Про хронічну образливість
Образи входять до десятки найпопулярніших тем, із якими люди йдуть до психолога. В Євангелії сказано, що пробачати кривдника треба «до сімдесяти разів по сім», тобто безкінечно. І хоча для християн, здавалося б, із цим питанням усе визначено й зрозуміло, менш болісним і актуальним воно не стає. Ми всі ображаємось, і часом для цього, безумовно, є причини. Наявність образи, по-перше, говорить про нашу небайдужість до людини, по-друге, про необхідність діалогу з нею, перегляду стосунків, по-третє — вказує нам на неоране поле нашого марнославства. Але що ж робити, якщо образи стають нормою, а образливість — нашим звичним станом?
Біля витоків образи
Образа — це «дитяча» позиція стосовно «дорослого». Витоки образливості треба шукати, як це не банально, в дитинстві. Саме в цей час ми всі переживаємо перший досвід образ, і пов’язаний він, як правило, з дорослими. Часто можна побачити таку картину: у дитини є певні виправдані очікування в якійсь типовій ситуації, і коли в якийсь момент дорослий реагує на вчинок чада не так, як завжди, він тим самим викликає негативну реакцію. Іноді дорослі неусвідомлено діють усупереч будь-якій логіці: замість того щоб поговорити з дитиною, підкреслено байдуже реагують на її поведінку, яка, у свою чергу, продиктована нерозумінням і відчуттям несправедливості. Дитина виношує плани солодкої помсти, по-дитячому абсурдної, але всім знайомої: «Я поламаю собі ноги, скручу собі шию, поголюся наголо, і буде у вас дитина безголова, лиса, потвора й інвалід. Так вам і треба!» А хіба нас, дорослих, це не стосується? Гріх саможаління — це і є дорослий варіант дитячого «помру всім на зло».
Батьки дозволяли Ані висловлюватись про інших людей як завгодно — зневажливо, з погордою; вдома ніякої цензури не було. Часто злослів’я дитини було настільки дотепним і «в точку», що викликало сміх у дорослих (окрім того, звісно, на чию адресу було спрямованим). І хоча мама з «педагогічною метою» нахмурювала брови й сварила пальчиком, її справжнє ставлення до того, що відбувається, дитина легко «зчитувала». І мама, й інші члени сім’ї сміялись над її дотепами, особливо «вдалі» переказувались рідним і знайомим по телефону; виразами дівчинки дорослі, ніби жартома, злословили про знайомих і сусідів. Звісно, усе це підохочувало дитину. Одного разу, потрапивши до великої компанії, Аня звичним для себе чином кинула дотеп на адресу господарки будинку. Негайно, при сторонніх людях, вона отримала від мами ляпаса й покарання, її позбавили столу й дитячих ігор. Такої реакції Аня не очікувала, вона ж звикла, що від її дотепів дорослі розчулюються! І справді, якби вона сказала ті ж слова дома у вузькому колі — все було б, як завжди. Але цього разу батькам було не до сміху, адже дочка поставила їх у незручне становище. Весь вечір Аня простояла в темній вітальні. Минав час, і все сильнішою ставала образа й ненависть до старших. Батьки ж обрали тактику не звертати на дитину уваги, а розбиратися вже дома...
Помилка батьків очевидна, а результат — образи на все життя й надрозвинуте відчуття несправедливості стосовно власної особи. Аня, зовсім уже не дівчинка, досі звинувачує батьків за подвійні стандарти виховання. За її словами, вона з усієї сили багато років намагається пробачити рідних, але поки що не може змусити себе провести в їх домі хоча б одне свято чи вихідні. Колись саме це привело її до психоаналітика. Але з тих пір замість прощення Аня стала поринати у нові спогади, які випливали раз за разом. Пам’ять поспішає їй на допомогу, і рахунок завданих їй образ, на жаль, лише росте. Але хто розбере, що є істиною в цих спогадах? Цензора немає, і всі свої пригадані образи Аня сприймає за чисту монету.
