«Ну, ― скажіть, Шуро, чесно, скільки Вам потрібно
грошей для щастя? — запитав Остап, — але
підрахуйте все. — Сто рублів. — відповів Балаганов,
із жалем відриваючись від хліба з ковбасою.
— Та ні, Ви мене не зрозуміли. Не на сьогоднішній день,
а взагалі. Для щастя. Зрозуміло? Щоб Вам було
добре жити на світі. Балаганов довго розмірковував,
несміливо усміхаючись, і нарешті заявив,
що для повного щастя йому необхідно шість тисяч
чотириста рублів, і що з цією сумою йому
буде на світі дуже добре».

Щастя — у грошах!

А ще ― у землі й воді, вогні й повітрі. Гроші ― п’ятий першоелемент щастя, але зовсім не останній.

З елементів щастя в сумі складається світ. І будь-якій розумній істоті зрозуміло, що чим більше елементів, тим більше й щастя.

Вогонь, вітер, воду не втримаєш у руках. Але їх можна придбати за гроші. Як і землю. Більше грошей ― більше щастя.

І розумні люди охоче, несамовито, засукавши рукава ― як можуть і вміють заробляють щастя, здобувають гроші.

Остап Бендер був розумним і винахідливим. Він організував артіль «Роги та Копита», очолював автопробіг.

Він заробив мільйон.

Чи був він щасливим? Згідно з книгою ― ні.

Чи був би щасливим на його місці я?

Теж ― ні. Мені мало мільйона ― навіть тоді, коли в мене немає ні копійки.

На студентську стипендію я міг купити зовсім небагато вогню, води, вітру. Зараз ― можу купити навіть трохи землі.

Але я не став щасливішим. Мої потреби ― безмежні, і нові можливості їх лише збільшують, змушуючи розширювати можливості.

Замкнуте коло, добре знайоме розумним людям. І, якщо чесно, ― я не шукаю виходу з цього кола. Мені в ньому звично й зручно. Біг по колу підтримує у формі й радує різноманітними пейзажами. Головне, щоб коло було достатньо великим, тоді пейзажі не встигають набриднути.

Бендер знав про це. Недарма він стільки часу провів у потягах, недарма збирався до Ріо. Це було б, дійсно, Велике Коло ― якби не маленька неприємність на румунському кордоні.

У далеких країнах більше землі й повітря, вогню й води, і звісно ж, там більше можливостей роздобути грошей. І чим далі країна, тим більше можливостей.

Пірати, конкістадори й землепрохідці обходили Землю в усіх напрямках у пошуках прянощів або хутра, у пошуках щастя.

Коло замикалося, ті, хто вижив, діставалися до точки відправлення, як правило, багатшими...

Деякі люди поводять себе інакше. Ємеля сидів на печі, виходив лише за водою, Балаганов пересувався лише в межах невеликої арбатівської ділянки.

Кухоль пива, шматок ковбаси, тепла піч ― ось і все, що їм необхідно для щастя. Це називається ― задовольнятися малим. Не межа марень, моїх, у всякому випадку. Це застій і животіння, думаю я, пробігаючи повз невиразно знайомі пейзажі.

І, звісно ж, я маю рацію. Якщо це дійсно правота, а не страх вибору «між правильним і легким».

Але ось яка штука ― саме зараз я зрозумів ― Шура не задовольнявся малим.

Малим задовольняюся я, коли домагаюся збільшення зарплатні на 20 відсотків і мріючи про власний острів у тропіках. А Балаганов умів задовольнятися всім. Усе, що його оточувало, все, про що він знав, або тільки здогадувався ― кидалося до нього, поспішаючи виконати будь-яке його бажання. І Шура приймав ці дари з безпосередністю спадкового принца. Хазяїна за правом народження.

Я не можу йому навіть заздрити. Я просто не готовий бути таким, як він. Пейзажі на моєму шляху ще не надокучили. Я відчуваю лише азарт, знову опинившись у точці старту. І усвідомлення ― біг занадто повільно й звернув не туди. Мені подобається цей біг. За грошима. За щастям. По колу.

А щастя, напевно, сидить на плечі у Шури Балаганова, вчепившись кігтиками в картату сорочку, вигукуючи скрипучим голосом «Піастри!». Шура не чує цього крику. У його вухах ― трелі цвіркунів, перед очима ― дорога.

Він їде до Чорноморська, в якому ніколи не був, на автомобілі Антилопа-Гну, витонченому, як руська піч.