Слова «протест» і «субкультура» багатьох насторожують. Але є люди, що пов’язали з молодіжними рухами чималу частину свого життя...
Молодості притаманно шукати й рости. Той, хто прийшов у рок-н-рол в процесі пошуку й росту, рано чи пізно впреться у стелю. І стане перед запитанням: а що ж далі?
Людина, що пройшла через «неформалізм» (і по суті, ще не до кінця з нього вийшла), ніколи не зможе говорити про це явище неупереджено, без певної симпатії. Тим не менше, приналежність до світу субкультур* звільняє від упередженості іншого штибу — «не читав, але вимагаю заборонити».
* Слово «субкультура» може означати і панків, і хіпі, і таксистів, і кримінальних авторитетів. Такий широкий спектр значень нам не потрібний, а тому слово «субкультура» буде використовуватися в статті в значенні рок-н-рольної субкультури. Термін «контркультура» (субкультура, яка знаходиться в опозиції до домінуючої культури) ми також вживатимемо у зв’язку з рок-н-ролом.
Крім цього, важливо уловити різницю між поняттями нонконформізму та антиконформізму. Якщо нонконформізм — це заперечення певних групових норм (при цьому не виключається створення нових), то антиконформізм — це заперечення будь-яких групових норм в принципі.
Безперечно, контркультура — це вираження молодіжного протесту. Проте не варто реагувати на саме слово. Адже протестувати можна проти різних речей. Заперечення загальноприйнятих правил не є злом само по собі — деякі суспільні «норми» підлягають осуду навіть із християнської точки зору: культ багатства, улесливість перед «вищими», лицемірство. Небезпечний не нонконформізм, а антиконформізм. Саме другий, а не перший є запереченням порядку, встановленого Богом. Втім, чи не найбільшу небезпеку несе в собі конформізм без префіксів, коли людина, ні про що не задумуючись, просто пливе за течією.
Заперечення — необхідний етап звільнення. Головне, щоб він не став єдиним. Якщо вичистити рану й не зашити, вона буде гнити далі. Якщо її чистити й чистити без упину, можна доколупатися до кістки. А ще можна колупатися там, де ніякої рани взагалі немає. На жаль, тією чи іншою мірою, «неформалізму» притаманні всі три варіанти. Критикуючи суспільні норми, контркультура часто «переборщує», разом зі сміттям відкидаючи необхідне; при цьому вона дуже рідко пропонує взамін хоч якийсь конструктив. Девіантна поведінка зі способу протесту проти лицемірства й ханжества перетворюється на самодостатню «цінність». Іноді доходить і до свідомого культивування психічних відхилень.
Втім, не все так страшно. Людям, що скидають всі субкультури в одну купу й вірять у всі недолугі легенди про них, варто було б знати, наприклад, про рух straight edge (sXe), учасники якого ідейно відмовляються від будь-яких речовин, що змінюють свідомість та випадкових статевих зв’язків. Найцікавіше, що sXe виріс на ґрунті панк-культури, яка вважається однією з найменш «благонадійних».
Той, хто заперечує — шукає, а хто шукає — знайде, якщо тільки не пробіжить спрожогу повз жаданий скарб. Людина, що протестує проти цього світу з його міщанськими «ідеалами», намагається знайти щось за його межами. Проблема в тому, що й заперечення може бути пластмасовим.
Є такий вираз: «комерціалізація бунтарства». Здається, особливих пояснень воно не потребує. Варто згадати повальну моду на футболки/значки/бандани з Че Геварою, що мала місце кілька років тому, коли відомого революціонера перетворили на ще відомішу торговельну марку.
Безсумнівно, молодіжний протест, якщо його спрямувати в потрібне русло, — відмінне джерело заробітку. Зараз усе більша кількість музичних груп створюється як продукт, розроблений в результаті ретельного маркетингового дослідження. Паралельно розробляється відповідна лінія одягу, і...— гроші в кишені. Маскультура всмоктує бунт і продає його вже в безпечному, перетравленому й красиво упакованому вигляді — разом із кедами, браслетами та іншими аксесуарами. При цьому кінцевий варіант може бути геть не схожим на «сировину». Прекрасним прикладом комерційної дегенерації — далеко не першим і не єдиним, але на сьогодні найяскравішим — є рух emo (імо). Хто б зараз сказав, що в кінці 80-х це слово пов’язували з міцними коротко стриженими хардкор-кідами, велика кількість із яких були sXe?..
