Людей, що приходять у храм, прийнято називати віруючими. Віруючий — той, хто має віру. А тому, можна розпочинати будівництво: Господи, дай мені смирення, терпіння, любов... Тільки чому дім душі, як і раніше, в руїнах, а пелюстки добрих справ осипаються, навіть не встигнувши розпуститися? У чому справа?
Загальнолюдський досвід свідчить, що найменше люди знають про найбільш звичне. Звичне здається зрозумілим; уявна зрозумілість застеляє очі й перешкоджає копанню вглиб. Як не прикро, за міражами зрозумілості ми ховаємо від самих себе скарби, без яких життя — не життя. Повітря, сонце, радість, любов, мужність, доброта, дружба... У моєму списку «та-це-ж-ясно» завжди була віра.
Бо ж вірити — це як дихати.
Якщо душа хоч раз відчувала вогонь Великодня, якщо ти бачив пробудження дерева весною, чув спів птахів у лісі, спостерігав захід сонця, читав казки в кучерях хмар, дивився в очі дитини; якщо Господь торкнувся серця — не вірити складно.
Прояви Бога у світі сповнюють людину радістю. Щирою, справжньою, щасливою — такою, що ти, без тіні сумніву, зізнаєшся самому собі майже по-декартівськи: «Я радію, отже, я вірю».
Сумніви приходять, коли виявляєш, що радість, яка здавалася вічною, якось аж надто легко затьмарюється черговим крахом планів, побутовими незгодами, ремонтом сусідів поверхом вище, та чи мало ще чим... Отці кажуть, що віра — корінь усіх чеснот. Чому ж тоді так неймовірно важко спонукати себе до чогось хорошого? Чому так тяжко поступитися, змовчати, пробачити, помолитися уважно? Я ж вірю!
Питання пробивають асфальт заспокоєності, і душа йде тріщинами. Так буває, якщо час росте в тобі, а ти не ростеш. Так буває, якщо зерно радості в Богові, кинуте Господом у душу, прийняти за плід. Тріщини ниють і болять, але й у цьому — чи не диво?! — є втіха: кажуть, що біль — ознака росту.
Коли Христос в останню ніч перед Своїми стражданнями розмовляв з учнями, Він сказав їм: «Ви друзі Мої». Сам Господь назвав нас друзями — і чи можна ще щось додати про сутність віри в Нього?
У Символі віри, який ми читаємо щоранку та співаємо на кожній Літургії, не сказано «Вірую, що Бог існує», але — «Вірую во єдиного Бога». Можна скільки завгодно вірити, що хтось або щось існує, але не впускати цю віру в своє життя. А сказати «я вірю в тебе» можна лише близькій людині. Коли я кажу другу «я вірю в тебе», я висловлюю мою зверненість до нього, мою надію на нього і мою цілковиту довіру йому.
Віра в Бога — це мої особисті стосунки з Ним. Бог — Особистість, а отже, для єднання з Ним потрібно самому стати особистістю. Так справи, без яких «віра мертва», стають неминучістю. Тому що найкоротший шлях — і єдино правильний — віднайти в собі особистість, відкрити образ Божий у собі — це жити за Євангелієм.
І потім, якщо я довіряю Богу як Другу, як можу не змирятися перед Його Промислом? Як можу робити те, що Його засмучує? Як можу не любити тих, кого Він любить?
Найбільше в житті людина потребує впевненості. Важливо знати, що вранці буде світло, що взимку Різдво, що вдома чекають. У цій гострій потребі прочитується одне: ми створені з вірою в душі. І лише втрачаючи віру, ми підміняємо її своєю короткозорою певністю у речах досить хистких — щоб хоч якось триматися на плаву.
Є такий анекдот-притча. Людина висить над проваллям, учепившись за гілляку, і кричить до Бога щосили: ― Господи, врятуй мене! ― Відпусти гілляку, ― відповідає Господь, ― і Я врятую тебе. ― Господи, та я що, божевільний?!
Ми тримаємося за гілля земних прив’язаностей, забуваючи про його непевність, обливаючись потом і стогнучи про свої проблеми. Мудрість світу цього не хоче відступитися від своєї гордості, навіть знемагаючи від себе самої. Але ж усе, що нам потрібно, ― це розтиснути закляклі пальці й довіритися Богу.
«Віра в Бога полягає в тому, що якщо хто віддає себе Богу, то вже не має влади над собою, але підкорює себе Йому до останнього подиху». Це сказав преподобний Іоанн Пророк, палестинський святий VІ століття.
Я поки не знаю, як це — вірити. Але дуже хочу навчитися.
