Митці жартують, що «розумні розмови про мистецтво» беззмістовні, і ведуть їх лише мистецтвознавці-паразити, які самі нічого створити не можуть. А щоби розуміти мистецтво, досить просто його любити.

Проте, в наш час пересічному «читачу газет» все важче визначитися із відповіддю: де починається мистецтво — і де воно закінчується? Називати мистецтвом графіті доісторичного періоду, грубо видряпані на стінах печери, — чи засліплюючі високими технологіями «досягнення» сучасної поп-культури?

Про роль сучасного мистецтва в нашому житті ми будемо говорити з отцем Андрієм Ткачовим.

 — Як Ви вважаєте, чи справді мистецтво вже сказало все, що могло? Відслужило, так би мовити, своє?

— Мистецтво не може «сказати всього», поки існує людство. Мистецтво може віджити своє разом, знову ж таки, із людством. Адже зникло багато видів тварин і рослин через неправильне життя поставленого над ними царя. Може зникнути і сам цар або не зникнути взагалі, але так змінитися, що від попередньої людини в ньому нічого не лишиться. Існують пророцтва про те, що в останні часи біси будуть безробітними, тобто люди у лукавстві зрівняються з ними чи навіть перевершать. Суспільству таких людей мистецтво нічого не скаже, і з надр такого суспільства ніщо вічне вже не народиться. А доти закохані писатимуть свої чи виголошуватимуть чужі вірші, письменники носитимуть у своєму серці тривоги й проблеми сучасників і намагатимуться творчо виразити їх у творах, філософи осмислюватимуть даність. Загалом, людина буде виявляти свою богоподібність у творчості, в тому числі й художній.

 — Якщо існують у сучасному мистецтві явища, варті уваги, чи можна їх співставити за масштабом із класикою? Чи, може, мистецтво здрібніло?

— Так, напевно кожна епоха лишає по собі в мистецтві що-небудь для «золотого фонду» чи наближене до нього. Звісно, людина взагалі дрібнішає. Цю тенденцію не можна не помічати. Дрібнішають думки, життєві цінності, дрібнішають або геть зникають ідеали. Людині немає про що співати, нема кого славити, немає кому дивуватися. Тоді, звісно, нічого не лишається, як констатувати своє перебування в глухому куті новими епатажними способами. Поставити, наприклад, посеред виставкової зали унітаз, а в нього покласти запльований глобус. І натяк прозорий, та й ім’я для подібної творчості у критиків знайдеться. Але це, звісно, не мистецтво. Це саме епатажне оголошення геть усім про те, що нема заради чого жити. І майже всі ці «перфоманси», «інсталяції» — про це. Але мистецтво зовсім не зобов’язане займатися лише описом та вираженням пануючого настрою життя. Воно може кликати і вказувати дорогу, тим більше, що художня форма має більшу переконливість, ніж прості побутові заклики. Питання зводиться до особистості людини, котра творить, до того, чим вона живе, до того, про що вона не лише пише, але й мовчить. Якщо людина «підгниває» разом з усіма, і вся її творчість зводиться лише до художнього зображення свого й загального розкладу, то вона проміняла Божий дар на сочевичну юшку. А якщо художник творчо підійшов у першу чергу до себе, вирішив свою життєву задачу, побачив світло, то його талант перетворюється на могутню зброю допомоги іншим, знайомим із його творчістю. Підбиваючи підсумок, можна сказати так: кількість талановитих людей не зменшилася, критично зменшилась кількість людей, що правильно живуть. Талановитий беззаконник — це вже не скальпель у руках хірурга, а тесак у руках душевнохворго, що буянить.

— А можна приклади?

