Добридень, шановна редакціє!
Тема любові та вибору супутника життя часто обговорюється в «Отроці». Щоразу робиться висновок: дуже важливо, щоб друга половинка мала подібні мирські інтереси і перебувала з тобою у єдиній вірі. Все це правильно. Та, як відомо, життя вносить у будь-яку теорію свої практичні корективи. Хотіла поділитися деякими своїми спостереженнями і дізнатися думку редакції.
Увійдімо в православний храм. Кого ми там побачимо? Сімейні пари з дітьми, жінки похилого віку, співаки на кліросі, паламарі, хлопці, дівчата. Не знаю, як у вас, але в наш храм (він, щоправда, зовсім невеликий) ходить багато молодих дівчат і лише кілька юнаків. Завжди жінок у храмі більше, ніж чоловіків. Так склалося, що через обов’язок служби з усіма парафіянами я знайома особисто. Цей лист ґрунтується на досвіді моїх православних подруг і частково на моєму власному.
Я вірю і в кохання з першого погляду, вірю, що можна полюбити на все життя, зовсім іще не знаючи людину. Та найчастіше ми з людьми спершу знайомимося, потім спілкуємося певний час, допоки раптом не помітимо, що ця людинка якось особливо дорога для нас. Звичайно, для мене дуже важливо, щоб коханий був якщо не воцерковлений, то хоча б віруючий. Але не щастить мені поки з нашими хлопчиками, просто катастрофічно не щастить! Варто лише крихітній симпатії зародитися в моєму серці, як тут-таки мені на голову виливають цебер холодної води і душать це ще не народжене почуття.
Багато хто з православних юнаків отруєний недугою духовної омани. Вони захоплюються речами, які заслуговують зовсім іншої оцінки. Наприклад, один мій знайомий готовий із захватом говорити про людей, котрі дозволяють собі у стосунках із ним відверте хамство. Так він буцімто виховує у собі смирення. Хлопець дуже добрий, але йому так подобається чути про себе погане, що він навмисне не виконує обіцянок або робить все навпаки, аби лиш його сварили. Він насолоджується своєю гріховністю, дихає нею і, що найсумніше, зовсім не хоче виправлятися.
Інший — один час активно упадав за мною, але... У його розмові, ставленні завжди переважав розрахунок, а не серйозне почуття. У нього була конкретна мета — створити православний союз, ростити дітей, спасатися разом. Мета чудова, але коли вона не підкріплена щирим коханням, усе може закінчитися дуже погано. Я весь час відчувала себе, мов на іспиті, він наче вибирав товар на базарі: чи достатньо сильна в неї віра? чи вона зуміє народити мені здорових дітей? а як вона поведе себе в цій складній ситуації? а в цій? а коли ще тяжче?.. Я до смерті втомилася від невпинних лекцій з «теорії праведності», і жодної секунди не відчувала себе просто дівчиною, яка подобається хлопцю.
Інші впадають у іншу крайність: не згрішиш — не покаєшся! Вони дозволяють собі рішуче все, щомісяця старанно приступають до Чаші, тоді знову... «А я не винен! Чого це вони ходять вулицями напівголі? Я ж лише людина, де ж мені стриматися... Я неймовірно слабкий!..» Усе це підкріплюється сповненим жалю поглядом і зніяковілою посмішкою малолітнього шалапута.
Гнила філософія. Так, ми лише люди. Але чому не можна опустити очі до того, як зрозумієш, що ти цього зробити вже не зможеш?! Що ж це, спершу в нас плеще гординя: мовляв, я крутий і модний, мені до всього байдуже, і всі ці спокуси страшні хіба що для маловірних слабаків! А потім: ой, я лише билинка у масштабах всесвіту, я такий безпорадний, ну що я можу?..
Моя подруга виросла в багатодітній родині. Грошей завжди не вистачало, часто доводилося позичати навіть на проїзд. У храмі вона зустріла хлопця з такої ж родини, тільки на три роки старшого. Але якщо вона тоді в свої 20 років уже вчилася на денному відділенні та працювала одночасно в трьох місцях, щоб хоч якось допомогти родині, то він...
