Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/polovina_dushi_mojeji.html?no_cache=1&cHash=d5161d6b1b

Половина душі моєї

Блаженний Августин

«Сповідь» блаженного Августина

На цей раз рубрика «Наша спадщина» присвячена блаженному Августину і його незрівнянній «Сповіді». Душі, що шукає, що не вдовольняється земним ця книга потрібна як повітря. Того, хто став на вузьку дорогу і вже відчув її тягарі, «Сповідь» здатна надихнути й окрилити.

Окрім вражаючої розповіді про життя святого і його складний шлях до Бога, в книзі можна натрапити на дивовижні роздуми про властивості людської душі, про свідомість, пам’ять і уяву (які були б цікаві сучасному психологу чи вченому, що вивчає вищу нервову діяльність), про літературу й мистецтво, про час і його відносність і навіть про те, «куди йде дитинство». Августин задає питання і шукає на них відповіді; не знаходячи відповідей, знаходить цьому пояснення; блискуче відповідає противникам і тим, хто сумнівається.

Блаженний Августин (354-430 рр.) — святий, що жив задовго до відділення західної Церкви й появи католицизму, хоча католики вважають його «своїм» святим. Неможливо коротко розповісти про цю велику людину; можна лише згадати деякі факти з його життя. Августин Аврелій народився в африканській провінції (зараз це Алжир) в сім’ї язичника і християнки. Отримавши прекрасну освіту, він став видатним оратором і навчав цьому мистецтву юнаків. Йому вдалося осягнути всі відомі на той час «вільні мистецтва». Ось як чудово він пише про те, що знаходив у численних книгах: «Я радів, читаючи їх, і не розумів, звідки в них те, що було істинним і визначеним. Я стояв спиною до світла і обличчям до того, що було освітлене; і обличчя моє, повернуте до освітлених предметів, освітленим не було...»

Довгим і важким був шлях цієї великої людини до Істини. Він пройшов через глибоке вивчення філософії, яка дивовижним чином допомогла йому наблизитись до Священного Писання, через бурхливе море життєвих випробувань насолодами й негараздами; від заперечення істинної віри і зневаги до Писання — до прозріння, покаяння і святості.

«Сповідь» — це геніальне і трепетне зізнання в любові Тому, Хто любить нас незрівнянно більше. Це свідчення людини, що на основі власного невпинного пошуку впевнилася в бутті і Промислі Божому і поклала все своє життя на те, щоб досягнути спілкування і життя з Господом.

Ми наводимо один епізод із життя Августина, який перевернув його світобачення і змусив з іще більшим завзяттям шукати Істину.

 

У роки, коли я тільки-но почав викладати в своєму рідному місті, я завів собі друга, якого спільність наших інтересів робила дуже мені дорогим. Був він мені ровесником і перебував у тому ж цвіті квітучої юності... Я відхилив його від істинної віри, — у нього, юнака, вона не була глибокою і справжньою, — і схилив до тих згубних і забобонних казок, що змушували мою матір плакати наді мною. Разом з моєю заблукала і його душа, а моя не могла вже обходитися без нього.