— Можна, але наведення прикладів завжди відбиває певні прихильності й не буває до кінця об’єктивним. Я в юності із захватом читав Набокова, а потім раптом відчув, що знаходжуся на брудному занедбаному горищі. Усе в пилюці й дихати нема чим. Під ногами купа усілякого непотребу. Автор примудряється підняти з підлоги яку-небудь річ, піднести її до променів світла, котрі пробиваються крізь дірявий дах, і зацікавити вас нею. Потім він кидає цю річ і бере з підлоги іншу. І так нескінченно, оскільки речей на горищі багато. Ось таке виникло відчуття. Тобто стиліст Набоков чудовий, і мова рельєфна, соковита. А відчуття пильної задухи не минає. Мені не подобаються твори, автори яких так люблять себе, що вважають гарним усе, що б вони не робили. У таких творах можна докладно прочитати, як письменник відвідав ватерклозет, провів ніч із випадковою чи постійною подругою. Автор не соромиться допомогти собі матірною лексикою, якщо не вистачає нормальних слів або ситуація того вимагає. Маю сумніви, що у повсякденному житті ця громада дозволяє собі голосно відригувати чи длубатися в носі у присутності сторонніх. Бо ж можна і по шиї отримати. А ось висякатись у душу читача — це не шкода. Глибоко огидні мені такі вигадники. Назву імена: Віктор Сорокін, Віктор Пєлєвін, Юрій Андрухович, Генрі Міллер...

— Погоджуся лише з тим, що це — справа смаку. Я, наприклад, вважаю Андруховича дуже талановитим письменником

— Я не заперечую його талант. Я кажу про вектор, куди талант спрямований. Що ми бачимо в його романах? Творчі пиятики, народжені з безвиході, а чи повна безвихідь на тлі випадкового кохання й пиятик — та й по тому. Весь талант — в соковитому, іронічному, захоплюючому способі викладу. До того ж зауважте, центральний персонаж його романів завжди не вдома. Від божевілля чи суїциду його рятує, щонайменше, можливість повернутися, дорога додому, як би тривіально це не звучало. Нехай би відбулося все те саме в стінах рідного дому чи на вулицях рідного міста, так, щоб не було куди бігти, — і людина наприкінці роману могла би опинитися на краєчку мосту або перед залізничними коліями. Адже талант дається людині не для того, аби витончено повідомити світу, як мені погано, а для того, аби сказати читачеві, якому так само погано, куди йти, щоб стало краще.

— Чи можна сучасному мистецтву відвести хоч якусь роль у вихованні особистості?

— За словами Григорія Ниського, філософія повсякчас вагітна і повсякчас не може народити. Мається на увазі, що досліджуючий розум задає правильні питання, але без Одкровення Божого не може на них відповісти. Це ж частково є справедливим стосовно мистецтва. У певній частині своїх творів мистецтво ставить злободенні, живі питання, користуючись силою свого впливу на людину, повертає її обличчям до цих питань і відвертає від суєти. Відповіді, як завжди, за Богом і Його благодаттю. Але користь від мистецтва очевидна: воно є формою самосвідомості людства.

— А чи можна в шкільну програму додати щось із сучасних творів?

— Лише на порозі зрілості після досягнення певного віку людині можна давати серйозну літературу...

— Невже ми марно вивчаємо в школі класику?

— Переважно так. Те, що ми вивчаємо, це не вивчення класики, а щеплення проти класики на майбутні дорослі роки. Класика дає багато відповідей на багато питань, але немає смислу озвучувати ці відповіді, допоки не визріло питання.

— Чи обов’язково для людини віруючої, церковної мірою якості того чи іншого твору мистецтва повинна бути його «світлоносність»? Чи можна допускати захоплення «мистецтвом заради мистецтва»?

— Мистецтво заради мистецтва не існує так само, як не може ніщо створене жити самим собою. Смисл будь-якого явища виходить за його власні границі. Смисл стільця не в стільці, а в голові того, хто його створив. І так у всьому. Це лише Мюнхгаузен міг себе за волосся витягти з болота. У житті це неможливо. Мистецтво завжди відображає або стрункий світогляд автора, або інтуїції, приховані навіть від нього самого. Мистецтво є завжди релігійним: або із знаком плюс, або зі знаком мінус. Можна вибудувати таку ієрархічну схему: в основі всього — культ. Довкола культу, наче щільна хмарина, розташоване культурне середовище, у якому нерозчленовано присутні мова, музика, танок, архітектура, поховальні й родильні обряди, ставлення до війни, їжі, жінки, одягу... В процесі розвитку суспільства ці культурні форми відокремлюються і починають розвиватися самостійно, при цьому все ще зберігають зв’язок із культурним ядром. Якщо цей зв’язок із плином часу увірветься, то виокремлена форма культури замикається на самій собі, певний час живе за інерцією, тоді приходить до самозаперечення. Сам термін «мистецтво заради мистецтва» виник на тому етапі розвитку європейської цивілізації, коли творчість відірвалася від релігійного підґрунтя і намагалася обґрунтувати себе з самої себе. Повторюся, що це в принципі не життєво. Автор завжди кудись веде або кличе читача, глядача, слухача. Знає він про це чи ні, він повинен буде дати відповідь за тих, кого полонив своїм талантом. Автор так чи інакше відповідає за життя тих, для кого він є авторитетом. Тут усе пахне темою відповідальності й відплати...