До мене Аня звернулася з бажанням «перестати на всіх ображатися». Вислухавши її історію, я запитала: «Чи є люди, які ображаються на тебе, до яких ти була несправедливою?» Вона швидко й однозначно відповіла: «Ні». Більше ми не бачились. Очевидно, зміна точки зору стосовно себе й важкий шлях позбавлення від вантажу минулих образ насправді не входили до її планів. Адже бути ображеною, як відомо, значно вигідніше, ніж бути кривдницею.
«Це ж зрозуміло само собою!»
Нерідко в капкан образ нас заманюють наші власні очікування. Одного разу до нас на семінар приїхала молода жінка з іншого міста. З собою в неї була важка сумка, а в поїзді вона травмувала ногу, відповідно, їй було важко ходити. Вона, ніби це було само собою зрозумілим, розраховувала на те, що після повернення чоловік зустріне її на вокзалі. При цьому випустила з уваги дві обставини: розпал робочого тижня й те, що про свою травму вона чоловіку нічого не сказала, аби його не турбувати. Крім того, про свої очікування вона його не попередила. «Це ж і так ясно!» Підґрунтя для образи готове: чоловік іще не в курсі планів, які побудувала дружина, а вона вже впевнена в їх виконанні!
Тут же намагаємось виправити ситуацію. В перерві вона телефонує чоловіку й повідомляє йому про свою проблему з ногою і про те, що чекає, щоб він зустрів її на вокзалі. Той відповідає їй, що зустріти не зможе, але попросить зробити це свого брата. Результат — усі спокійні, конфлікт вичерпано, для образи немає місця.
Ось що сказала сама учасниця цієї історії: «Я зі своєї дзвіниці все вирішила за нього, і якби дізналася про те, що він мене не зможе зустріти, — уже в потязі готовий був би скандал на тему „твоя робота дорожча за мене, навіть якщо я хвора“. Він би, у свою чергу, звично образився, що я йому нічого не сказала і, як завжди, поставила перед фактом. Ми могли б на місяць поринути в образи і взаємні докори».
Здавалося б, такі дрібниці... Як стосується цей епізод нашої теми хронічної образливості? Але образи ж і набирають силу за накопичувальною системою. Спочатку дрібні образи, незадоволені очікування; потім їх стає цілий віз, з’являються претензії та докори, зникає повага і трепет у стосунках, здатність дорожити головним. Багато людей, які зруйнували свої сім’ї, кажуть, що винні в цьому були не якісь страшні катаклізми, не зради, — зберегти стосунки їм заважали невдоволення одне одним і банальні образи. Ті самі образи, які виникають у ситуаціях, коли нам здається, що все повинно бути зрозумілим само собою!
Надто вигідно
«Ось як я його втратила. Як думаєш, у мене є шанси його повернути?» — так Іра, моя давня приятелька, завершила свій довгий монолог. Роман Іри й Олега розвивався на очах у всієї нашої дружної компанії, і не було серед нас того, хто б таємно чи явно хоч раз не позаздрив їхнім стосункам. Вони були налаштовані «на одну хвилю». Трепет і ніжність, тихе скромне весілля, створення домашнього затишку... Кілька років після весілля в них не було дітей, і це дуже засмучувало обох. І ось довгоочікувана новина: Іра вагітна. Не буду описувати всю радість чекання, їх щасливі обличчя й усмішки... Але потім сталася біда. На п’ятому місяці вагітності Іра послизнулась на льоду. Потрапила до лікарні з травмою хребта. Дитину зберегти не змогли. Важко сказати, що відбувалось тоді з Олегом, не хочу ні засуджувати, ні виправдовувати — просто не знаю. Кожен із нас помиляється. В лікарню до неї він не прийшов. Він не став відміняти заплановану поїздку й поїхав із другом на два тижні з країни. Своє горе Іра пережила, її підтримували рідні та друзі, із чоловіком були лише недовгі розмови по телефону.
