Побачити Париж і не вмерти

До Парижа? Вперше? Тоді тижня, мабуть, вистачить. Ну ні — щоб побачити, почути і спробувати все, чим уже стільки століть знамените славетне місто — семи днів точно не достатньо. А от щоб виконати всі пункти ще вдома складеного плану — цілком. Маршрут має включати тільки най-найважливіше. А турист має бути готовим до того, що кожен день (і деякі ночі також) буде вщерть заповнений музеями, парками, мостами, соборами й нічними шоу. Але за тиждень бурхливого культурного життя в туриста найчастіше більше нічого не вміщається — мозок відмовляється сприймати нові враження й хочеться тільки одного: лежати на дивані в номері й читати детектив рідною мовою. Тож набагато краще зберегти свіжість сприйняття та бажання повернутися сюди знову.

Частина перша

Встигнути все!

Дехто все життя мріє потрапити до Парижа, а коли приїжджає, то помічає лише те, як тхне у французькому метро і як швидко зростає кількість арабського населення. Мені, з моїм слабким нюхом і темпераментом, схильним до знаків оклику, розчарування не загрожувало. Це ж Париж!!! Прийняття і любов з першої ж секунди допомогли мені зосередитися на тому, щоб устигнути все в межах списку. І після кожного пункту з відчуттям глибокого задоволення поставити жирну галочку: я тут була.

Отож, мені треба: прогулятися Єлисейськими Полями; поласувати устрицями з білим вином у вуличній кав’ярні.

Ці два пункти, мабуть, можна і об’єднати. Гарно. Смачно. Дорого. Галочка.

Підійнятися на Ейфелеву вежу.

Довелося прочекати по годині на кожному з трьох рівнів, але це не страшно — я ж не в гастрономі за сосисками... На самій верхівці вражаючий вид на місто, і не жалкуєш про витрачений час. Стояти на оглядовому майданчику ажурної вежі — зовсім не те, що дивитися з балкона двадцятого поверху. Вежу хитає — оком це не помітиш, а вестибулярний апарат відчуває. Одна особливо чутлива жіночка навіть на хвилину непритомніє. Загалом однозначно — зараховано. Шкода лише, що не купила мініатюрну мідну вежу на найнижчому рівні — на третьому все втричі дорожче.

Далі в мене за планом — собор Паризької Богоматері.

Власне, я його вже бачила — коли пропливала мимо по Сені у прогулянковому катері. Собор великий і складний. За вигадливістю архітектури. Тому для повноти враження спершу краще роздивитися його з чималої відстані. Дивовижно, та, дивлячись на нього з різних боків, можна навіть не запідозрити, що це одна й та сама будівля — даються взнаки поєднання кількох архітектурних стилів і довгі роки будівництва. Довкола собору завжди людно. Всі милуються його статуями. Проте «популярні» у туристів зовсім не святі, пророки й ангели, а славетні химери. Чудовиська на верхньому майданчику собору справді прекрасні (якщо оцінювати їх з точки зору естетики потворного). Путівник стверджує — їхня принадливість у тому, що кожну автор обдарував «окремою психологією». Так що на мордах горгулій — усі відтінки цілком людських злостивих та норовливих характерів. Мабуть, тому химери Нотр-Дам де Парі — головна родзинка собору в очах туристів зі всього світу. Їх фотографують, довго роздивляються, шукають подібність з дорогим шефом чи тещею. Взагалі-то, Собор Паризької Богоматері ще багато чим знаменитий. Тут зберігається одна з найбільших християнських святинь — Терновий вінець Спасителя. Але про це навіть не всі знають — більшості досить і химер. Ну я, звісно, теж роблю кілька кадрів.

І поспішаю далі — відвідати Лувр.

До закриття музею — три години. Півтори з них чекаю в черзі, а потім — замість вдумливого споглядання картин, немов вихор, проношуся залами, із затримкою в п’ять хвилин біля Венери Мілоської та тридцять секунд біля «Джоконди». А довше не вдасться! «Паломництво» до Мони Лізи таке, що люди, спрямовувані оксамитовими канатами, змушені проходити повз картину на «малій швидкості». Зупинятися заборонено — щоб не створювати затори. І все це дуже нагадує чергу до ленінського мавзолею.

Біжу далі, намагаюся охопити поглядом якомога більше геніальних творів, яких тут не менше ніж три штуки на кожен погонний метр. Від великої кількості шедеврів, що їх ВСІ треба встигнути подивитися, вже миготить в очах, і мимоволі згадуються слова письменника Сергія Довлатова про музеї: «Мене завжди пригнічувало протиприродне скупчення рідкісних речей. Нерозумно тримати в приміщенні більше ніж одну картину Рембрандта». Щось у цьому безперечно є... Зате Лувр взято! Галочка.

Так, що у нас там іще?

Ну, коли вже я в Парижі, треба купити французькі парфуми. Не те щоб у Києві цього добра мало. Проте тут більше впевненості, що вміст флакона відповідає «списку інгредієнтів» на етикетці. З цією метою вирушаю до відомого «Галеріз Лафайєт». Як казав булгаківський Коров’єв, дуже хороший магазин. Купити, звісно, майже нічого неможливо через дорожнечу, але за силою вражень від дизайнерського одягу, парфумерії та ювелірних прикрас для жіночої душі це — майже Лувр.

