Якою має бути гарна міцна мотузка? Ви досліджуєте предмет і з’ясовуєте, що ваша мотузка цілком гарна, аби перев’язати нею, наприклад, коробку з тортом. Але якщо на цій мотузці вам доведеться висіти над прірвою? Вочевидь, до неї ставитимуться зовсім інші вимоги... До такої метафори вдався колись письменник Клайв Льюїс, говорячи про необхідність перевіряти віру на міцність.

Життя перевіряє на міцність і віру, і любов, і дружбу. І часом осяяння приходить до нас також у вигляді метафор...

Ви коли-небудь жували пластик? — Я також ні. Але якось під час операції я довго пролежала з інтубаційною трубкою. Після цього залишився якийсь неприродний, неприємний присмак. Це відчуття я добре запам’ятала, і тепер воно стійко асоціюється в мене з пластиком.

Взагалі, я нічого не маю проти цього матеріалу. Він дешевий, універсальний, зручний у застосуванні. Єдине «але» — він не натуральний, і мені ніяк не вдається із цим змиритися. Наприклад, дешевий китайський одяг. Він яскравий, привабливий, у нього чудова ціна, але ось брати його до рук неприємно. Від дотику його до шкіри стає якось некомфортно. Якийсь він штучний, пластиковий, коротше кажучи. Те саме й з пластиковим посудом, меблями, тарою...

Останнім часом я помічаю, що пластик проникає і в людські стосунки. Усе частіше я відчуває цей нудотний присмак штучності від спілкування з людьми, і мене це турбує.

Наведу кілька прикладів.

У мене, як і в усіх, є подруги. Частину з них я знаю багато років, декотрих — не так давно. З кожною склалися свої неповторні стосунки. Вони є для мене джерелом радості й задоволення. Мені комфортно з ними, а їм зі мною. Проте нещодавно я спіймала себе на думці, що саме в цьому комфорті й криється небезпека. Ми настільки цінуємо цей самий комфорт, що будь-якої події, яка вибиває нас із кола звичних відчуттів, уже намагаємося уникати. Розглянувши уважніше наші стосунки, я зрозуміла, що ми створили зручну схему — зустрічаємося раз або два на місяць у якомусь кафе, п’ємо чай, розповідаємо одна одній свої новини, обговорюємо спільних знайомих і свої стосунки — і розходимося на місяць. Буває навіть і переносимо зустріч, щоб призбирати теми для розмови. Ці зустрічі ні до чого не зобов’язують, вони легкі, нетривалі й насправді не особливо змістовні. Без них якось незвично, але й від цих зустрічей теж нічого не змінюється в нашому житті. Так, приємне проведення часу.

Побачити проблему мені допомогли зовнішні обставини. У моєму житті почався дуже складний період. Таких у мене досі, мабуть, і не було. І більшість подруг виявилися не готовими взяти участь у моєму житті діяльно, не споглядально.

Не погоджуся з думкою про те, що це була перевірка наших стосунків — ось, мовляв, полюбуйся, які в тебе подруги. З кожною з них мене пов’язують міцні ниточки дружби. Тільки ця дружба вкрилася нальотом штучності, потонула в комфорті, і ми просто боїмося якихось змін.

Взірцем справжньої, живої дружби для мене вже довгий час є волонтерська діяльність. Звичайно, знайти друзів можна за різних обставин, проте мій особистий досвід справжніх стосунків саме такий. У мене є друзі-волонтери, з якими ми, подібно до військових загонів, пройшли вогонь, воду й мідні труби. Коли у вас спільні інтереси, ви палаєте однією ідеєю, робите одну справу та разом долаєте труднощі, можна дійсно стати щирими друзями. Для мене саме тим і цінні наші стосунки, що в них є основа міцніша, аніж листування «вконтакті».

І навіть у це святая святих проник пластик. Зараз я помічаю, що нас усе більше влаштовує звичайний обмін SMS раз на півроку, короткі зустрічі при спільних поїздках — і не більше того. Ми бурхливо радіємо зустрічі, висловлюємо жаль стосовно того, що так рідко бачимося, і... забуваємо один одного на багато місяців. Дзвонимо, коли щось потрібно. І, питаючи один одного «як справи?», абсолютно задоволені відповіддю «нормально».