Знаєте, коли довго ходиш до храму, поступово зав’язується багато корисних знайомств. Так от, за цю людину вже третій рік навчаються зовсім інші люди. Бо ж від заочників багато не вимагається: кілька контрольних, пара рефератів. От ми і вчилися за нього два роки всією парафією, а він як був, так і... Працює за змінами в одній фірмі за невелику зарплату, вільного часу море, а вчитися не хоче. Справедливо каже: «Головне, щоб із Богом!» Він наче не пам’ятає, що Бог любить тих, хто старанно трудиться, а не лінивих нероб. А подруга тепер «тягне» на собі обидві родини. Вона зізналася мені якось, що в її серці вже нічого не залишилося, тільки почуття обов’язку і дика втома від життя (це у 22 роки!). У храм вона майже не ходить, бо хтось же повинен працювати. Власних дітей поки немає, дві вагітності зірвалися через перевтому.
Юність категорична, часто максималістична у головних питаннях. Та невже це так дивно, якщо я, маючи за плечима лише 21 рік, хочу, щоб мене просто, по-людськи, любили? Невже православна родина обов’язково повинна сидіти напівголодна і зношувати чужий одяг? Я розумію — в житті буває все. Та багато хто просто не хоче нічого змінювати. Я зриваю оголошення на вулиці, несу йому і кажу: «Поглянь, за ту ж роботу пропонують на 400 гривень більше. Зателефонуй, дізнайся!» — «Навіщо? Хіба гроші — це так важливо?» — «Але ж у вашій родині семеро людей, а працюєш ти один! Мама хворіє, батько пиячить, малеча лише кілька разів на рік солодке бачить...» Через тиждень: «Ти дзвонив?» — «Ні» — «Чому?» — «Я не знаю». От і вся розмова.
Ми — християни. Ми живемо у Христі. Але живемо також і в цьому світі. І нам треба їсти, одягатися, народжувати, виховувати, навчати своїх дітей. Мало хто зараз отримує гроші, частіше доводиться їх все ж таки заробляти. І не вважається за гріх перервати молитву, якщо ближньому потрібні твоя допомога, увага і підтримка.
Зізнаюся, я тепер із побоюванням ставлюся до православних юнаків. Однієї віри недостатньо, щоб будувати з людиною спільне життя. Потрібно ще й любити один одного. Треба завжди бути готовим «підняти» супутника і певний час іти за двох. Якась дика безвідповідальність, халатність прослизає у вчинках багатьох православних парубків. Бо світ і храм існують не окремо один від одного! Якщо ми можемо встояти в малому, то з Божою допомогою встоїмо і в великому. Родина, любов — це передусім величезна праця, поле, де набагато легше і плідніше працювати разом.
Люди за своєю природою неймовірно егоїстичні. А що таке егоїзм? — Це визнання своєї особистісної цінності, неповторності. Любов не вбиває цього в нас, вона вчить визнавати і приймати безсумнівну цінність іншого. Адже Господь заповів нам любити не лише Його, але і тих, хто живе поруч із нами. Інакше ми просто не маємо права називатися християнами. Як віра без справ мертва, так і кохання, що живе тільки на словах, насправді й не живе взагалі.
Зараз дуже модно, щоб у кожного була якась своя філософія життя, своє розуміння і трактування буттєвої концепції. Навіщо? У Писанні ж уже все сказано, усе пройдено. А ми (і це стосується всіх без винятку) з маніакальною впертістю намагаємося переробити, «переписати» Євангеліє під себе так, щоб, передусім, було зручно нам. Віра — наше головне багатство, наш щит. Та Господь дав його нам не для того, щоб ми прикривали ним свою безладність, інфантильність та лінощі.
Світлана, м. Дніпропетровськ
Протоієрей Андрій Ткачов:
У англійців є прислів’я: «В юності святий, у старості гріховодник». Я особисто побоююсь гіперправославних юнаків у двадцятирічному віці. Вік не може не брати своє, і «блажен, кто смолоду был молод». Тому «святих» у чоловіки краще не брати. Зупиняйте свій погляд на тому, де немає крайнощів. Зовсім нереальний варіант шлюбу із тим, хто вибирає вас як арабського скакуна, придивляється до ваших якостей, влаштовує вам іспити. Блудливий шалапут, який вічно кається і вічно грішить,— теж не партія. Нарешті, ледар, котрий не бажає працювати і живе, як Альфонс, на шиї у своєї дружини — теж варіант із розряду жахливих снів. Загалом, усе, що Ви перерахували, дорога Світлано, нікуди не годиться. Не щастить Вам поки, це точно. Хто винен — не буду поспішати з висновками. Чоловіки змиршавіли, жінки не туди дивляться...
Я вам бажаю полюбити (обов’язково полюбити!) простого і нормального хлопця, який у відповідь полюбить Вас і захоче бути для Вас захистом, опорою, годувальником. Питання його православності хай залишається відкритим, аби Вам не забороняв ходити до церкви і виховувати у християнстві майбутніх дітей. Є випадки, коли до одруження юнак був згоден на будь-які вчинки в царині віри для своєї майбутньої дружини. Але після шлюбу толерантність кудись зникає і терпимий наречений перетворюється на деспотичного нецерковного чоловіка. Такий шлюб знаходиться під загрозою розпаду. Ці обіцянки, не підкріплені конкретними діями, варто ділити на два.
Але і стосовно православних женихів для побоювань є місце. Справа в тому, що всі нинішні православні юнаки — це ще «жовторотики», фантазери, котрі не мають глибокого духовного досвіду, та й не можуть його мати через вік. Опорними якостями для шлюбу є взаємна любов, вірність, відсутність шкідливих звичок, психічних хвороб, працелюбність. Тільки, звісно, вибирати наречених, як товар у магазині, не можна. Потрібно неодмінно полюбити, а потім вирішувати питання, зв’язувати своє життя з цією людиною чи ні.
Для шлюбу не годяться ні розпусники, ні генії, ні замолені святоші. Розанов казав: «Дівчата, виходьте заміж за просту людину, і вона буде вам другом».
Анна Михайлівна Воспянська, психотерапевт:
Будь-який вибір у житті — річ тонка, навіть таємнича. Часто трапляється, що ми не можемо й пояснити доладно, чому опинилися саме в цьому навчальному закладі або чому купили ту чи іншу річ. Тим більше вибір супутника життя. Цей момент не просто таємничий, а просто містичний. Навіть мудрий Соломон зізнавався, що чотирьох речей він не може зрозуміти: шляху орла на небі, шляху змія на скелі, шляху корабля серед моря і шляху чоловіка до серця жінки (Прит. 30, 19).
Все ж, хоча шлюби звершуються на небесах, обираємо ми на землі. Тому, перейнявшись загадковістю процесу вибору, доводиться враховувати і деякі практичні моменти, що впливають на вдалість вибору.
Важливо усвідомлювати, що являю собою я в цій ситуації? Раптом у полі мого зору опиниться людина моєї мрії, а я не приверну її уваги? Наприклад, надто демонструю свій інтелект і розкутість, або надто критичний розум, або навпаки — мною не прочитано багато книг, та й у одязі повна неохайність, тощо. І більше того, вибір напряму залежить від того, які ми, оскільки з усього навколишнього розмаїття з протилежною статтю включно, ми здатні вибирати лише те, чому самі відповідаємо на даний момент. Попелюшки виходять за принців тоді, коли вони внутрішньо відповідають рівню принцеси. Чи дуже прагнуть відповідати, працюють над собою. (Безумовно, виходять і без відповідності, якщо не зацікавлені у кінцевому результаті.) Іншими словами, важливо головну увагу звертати на те, щоб покращувати і вдосконалювати себе, тоді й вибір буде досконалішим.
Вступаючи в перспективні для шлюбу стосунки, ми часто оцінюємо їх як щось застигле, дане раз і назавжди. Тому і не думаємо докладати зусиль для вибудови цих стосунків, а у всіх труднощах звинувачуємо іншу сторону: ось ти, виявляється, який (яка). Але ж це лише казки закінчуються весіллям, а в житті все саме з нього і починається. Подружні стосунки, умовно кажучи, — збірна модель, а не готовий літак. Тобто важливо розуміти, що будь-який вибір — це стартовий пакет, а не пакет «усе включено».
І взагалі, якщо чесно подивимося на наші невдалі вибори (або на удавану відсутність таких), то виявиться, що одна стара пісня про головне дуже актуальна: «ах, я сама, наверно, виновата, что нет любви хорошей у меня...»