А завтра — побачити Версаль.

Та замість цього цілий день зовсім безсоромно прогулюю в Діснейленді. От уже це моє піонерське дитинство, що не дає мені спокою вже третій десяток років...

Париж багатогранний і неосяжний. Насправді це не одне місто, а велика їх кількість. Можна побачити місто парків і місто фонтанів. Париж палаців і Париж мостів. І навіть Париж кладовищ. Взагалі-то, стратегічний поділ — вдала знахідка для туристів, котрі ризикують остаточно загубитись у визначних пам’ятках. Тому екскурсійні бюро навперейми пропонують маршрути яким-небудь особливим, вузькоспеціалізованим Парижем. Я вирушаю в місто мостів (хоча дуже тягне в Париж взуттєвих магазинів).

Одна моя знайома француженка після відвідин Києва якось запитала мене: «А чому у вас у Києві метро таке красиве? Не станції, а музеї. Це ж просто громадський транспорт». Так от, паризькі мости настільки ж відрізняються від наших, як французька підземка від київської. У них — перлини архітектури, а у нас — транспортні магістралі. Сама розумію, що дивно порівнювати міст метро і міст Александра ІІІ. Це ж зовсім різні епохи і різна мета будівництва. А от міст, що колись з’єднував береги Дніпра на місці мосту метро — Ланцюговий, був теж дуже гарний. Шкода лише, побачити його тепер можна тільки на фотографіях...

Час у Парижі промайнув дуже швидко. А я стільки всього не встигла. Так і не доїхала до Версаля, не зайшла в Пантеон, а на величезний і прекрасний Люксембурзький Сад у мене лишалося хвилин зо тридцять. Ну що ж, зате матиму привід повернутися. Свіжість сприйняття начебто зберегла, тому що їхати звідси щось не хочеться. Про всяк випадок кидаю монетку в фонтан Медичі, намагаючись влучити у циклопа.

Частина друга

Квапся повільно

Повернулася! Через кілька років і з чоловіком. Знову гуляю Єлисейськими Полями, але відчуття зовсім інші. Думаю, тому, що цього разу не обтяжує наявність списку та необхідність ставити галочки. Можна просто ходити вулицями, роздивлятися навкруги і милуватися знайомими (вже не тільки з фотографій) видами. Поблажливо поглядаю на збуджених від захвату галасливих туристів — уперше тут, мабуть.

Чомусь розмірковую, що між нами і парижанами — багато спільного. Ми — мешканці двох дуже гарних європейських столиць. Ми розпещені прекрасною архітектурою та великою кількістю історичних пам’яток. Але є одна велика різниця. І вона, як мені здається, — не на користь Парижа. Київ далеко не так «розкручений», а тому — набагато доступніший... для своїх мешканців. Щоб відчути Київ туристичним центром, треба прийти на Андріївський узвіз. Тут найбільша щільність іноземців на квадратний метр. Та все одно — вулиці вистачає всім, і біля яток «народних майстрів» рідко збирається натовп більший за три людини. А Париж? Місцевий мешканець багато віддав би за те, щоб хоч іноді не ділитися своїм містом із «гостями столиці». Бо захочеться пройтися улюбленими місцями: посидіти в кав’ярні у Латинському кварталі, помилуватися вигинами Сени з верхнього майданчика Ейфелевої вежі, провести годинку в спогляданні улюбленої скульптури Антоніо Канови в Луврі — та де там! Тому що побачити те ж саме щосекунди прагнуть натовпи туристів. У парижан лишається два варіанти: цих самих туристів або ненавидіти, або не помічати. Навіть французи, які працюють у сфері обслуговування, часто заражені одним із цих вірусів. От взяти хоча б уперте небажання спілкуватися з клієнтами англійською. Навіть коли робиш замовлення за англомовним меню, ризикуєш отримати сюрприз. А спроби порозумітися наштовхуються на усмішку і знову ж таки французький коментар. І чомусь, незважаючи на щирість усмішки, у коментарі клієнт завжди підозрює не вибачення, а ненормативну лексику. Ет, знати б французьку — тоді або «респект» гарантований, або достойна відповідь офіціанту!

Пам’ятаю, стояли ми з чоловіком у черзі до модної паризької «крепері» (там продають млинці). Мовби не помічаючи оточуючих, до входу прямує французька парочка. Ми, туристи, хвилюємося: «Мсьє, Ви куди, тут же черга?» Молодик здивовано (слово честі!) озирається навкруги: «Ніякої черги не бачу». І заходить всередину. Його ж замовлення гарсон точно не переплутає! А може, це й зовсім не хамство? Просто спосіб виживання у рідному божевільному місті? Ну зайшла людина поїсти після роботи. Ну що, знову час у черзі стояти? Ні, слід намагатися жити так, мовби і немає навколо тисяч цікавих, енергійних і жадібних до вражень туристів.

