Людина ввійшла до міста» — ось найпростіше речення, що нібито не вимагає тлумачень. Здається... Проте людина Середньовіччя входила до міста через ворота, входила в простір, огороджений стінами. Якщо вона не встигала ввійти до міста у певний час, ворота зачинялися, й на стіни виходила варта. Сьогодні ж людина йде асфальтованою дорогою, йде повз бетонні літери, з яких складається назва міста, а потім ще півгодини йде до справжнього житла. Вона минає не вартових із алебардами, а промзону із сірими деревами та запиленою травою. Її прихід не привертає нічиєї уваги, навіть якщо одяг гість має незвичний та говірку нетутешню.

Місто змінилося. Воно навіть змінило значення слова «город», отже тепер ніщо його не огороджує. Змінилося й життя в ньому. Сучасне місто — це вагітне черево, в якому б’ються два немовляти. Так було із Ревекою, всередині якої точилася борня за первородство поміж Іаковом та Ісавом. Теперішнє місто під пеленою зручностей, марнот та культурних звичаїв ховає титанічну боротьбу Христа та антихриста.

Все, що ми похапцем, виходячи з готових настанов, скажемо про місто, можна буде заперечити, адже місто дволике.

— Перше місто збудоване Каїном? — Так. — Значить, це безбожне явище? — Ні. — Чому? — А тому, що прийдешнє Царство Боже зображене у вигляді міста — Єрусалима Небесного. — Хіба ідеальне життя не в згоді з природою, не в тому, щоб жити на її лоні? — Ні. На лоні природи Каїн убив брата. І тільки потім збудував місто. — Але ж міста — це клоаки. У них зосереджена розпуста, там живуть злодії та лихварі, блудниці та чаклуни. Там в‘язниці та плахи. — Але ж там і єпископські кафедри, і келії вчених, і лікарні, й бібліотеки. Там — зосередження всього того, чим збагатилася людина, ведучи війну із бідністю, слабкістю, глупством...

Самі міста різні. Є серед них такі, що вийшли за межі конкретного історичного смислу та стали символами. Єрихон, Вавилон, Єрусалим, Рим, Москва. Це вже не тільки географічні точки. Це — символи, що будуть жити навіть після того, як на їх руїнах оселяться пугачі.

Єрусалим має бути збудований. Карфаген має бути зруйнований. Москва — третій Рим, і четвертому не бути. Вавилон має пасти... Київ — стати колискою руських міст.

«Місто» співзвучне на латині «світові». Місто й світ римуються — urbi et orbi. Це тому, що місто — зліпок світу, космосу. Космос триповерховий, і місто також.

Палаци, хатини, підвали...

Небесні, земні, пекельні...

Влада, міщани, безпритульні жебраки...

У будь-якому місті можна здійснити подорож з рая у пекло й назад. Частина міста спить вдень, як блудниця, а розважається й працює вночі. Інша частина прокидається з півнями та лягає тоді, коли сонце заходить.

Частина міста рахує гроші та затикає ватою щілини у віконних рамах. Інша частина здатна підпалити 100-доларову банкноту, щоб запалити цигарку. В цьому аспекті Париж та Токіо, Рим та Нью-Йорк однакові. Однакові в принципі, та різняться у пропорціях. Боротьба пропорцій — це рух міста від межі до межі. За блаженним Августином, є два гради — небесний та земний. У першому люблять Бога — аж до ненависті до себе, у другому люблять себе до ненависті до Бога. Обидва гради намагаються актуалізуватися, втілитись у будь-якому більш-менш великому місті. Суміш та боротьба цих протилежностей роблять їх схожими на вагітне черево, в якому б’ється двійня.

Сучасний сільський мешканець тягнеться до міста. Для молоді там — вузи та дискотеки, а для старих — лікарні та сквери. Теперішній міський житель утікає з міста. Втікає від дорожніх заторів, товкотнечі, загазованості та шуму. При першій можливості міські жителі купляють дачу або будують за містом дім, щоб дихати свіжим повітрям та смажити барбекю просто неба. Проте у свій заміський рай міські мешканці натаскують побутову техніку, телефони, комп’ютери, автомобіль. Туди вони протягують газ, світло, каналізацію. Місто, як воїн, що сидить всередині троянського коня, проникає у сільський побут, завойовує нові території. Не тарани розтрощили стіни, що раніше оточували міста. Саме місто вилізло з пелюшок, зруйнувало кордони та розповзлося, немов чорнильна пляма, бажаючи заповнити весь світ. Воно більше не тривожить птахів дзвонами. Клаксони та фабричні гудки зайняли місце дзвонів. Хмари пролітають понад містами та рвуться вщент, чіпляючись не за хрести соборів, а за труби фабрик та антени на дахах хмарочосів.

Місто! Ти — пастка із кришкою, яка ще не зачинилася. Сьогодні твоїми майданами гуляють зніжені жінки і в череві твоїх нічних барів сидять ситі, ледачі чоловіки, на чиїх руках давно вже немає сліду від мозолів. Проте варто перекрити газ або вимкнути світло, варто припинити привозити хліб та вивозити померлих, ти, місто, перетворишся на гниючу рану, на болячку, на відхоже місце, на вакханалію канібалізму та насильства. Не сперечайся зі мною, місто. Я бачу тебе наскрізь.

Рим кличе всіх помолитися Богу, і його храми та площі є тому свідками.

Нью-Йорк кличе всіх до земного щастя, й французький подарунок — металева баба в нью-йоркській бухті — тому підтвердження.

Ріо-де-Жанейро кличе всіх забутися під звуки самби. Кожне місто когось кудись кличе. Чим більше місто, тим сильніший його голос. У ньютонівській фізиці важчі об’єкти притягують до себе легші. Немов мошкару, що летить на яскраве світло ліхтаря, нас тягне до електричного світла великих міст. Про те, що там іде боротьба за душі, ніхто не думає.

Коли ми, ошукані й спустошені, раптом зрозуміємо це, можливо, втекти вже не вдасться. Людина, що звикла до гарячої води та кабельного телебачення, вже не зможе жити в пустелі. Та й пустель може незабаром не стати.

Адже місто розповзається, мов чорнильна пляма...