І ось Ти, що відразу наздоганяєш тих, що тікають від Тебе, Бог помсти і джерело милосердя, що навертає нас до Себе дивними способами, ось Ти взяв його з цього життя, коли ледве виповнився рік нашій дружбі, яка була для мене солодшою від усього, що було солодкого в моєму тодішньому житті... Страждаючи від лихоманки, від довго лежав без пам’яті, в смертному поту. Оскільки в його одужанні зневірились, то його охрестили в несвідомому стані. Я не звернув на це уваги, розраховуючи, що в душі його скоріше втримається те, що він дізнався від мене, ніж те, що робили з його безпам’ятним тілом. Трапилось, однак, зовсім по-іншому. Він поздоровшав і одужав, і лиш тільки я зміг із ним говорити (а зміг я відразу ж, як зміг і він, тому що я не відходив від нього, і ми не могли відірватися одне від одного), я почав було насміхатися над хрещенням, яке він прийняв геть непритомним і без пам’яті. Він уже знав, що він його прийняв. Я розраховував, що й він посміється разом зі мною, але він відсахнувся від мене, жахаючись, наче ворога, і з дивовижною й раптовою незалежністю сказав мені, що якщо я хочу бути йому другом, то ніколи не повинен казати йому таких слів. Я, вражений і збентежений, вирішив відкласти свій натиск доти, доки він набереться сили і зможе, повністю видужавши, розмовляти зі мною про що завгодно. Але за кілька днів, у час моєї відсутності, він знов захворів на лихоманку і помер, віднятий у мене, нерозумного, щоб жити у Тебе на втіху мені.

Яким сумом затьмарилося серце моє! Куди б я не глянув, усюди була смерть. Рідне місто стало для мене місцем тортур, батьківський дім — обителлю безпросвітного горя; все, чим ми жили з ним разом, без нього перетворилось на жахливу муку. Всюди шукали його очі мої, і його не було. Я зненавидів усе, тому що ніде його нема, і ніхто не міг уже мені сказати: «Ось він прийде», — як говорили про відсутнього, коли він був живий. Став я сам для себе великою загадкою і запитував душу свою, чому вона сумна і чому так бентежить мене, і не знала, що відповісти мені. І коли я говорив: «Сподівайся на Бога», — вона справедливо не слухалась мене, тому що людина, котру я так любив і втратив, була кращою і більш справжньою, ніж той привид, на якого їй наказано було сподіватись. Лише плач був солодкий мені, і він слідував другу моєму в насолоді душі моєї.

 

Чи можу я почути від Тебе, Котрий є Істина, чи можу я прихилити вухо серця мого до вуст Твоїх і дізнатися від Тебе, чому плач такий солодкий для нещасних? Хіба Ти, хоч і всюди присутній, відкидаєш від Себе наше нещастя? Ти перебуваєш у Собі; ми крутимося в життєвих випробуваннях. І, однак, якби плач наш не доходив до вух Твоїх, нічого б не лишилося від надії нашої. Чому з гіркоти життєвої зриваємо ми солодкий плід зітхань і плач, зойки та стогони?

Чи солодко те, що ми сподіваємося бути почутими Тобою? Це вірно щодо молитов, які дихають бажанням дійти до Тебе. Але в печалі за втратою і в тому горі, яке окутувало мене? Я ж не сподівався, що він оживе, і не цього я просив своїми слізьми; я лише сумував і плакав, розгублений я був і нещасний: втратив я радість свою. Чи плач, гіркий сам по собі, втішає нас, пересичених тим, чим ми колись утішались і на що тепер дивимося з відразою?

Я був нещасним, і нещасна будь-яка душа, скована любов’ю до того, що смертне: вона розривається, втрачаючи, і тоді розуміє, в чому її нещастя, яким нещасна була ще й до втрати своєї... Я дивувався, що інші люди живуть, тому що той, кого я любив так, ніби він не міг померти, був мертвий: і ще більше дивувався, що я. його друге «я», живу, коли він помер. Добре сказав хтось про свого друга: «половина душі моєї». І я відчував, що моя душа і його душа буди однією душею в двох тілах, і життя вселяло в мене ляк: адже не хотів я жити половинним життям. Тому, може, й боявся померти, щоб зовсім не помер той, котрого я так любив...

О безумство, що не вміє любити людину, як належить людині! О дурень, обурений людською долею! Таким я був тоді: я бушував, зітхав, плакав, був у розпачі, не було в мене ні спокою, ні міркування.