Розумію це і відразу ж із ображеної «гості столиці» перетворююся на щасливу киянку. Шкода їх. А я можу хоч би й щодня з Лаврської дзвіниці заходом сонця милуватися.

Ми з чоловіком намагаємося позичити у парижан їхній метод — і побачити місто очима не-туриста.

Обираємо Монмартр. Просто блукаємо вуличками, звертаємо в провулки, вибираємося з несподіваних глухих кутів. Я чомусь дуже радію, побачивши у вікні старовинного, шалено живописного будинку «тітоньку» в халаті та бігуді. Тут живуть звичайні люди! Місто раптом позбувається своєї музейності, стає живим і справжнім.

Час від часу я ризикую втратити голову від того, скільки всього ще треба побачити, і зірватись у звичний туристичний галоп. Чоловікові доводиться нагадувати мені, що скрізь устигає той, хто нікуди не поспішає. Дивно, що це правило працює. Навіть у Луврі.

Завдяки неабияким здібностям мого чоловіка щодо планування навіть час стояння в черзі вдається скоротити до мінімуму. Приходимо за півгодини до відкриття, очікування відбуваємо за бутербродами з кавою. У результаті — ніякої черги плюс сніданок на свіжому повітрі в гарному місці. На відміну від мене, чоловік не намагається осягнути неосяжне, і ми вирішуємо подивитися лише кілька експозицій. Рухаємося за червоними стрілками в путівнику в напрямку до імпресіоністів. Знаходимо. У цьому залі можна без штовханини і поспіху підходити впритул до пейзажів Моне, захоплюючись тим, як такі реалістичні здаля фіалки через п’ять кроків перетворюються на безформні бузкові плями... Далі йдемо дивитись єгипетську виставку — так само уважно й неквапливо. А за потужною течією відвідувачів явно зрозуміло, де «Джоконда»...

Взагалі, за рішення пожертвувати кількістю вражень нас чекала винагорода їхньою якістю. За три дні в Парижі ми побачили масу цікавого і — що найголовніше — отримали спільні спогади. Звісно, чимало лишилося неохопленого. Але ж в цьому і принада. Нам дуже хочеться знову повернутися до Парижа, бо ж ми так і не доїхали до Версаля.

Коли до влади в Росії прийшли більшовики, величезна кількість російських емігрантів кинулася до Франції. Православний філософ і богослов Христос Яннарас пише: «Перше, що зробили російські емігранти, опинившись у двадцяті роки в Парижі, — це збудували церкву. Маленьку, бідну, та все ж православну: входиш — навіть зараз — і здається, що знаходишся на Афоні. Без електрики, лише свічки й лампади; ікони лише візантійські (у російському стилі)... Благоговійна атмосфера, місце для людської спільноти, спілкування особистостей». Париж стає центром Православ’я для всіх емігрантів. А в 1925 році було засновано Свято-Сергіївський православний богословський інститут. Професори інституту — з першої групи емігрантів: Сергій Булгаков, Георгій Флоровський, Василь Зеньковський, Кассіан Безобразов, Миколай Афанасьєв, Антон Карташов, Борис Вишеславцев, Володимир Лосський. Праці цих професорів, які справили великий вплив на розвиток богословських наук, філософської і релігійної думки, перетворили Свято-Сергіївський інститут у справжній духовний та інтелектуальний центр і сприяли більш широкому знайомству західного світу з Православ’ям.

Опублiковано: № 3 (33) Дата публiкацiї на сайтi: 01 September 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 5 з 5
01:42 15.01.2009 | Наталья
Париж-это место где спряталось счастье! Наташка мне сказалв когда мы сходили измученные с Эйфелевой башни - УВИДЕТЬ ПАРИЖ И УМЕРЕТЬ, я ответила "ТОЧНО" хотя зима и мороз и метро закрыто в 22 часа и мы без знания французкого-туристы, ну ПАРИЖ это сказка.Вот только в Париже чувствуешь себя намного одиноким, если твоя любовь не стобой рядом. И 2 дня это меньше мига.!!!
07:06 24.09.2008 | Максим
Не удивляйтесь, Юлия: "Всемирно известный православный философ и богослов, профессор Афинского университета Христос Яннарас впервые посетил Украину. Интересной была открытая встреча с Христосом Яннарасом в Институте философии 26 сентября...." А еще есть футболист Христос Стоичков, "мощный и забивной форвард". Имя такое - Христос, Христо: "Греческое имя "Хрест" было довольно распространено как в провинциях, так и в самом Риме - среди рабов и вольноотпущенников, в том числе иудеев..."
00:11 23.09.2008 | Юля
богослов Христос Яннарас, меня удивило это имя? Первый раз слышу, чтоб кроме Иисуса Христа еще кто-то был Христос
14:59 04.09.2008 | ДимкаМ
Забавно, но в сети мне попадалась как минимум одна публикация с подобным названием. См. здесь
http://autoreview.ru/archive/2008/07/defender/index.php?phrase_id=4731301
18:24 02.09.2008 | Olga
замечательно!!! просто погрузилась в атмосферу этого города:-) Спасибо автору!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: