх потрібно скидати, як неправдивих богів, з п’єдесталу й запрягати в роботу. У чорному тілі, а не в білому комірці потрібно тримати їх. До праці, а не до кишенькових грошей повинні звикати їхні руки. Якщо батьки цього робити не будуть, то вони – руйнівники п’ятої заповіді, а значить і руйнівники всіх інших. Народженні ними гордії і ледарі не зупиняться на відсутності пошани до батьків. Вони почнуть і красти, і вбивати, і перелюб чинити. І нікому буде сказати святу фразу з Гоголя: «Я тебе породив. Я тебе і вб’ю».
Класичне, чи традиційне, суспільство народжене п’ятою заповіддю. Там, де дружина слухняна чоловікові, а діти – мамі; там, де старість у пошані, а молодість – у послуху, цю заповідь знають. Там не захоплюються суєтним прогресом і не готові через відкриття електричної енергії відмовитися від тисячолітніх підвалин. Щастя і прогрес не лише не є синонімами. Вони навіть не римуються і, більше того, часто суперечать одна одній. Ви обрали прогрес? Що ж, готуйтеся зламати все своє життя до самих коренів і розділити долю старої біля розбитого корита. Ви хочете щастя? Виберіть орієнтиром класичні цінності і прагніть до них, як би їх не обзивали й не осміювали в газетах.
Всесильний Бібіков, як свідчать мемуари, не смів присісти в присутності мамочки, без її на те дозволу. Інакше щоки «господаря Києва» отримали б ляпас негайно. Милорадович, герой війни 1812 року, був не раз сильно побитий батьком за різні гріхи. Якщо у вищому суспільстві такими були стосунки батьків і дітей, то що говорити чи подумати про простолюддя, де й звичаї суворіші, і вірність навику міцніше? Саме такі люди, які й у генеральських еполетах «з’їдали» смиренно батьківські й материнські ляпаси, побудували, укріпили й багаторазово відстояли нашу країну. Покоління незначних людей, людей без святинь і цінностей, людей, які через відсутність інших цілей в житті служать плоду свого перелюбного черева, здатне в лічені десятиліття розгубити й зруйнувати все накопичене століттями.
Ми бачимо себе в європейському будинку. Нехай буде відомо нам, що цей будинок – притулок для людей похилого віку. По-перше, тому що Європа постаріла у війнах, суперечках, боротьбі за істину. Як стара людина, котра втомилася жити й хоче відпочити, Європа вже не живе, а спочиває на «заслуженому» відпочинку. По-друге, культура Європи – це культура сімей, що розпалися. Це – культура узаконеної розпусти, де погано не стільки те, що розпуста є, стільки те, що займаються розпустою, не червоніючи. Це культура, де юнаки не мають авторитетів, а старі – інших цілей, крім подорожей у теплі краї.
Європейці примудрилися порушити всі заповіді, не порушуючи при цьому пристойностей. Цим-то вони й привабливі для світу. Називаючи аборт перериванням вагітності, крадіжку – відновленням справедливості, а розпусту – поступкою потребам організму, вони стали центром тяжіння для всіх, хто ненавидить Бога, але любить личину пристойності. Звичайно, заповідь про шанування батьків не залишилася неторкнутою.
Пенсійний фонд і соціальні служби виконують тепер те, що повинні виконувати по відношенню до стареньких батьків дорослі діти. Умити руки й скинути з себе відповідальність – ось головна турбота сучасної людини. І ця людина хоче щастя? Потрібно зробити одне з двох. Або відмовитися від щастя, вести життя, яке ми ведемо, і чекати вогню з неба… Або змінити систему цінностей і повернутися обличчям до простих і непомітних людських якостей, які складають осердя нашої земної дійсності.
За вірою і культурою – ми європейці. Наші музиканти грають і Гайдна, і Моцарта. Наші вчені орієнтуються у світі західних ідей з тією ж свободою, з якою хороша господиня шукає потрібну річ у своїй шафі. Все, що є в культурі Заходу, зрозуміло нашому серцю, бо ми християни.
Але ми не повністю віддані Заходу. У нашого серця є «східна камера», а у мозку є «східна півкуля». Таджицьке чи афганське село, де гостю не показують обличчя дочок, такі ж близькі нашій душі. Арабська сім’я, де син біжить на голос батька, щоб налити йому чаю чи поправити подушку, теж повинна бути нам близька й дорога.
Вищі досягнення Заходу нам повинні бути зрозумілі. Вищі прояви Сходу нам повинні бути милі. Вищі досягнення Заходу – це філософія, наука й технології. Вищі прояви Сходу – це цінності людини, яка не спішить жити. Це цінності, пов’язані з сім’єю: повага до старших, працелюбство, взаємодопомога, слухняність і багато іншого.
Технології, відірвані від моралі, поставили світ на межу виживання. Якщо світу призначено ще пожити, то це залежить від кращих цінностей Сходу. «Шануй батька й матір» - одна з них, і не в Заходу вчитися її реалізації.