Всюди зі мною була моя роздерта, скривавлена душа, і їй нестерпно було зі мною, а я не знаходив місця, куди її прилаштувати. Гаї з їх милою красою, ігри, співи, сади, що дихали пахощами; пишні бенкети, розкішні ложа, самі книги й вірші — ніщо не заспокоювало її. Усе вселяло жах, навіть денне світло; все, що не було ним, було огидним і ненависним. Лише в сльозах і стогонах трошки відпочивала душа моя, але коли доводилося забирати її звідти, важким тягарем лягало на мене моє нещастя. До Тебе, Господи, треба було піднести її і в Тебе лікувати. Я знав це, але не хотів і не міг, тим більше, що я не думав про Тебе як про щось міцне і вірне. Не Ти, а порожня примара й облуда були моїм богом. І якщо я намагався прилаштувати її тут, щоб вона відпочила, то вона котилася в порожнечі і знову обвалювалась на мене, і я залишався з собою: злощасне місце, де я не міг бути і звідки не міг піти. Куди моє серце втекло б від мого серця? Куди втік би я від самого себе? Куди не пішов би услід за собою?

 

Хіба ця печаль так легко й глибоко пройшла в саме серце не тому, що я вилив душу свою в пісок, полюбивши смертну істоту так, ніби вона не підлягала смерті?

Блаженний, хто любить Тебе, в тобі друга і заради Тебе ворога. Тільки той не втрачає нічого дорогого, кому всі дорогі в Тому, Кого не можна втратити. А хто це, як не Бог наш, Бог, Який створив Небо та землю (Бут. 1, 1) і наповнює їх (Ієр. 23, 24), адже, наповнюючи, Він і створив їх. Тебе ніхто не втрачає, окрім тих, хто лишає Тебе, а хто залишив — куди піде і куди втече? Лише від Тебе милостивого до Тебе розгніваного. Де не знайде у карі, що спіткає його, Твого закону? А закон твій то істина (Пс. 118, 142), і істина — це Ти (Ів. 14, 6).

Боже Саваоте, приверни нас, і хай засяє обличчя Твоє, й ми спасемось! (Пс. 79, 8). Куди б не повернулась людська душа, всюди, крім тебе, наштовхнеться вона на біль, хоч би й наштовхнулась на красу, але красу поза Тобою і поза нею самою. І краса ця ніщо, якщо вона не від Тебе. Прекрасне народжується й помирає; народжуючись, воно починає нібито бути й росте, щоб досягнути повного розквіту. А розцвівши, старіє і гине. Не завжди, щоправда, доживає до старості, але гине завжди. Народившись і прагнучи бути, прекрасне, чим швидше росте, утверджуючи своє буття, тим сильніше квапиться в небуття: така межа, покладена Тобою земним речам, тому що вони лише частини цілого, які існують не одночасно; відходячи й змінюючи одна одну, вони, як актори, розігрують усі цілісну п’єсу, в якій їм дані окремі ролі. Те ж відбувається і з нашою мовою, що складається зі звукових позначень. Мовлення не буде цілим, якщо кожне слово, відзвучавши у своїй ролі, не щезне, щоб поступитися місцем іншому.

Хай хвалить душа моя Тебе за цей світ, «Господи, Творче усього», але хай не прилипає до нього чуттєвою любов’ю, бо він іде, куди й ішов, — до небуття і рве душу смертельною тугою,тому що й сама вона хоче бути і любить відпочивати на тому, що вона любить. А в цьому світі ніде відпочити, тому що все в ньому безупинно тікає: як наздогнати це тілесному почуттю? Як утримати навіть те, що зараз під рукою? Повільне тілесне почуття, тому що воно тілесне: обмеженість — його властивість. Воно відповідає своєму призначенню, але його недостатньо, щоби втримати те, що прямує від покладеного початку до покладеного кінця. Бо у слові Твоєму, яким створений світ, воно чує: «Звідси й досюди».