А пізніше дізнаємося, що в когось було горе або радість, і він розділив їх з іншими людьми.

У складних, нестандартних ситуаціях людина виявляється найяскравіше. Іноді ці ситуації підкидає життя, іноді ми самі створюємо їх. Наприклад, спільні випробовування волонтерства, за великим рахунком, могли б нас і не торкнутися, це був наш власний вибір — заглибитися в ці складності.

Мені здається, щось подібне відбувається і в туристичних походах. Хочеш перевірити рівень «пластифікації» дружби? Піди з товаришем у похід. Спільне переживання труднощів — найкращий спосіб перевірки стосунків, який мені особисто вдалося випробувати на собі. Висоцький мав рацію, коли пропонував випробувати товариша на міцність у горах. Проте, мабуть, і гори — це не принципово, головне — потрапити в екстремальні, незвичні умови, в яких оголюється людська натура. Гадаю, хто звідав це, той зі мною погодиться.

Нещодавно я дуже посварилася зі своєю подругою. Взагалі, я вкрай рідко сварюся з людьми, навіть не можу згадати, коли це було востаннє. А тут дійшло до скандалу, з’ясування стосунків і всього іншого. У таких сварках завжди винні обоє, це я точно знаю. І кожна з нас наговорила багато такого, про що тепер шкодує. Якось незручно перед самою собою, що так сталося.

За якийсь час ми помирилися. Наче навіть пробачили одна одній... Проте більше не спілкуємося. Претензій одна до одної не маємо, ми обрали варіант «пробачаю, але більше у своєму житті тебе бачити не хочу».

Я вже пережила цю ситуацію, здавалося б, навіть забула про неї. І саме в цей період мені потрапило на очі коротке оповідання Олександра Гріна, в якому головний герой розмірковує на цікаву для мене тему взаємовідносин. Він говорить про те, що людські стосунки для декого — джерело постійних страждань, і такі особи перебувають у постійній внутрішній напрузі й трагічному переживанні складності, болісності життя...

І мене осяяла думка! Для того щоб продовжувати стосунки з подругою, нам з нею необхідно було пройти через біль. Аби розібратися в образах і відкрито, з любов’ю подивитися одна одній в очі, нам слід було трохи постраждати. Разом пережити муку оголення душі. І саме це виявилося для нас складним. Ми визнали за краще просто розійтися, «законсервувати» проблему, зробити вигляд, що пробачили, і більше одна з одною не зустрічатися.

Мені здається, що справжні, тривалі людські стосунки саме тим і цінуються, що в них був якийсь біль. Страх цього болю, спроба відсторонитися від страждань, спричинених роботою над стосунками, позбавляють їх основи, природності, і, по суті, роблять ненатуральними. Пластиковими.

Я зовсім не намагаюся твердити, що потрібно копирсатися, розбиратися, робити один одному боляче лише для того, аби «додати смаку стосункам». Я просто хочу звернути увагу на те, що в дрібницях, часом непомітних, у наших щоденних, таких уже звичних стосунках інколи з’являється в’язкий пластиковий наліт. І якщо нас щось не влаштовує, досить часто ми обираємо для себе варіант обірвати, закінчити стосунки. Нам здається, що людина не та, ми не зійшлися характерами або не розпізнали її кепську сутність раніше... А насправді буває досить перебороти ці лінощі душі — і стосунки розкриються для нас зовсім по-новому.

Я вдячна Богу за те, що Він посилає події та зустрічі, що дають поштовх до змін. Нещодавно нам з друзями довелося побувати в новій країні і зустрітися з людьми, у яких все по-іншому. По-справжньому. Без пластику. Їхнє ставлення до інших, їхній приклад живої, діяльної любові без будь-яких «але» пройшовся по наших душах, немов наждачний папір. Спеціально не назву країну, бо справа не в національності й географії, справа в людях та їхній основі. І хоча зовні не відбулося жодних особливих подій, моє життя розділилося на «до» і «після» цієї поїздки.

Я завжди вважала, що це просто неможливо — бути однаково уважним до кожного, з однаковою любов’ю ставитися до всіх... Здається, серце просто не може вмістити стільки людей. Але, згадуючи моїх нових знайомих, я все частіше замислююсь — а раптом усе-таки може?