Потім Олег просив пробачення за свій учинок і робив усе реальне й нереальне, щоб спокутувати свою провину, яку він відчув сповна. Він ненавидів себе. Іра, по-християнськи розуміючи, що чоловіка треба пробачити, пробачила. Але після цього в реальному житті у них чітко розподілилися ролі: він — вічно винуватий, вона — вічний прокурор. Якщо очевидно неправою була Іра, їй усе легко пробачалося. «Знаєш, він ішов від мене таким стомленим. Просто сказав, що його руйнує таке життя, вічні вироки й осуд з мого боку. Сказав, що забув, коли я востаннє сказала йому добре слово або похвалила за щось... Навіть злочинець знає, що йому за його провину належить такий-то термін покарання, а Олег був винним пожиттєво! А мені... мені просто було вигідно так жити».
Є хороший анекдот, який складається лише з однієї фрази: «Немає в господарстві нічого кориснішого, ніж винуватий чоловік». Мудрість житейська... От тільки не забувати б нам, що в житті за все потрібно платити. І хтозна, яку ціну доведеться нам заплатити за нашу образу?
Згадуються герої автобіографічної книги Павла Санаєва «Поховайте мене за плінтусом». Бабуся, яка виховувала головного героя до шести років, мала обґрунтовану образу на свого чоловіка, відомого заслуженого актора Всеволода Санаєва. Той провину свою визнавав і став пожиттєво ув’язненим «без права перегляду справи». Образи ж дружини росли день за днем, розповсюджуючись на всіх і вся. В підсумку ми співчуваємо маленькому хлопчику, його матері, діду, що змушені жити поряд із вічно невдоволеною бабцею, яка всіх проклинає і давно забула, що таке радість і тепло людських стосунків. Похорон, на якому її навіть ніхто до пуття не оплакує, стає логічним завершенням життя, відданого в полон образам.
Святі отці кажуть, що в раю багато тих, хто образив, і мало ображених. Парадоксальний вислів набуває логіки в світлі прикладів, описаних вище. Очевидно, що хронічно ображена людина — це людина з неймовірною гординею.
«Пропрацювання»
«Місце зберігання образ» — саме так одного разу дівчина, що звернулася по психологічну допомогу, назвала своє серце. Здавалося, вона щиро бажала від них позбавитись раз і назавжди. У мене виникло запитання: якщо вона дійсно хоче розпрощатися зі своїми образами, для чого ж вона тоді згадує і говорить про них уже кілька консультацій поспіль?
«Як для чого? Хіба можна тримати їх у собі? Вони ж руйнують. Треба їх виплеснути, а Ви мене послухаєте й дасте пораду».
В цій думці — найтиповіша помилка, нав’язана нам «масовою» псевдопсихологією: про свої образи треба говорити, «пропрацьовувати» їх доти, доки від них не залишиться сліду. Ілюзія полегшення приходить тоді, коли черговий слухач киває вам співчутливо головою. Але ось ви залишились наодинці з собою, і образа набуває нових обрисів, прикрашена додатковими деталями, доповнена питаннями вашого співрозмовника, його репліками й думками. У вас є новий привід для роздумів, і, звісно, для підживлення образи.
Порада «проговорювати» образи така ж божевільна, як і порада не стримувати свої сексуальні імпульси («це ж шкідливо для здоров’я») чи нестримно виражати свої емоції: гнів, радість, агресію — що називається, «бути собою».
«Якби нас не долала гординя, ми не жалілися б на гординю інших», — говорить абсолютно світська людина, мислитель Ларошфуко, обмірковуючи природу образливості.
Саме час визнати, що образливість — погана звичка. З поганими звичками, як відомо, треба боротися зусиллями волі й чеснотами, що протилежні пристрасті.
Не варто поетизувати образу, надаючи їй неймовірних можливостей: «Це сильніше за мене!» Думати «я слабший» (чи «я слабша») вигідно, адже тоді відповідальність за прощення образи з нас нібито знімається, а вихід із ситуації цілком покладається на винуватця. Так ми добровільно заводимо стосунки в безвихідь, і замість людини з нами лишається тільки наша «виправдана» образа.
Що ж усе-таки в житті важливіше?