Не метушись, душе моя: не дай оглухнути вуху серця від гуркоту метушні твоєї. Слухай, саме Слово кличе тебе повернутись: бузтурботний спокій там, де Любов не покине тебе, якщо сама ти Її не покинеш. Ось одні створіння відходять, щоб дати місце іншим: окремі частини в сукупності своїй утворюють цей дольній світ. «Хіба Я можу піти куди-небудь?» — говорить Слово. Тут постав дім свій; довір усе, що в тебе є; душе моя, що стомилася, врешті, від обманів. Довір Істині все, що в тебе є від Істини, і ти нічого не втратиш; зітліле у тебе вкриється цвітом; зціляться недуги твої; скороминуще набуде нової подоби, обновиться і з’єднається з тобою; воно не потягне тебе додолу, але непорушно залишиться з тобою і перебуватиме у вічно перебуваючого і непорушного Бога.

 

Якщо тіла вгодні тобі, хвали за них Бога і оберни любов свою до їх майстра, щоби в угодному тобі не став ти сам невгодним. Якщо угодні душі, хай будуть вони улюблені в Богові, тому що й вони підвладні змінам, і утверджуються в Ньому, а інакше минають і переходять. Хай будуть улюблені в Ньому: приведи до Нього з собою ті, які зможеш, і скажи їм: «Його будем любити: Він творець і Він недалеко». Він не пішов від свого творіння: воно з Нього і в Ньому. Де ж він? Де вкушають істину? Він у самій глибині серця, лиш серце відійшло від Нього. «Поверніться, відступники, до серця» і прилиньте до Того, Хто створив вас. Стійте з Ним — і встоїте; заспокойтеся в Ньому — і спокійні будете. Куди, в які нетрі ви йдете? Куди ви йдете? Те хороше, що ви любите, від Нього, і оскільки воно з Ним, воно добре й солодке, але воно стане гірким — і справедливо, — тому що несправедливо любити хороше й покинути Того, Хто дав це хороше.

Для чого вам знову і знову ходити по важких і страдних дорогах? Нема спокою там, де ви шукаєте його. Шукайте, що ви шукаєте, але це не там, де ви шукаєте. Щасливого життя ви шукаєте в країні смерті: його там немає. Як може бути щасливе життя там, де немає самого життя?

Сюди спустилось Саме Життя і забрало з собою смерть нашу і вразило її надлишком життя Свого. Прогримів поклик Його, щоб ми повернулися звідси до Нього, в таємне святилище, звідки Він прийшов до нас, увійшовши спочатку в непорочну утробу, де з Ним з’єдналася людська природа, смертна плоть, щоб не лишитися їй назавжди смертною, і звідки Він вийшов, немов той молодий, що виходить із-під балдахину свого, тішачись, мов той герой, щоб пробігти дорогу (Пс. 18, 6). Він не зволікав, а поспішив до нас, кричачи словами, справами, смертю, життям, зішесттям, вознесінням кричачи нам повернутися до Нього. Він пішов з-перед очей наших, щоб ми повернулися в серце наше і знайшли б Його. Він пішов, і ось Він тут; не побажав довго бути з нами й не полишив нас. Він пішов туди, звідки ніколи не йшов, тому що світ створений ним і Він був у цьому світі і прийшов у світ спасти грішних (1 Тим. 1, 15). Йому сповідається душа моя, і Він вилікував її, бо я перед Ним згрішив (Пс. 40, 5).

Сини людські, допоки буде обтяжене серце ваше? Життя спустилось до вас — хіба не хочете ви піднятися й жити? Але куди вам піднятись, якщо ви високо й поклали на небо голови свої? Спустіться, щоб піднятись, і піднімайтесь до Бога: адже ви впали, піднявшись проти нього.

Скажи їм це, хай вони плачуть у «долині сліз», забери їх із собою до Бога, бо слова ці говориш ти від Духа Святого, якщо говориш, палаючи вогнем любові...

Опублiковано: № 2 (38) Дата публiкацiї на сайтi: 07 May 2009