Втім, як гарно зауважила канадський соціолог Наомі Кляйн, «в атмосфері, де маркетинг, зорієнтований на молодіжну культуру, підживлює споживацьку лихоманку, будь-яка субкультура взагалі починає створюватися на ґрунті такої лихоманки». Це означає, що чітко відділити «підроблений» рух від «справжнього» неможливо. Вони — наче сіамські близнюки зі спільними органами.
Альтернативою окупованому корпораціями музичному і навколомузичному світові може вважатися хіба що так званий D.I.Y. — do it yourself, або по-нашому «зроби сам». Виконавці (разом зі слухачами, що дуже тісно з ними пов’язані) самостійно, без посередництва великих компаній звукозапису, записують свою музику і випускають її, самі створюють «мерч» і друкують самвидав. Часто це робиться на дуже високому, далеко не кустарному рівні.
Змії — мудрі тварини. Коли стара шкіра стає затісною, вони скидають її. Так само і з рок-н-ролом — рано чи пізно його треба перерости. Інакше можна перетворитися на одного з тих вічно п’яних сорока-з-чимось-річних суб’єктів, що нав’язливо «напучують» малоліток розмовами про те, яку марку сигарет курив якийсь там древній рок-ідол або хто ж усе-таки був справжнім засновником хеві.
Звісно, є певний відсоток людей, які знайшли справжню альтернативу життю за законами «нормального» суспільства — наприклад, заробляють автономною творчою працею або об’єднались у господарські общини. Думаю, вони варті поваги хоча б за свою сміливість. Але таких унікалів небагато. Значно більше тих, хто з «антикапіталістичних» мотивів паразитує на власних родичах і — отримуючи допомогу по безробіттю — взагалі на всіх, хто працює, відчуваючи себе при цьому незмірно вищим за «тупих прислужників корпорацій».
А ще більшій кількості вчорашніх «неформалів» — із тих, що не знайшли в собі сили по-справжньому вирватися з капіталістичної системи, але й не бажають чи не мають змоги бути дармоїдами — доведеться йти на роботу. Звичайну роботу для звичайних людей. Як не дивно, в цьому теж є свій позитив — стає менше підстав для того, щоб почуватися особливим. Коло спілкування розширюється, і починаєш бачити в людях те хороше, чого раніше не помічав. Можна, звісно, озлобитися і ще більш радикально відділити себе від «загальної маси», всіх навкруги зневажаючи і ні з ким не спілкуючись, але це буде вже навіть не гординею, а банальною дурістю.
З минулого, звичайно, все одно щось залишається: музичні смаки, елементи одягу, лексикону; іноді, щоб упізнати «свого», достатньо зустрітися з ним поглядом. Але зовнішні ознаки — далеко не основне. Навіть якщо вони зникнуть, бути «як всі» уже ніколи не вийде. Внутрішньо ти ніколи не зможеш стати повноцінною часткою цього світу — хіба що ціною самообману й невиправданого насильства над самим собою. «Субкультурний» період не можна просто так вирізати з життя. По-перше, штучне розривання зв’язку між різними етапами розвитку таїть у собі небезпеку порушення особистої цілісності. По друге... чи треба людині, яка одного разу стала на шлях заперечення світу — можливо, і перегинаючи часом палицю під впливом юнацького максималізму — знову приймати його в себе? Чи може це взагалі вважатися розвитком?
Притаманна контркультурі модель взаємодії зі світом потребує не знищення, а очищення й доповнення. Замість того, щоб скочуватись назад, відбираючи в себе десять-...надцять років життя і оголошуючи їх недійсними, треба вийти на наступний рівень. Головне при цьому — знайти ядро, якого не вистачає. Варіантів багато, але справжнім ядром особистості може стати лише Бог.
Коли взнаєш правильний напрямок і робиш до мети хоча б кілька нетвердих кроків, від тебе потроху починає відвалюватися непотрібна кора: зайва провокативність в одязі й поведінці, упереджене ставлення до «чужих», марнославство. Іноді, правда, доводиться відривати усе це разом зі шматками м’яса.
Заперечення, засвоєне від субкультури, в результаті направляється проти неї ж, проти вузькості її світогляду, що шифрується під «елітарність». Смішно ж ходити все життя в дитячих штанцях...
Але тим більше не варто міняти їх на повзунки філістерського конформізму. Адже справжній рух — це рух уперед.