— Тобто, «нет рук для чудес, кроме тех, что чисты»? Що ж робити митцю, далекому від моральної досконалості?

— Не дивуйтесь і не ображайтесь — палити свої твори. Я дещо перебільшую, але ось що хочу сказати: після виходу в світ витвір мистецтва починає жити самостійним життям: «Нам не дано предугадать, как наше слово отзовется». Він схожий на міфічного Голема, котрий не хоче слухатися творця. Голем стає небезпечним, його необхідно знищити. Либонь, це відчував Гоголь, коли спалював другий том «Мертвих душ». Або він відчував невідповідність задуму — втіленню. У будь-якому разі, автор визнав необхідним не засмічувати всесвіт, і це — ще більша творчість, ніж написання книги. На сході є такий вид мистецтва — каліграфія водою на асфальті. Накреслені рукою ієрогліфи зникають через лічені секунди після написання. Тут є чому повчитися європейцям. Такі малюнки не підпишеш і не розтиражуєш. Це майже кілок з осики в бундючне європейське штукарство. Краще розчаруватися у своєму покликанні і нічого не випустити у світ, аніж наплодити незрілі чи просто шкідливі твори, за вплив яких на людей потім доведеться відповідати перед Творцем. До речі, почитайте байку Крилова «Письменник і розбійник» — вона про це говорить краще за мене.

— Так що, рукописи все ж таки горять?

— Звісно, горять! І на щастя, і на жаль. Фраза ця неглибока, як і багато що у Булгакова. Згоріла, наприклад, Александрійська бібліотека. Будь-який із згорілих у ній томів вартий десятка сучасних бібліотек. Взагалі, горять не лише книги, але й іконостаси, і мощі святих.. Дзвони переплавляються на гармати. Храми переоблаштовуються під поштові відділки й сільські клуби. Та й самих людей можуть винищувати мільйонами. Історія не дає нам ніякого права на дитячий оптимізм.

— Нині стало модним шукати естетику в антиестетиці. Невже вона там є?

— Є — як те, від чого відштовхуються, проти чого повстають. Сатаністи, наприклад, у своїй моралі дуже пов’язані із християнством. Вони саме заперечують усе, що християнство утверджує, і утверджують все, із чим християнство бореться. Тобто вони діалектично пов’язані із християнством, так, як антиестетика з естетикою. Соловйов казав про триєдність добра, краси, істини, які перебувають у Бозі. Краса — це саме царина естетики. Антиестетика — це царина лукавого, і вона неминуче сусідить з антиподами добра й істини, тобто зі злом та брехнею. Ті люди, що визнають потворне красивим, не зупиняються на цьому. Вони, як правило, вважають і погане добрим: заохочують розпусту, жорстокість, злодійство, насилля. А джерелом цього тяжкого стану є служіння хибним ідеалам, сприйняття брехні за істину, зрештою, служіння батькові брехні замість служіння Богу. Приходимо знову до того, що антиестетика — це супутниця антивіри, і лукавий, як завжди, не творить власне, але мавпує стосовно Бога та Його творіння.

Церква сьогодні не стільки бореться за обоження людини, скільки змушена боротися за збереження людини, за недопущення її деградації до образу бісівського. У цій боротьбі якраз і відіграє свою роль весь позитив, накопичений світовою культурою. Коли перемога в боротьбі за людину здійсниться, можна зі словами вдячності облишити світську культуру і перейти до питань чисто духовних. Але це лише після перемоги. А до збирання плодів необхідно обрізати сухі гілки, обкопувати й поливати лозу.