Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/pravdu-1.html

Правду

Ірина Звездовська

Привіт. Мене звуть Артур. 25 років. Давай краще на «ти».
Тобі правду розповісти чи пожартувати? Ха-ха, ну давай правду, тоді вже до кінця.

Режим? Звісно, є. Підйом о 6 ранку, зарядка. Можна не ходити, але за це карають. Матеріал на тебе збирають, потім може нашкодити. В їдальні теж слід двічі на день обов’язково з’явитися. А так узагалі робиш, що хочеш. Книги можна читати. Яка бібліотека? Та нормальна, наче велика. Книги? Ну там багато таких, де перший — десятий том, зрозуміла? Різні, багато. Але читають переважно старші. Років за п’ятдесят.

Вони, до речі, найчастіше за вбивство сидять. Своїх жінок власних, зрозуміла? Дуже багато таких.

А так більшість з нас вважає, звичайно, що ні за що сидять, невинні. Ну, я винний, так. Частково. Просто, розумієш, якби раніше по-іншому все було... У мене родина багатодітна, батьки алкоголіки. Якби мені якось освіту дали, підтримали мене, виховали, а так я був на самого себе полишений весь час. Якби займалися мною, мене б і не потягло на це все, звичайно.

За що сиджу? За розбій. Вісім років. Залишилося два.

Що заборонено? Ха-ха, телефони мобільні. Ось я з тобою зараз розмовляю, а якщо адміністрація побачить, то мене на місяць до ізолятора, і телефон заберуть. Назавжди, звісно.

В ізоляторі? Там чотири стіни й лампочка дуже тьмяна. Я коли після ізолятора виходив, то на сонце не міг дивитися спочатку, дуже боляче було.

Так, є таке, є. Багатьох ламають, прав у нас, вважай, немає. Взагалі ставлення з боку працівників знаєш яке? Ніяке. Ні-я-ке, зрозуміла? За людей нас не мають. Якщо попросиш щось — їм байдуже, ніколи не зроблять. Адміністрації взагалі все байдуже, ми ніхто для них, і бажань та емоцій у нас немає. Хоч я іноді не розумію, навіщо так поводитись: ось розсердять вони мене, то я піду до нього в кабінет із залізякою, по голові дам — мені ж втрачати немає чого, я все вже втратив. І так уже скільки сиджу. А були такі випадки.

Храм? Звичайно, є храм. Тільки не всіх туди пускають. А ось так, навіть на Великдень не водять. Я, наприклад, якось дуже хотів піти, але мені сказали, що на зарядці не був, тому до храму не допустять. Моя особиста справа, кажу, а вони — нізащо. Адміністрація оцінює, кому можна до храму, а кому — ні.

Прогулянки? Так, тут можна будь-коли, головне до десятої лише, о десятій відбій. Площадка в нас є, метрів тридцять завдовжки і завширшки десь п’ятнадцять. Там виноград є, алейки, лавочки навіть.

Здорово, коли передачі присилають. Або посилки. Коли лежиш ти ось так, а тобі кажуть, що прийшло щось, і ти біжиш. Дивишся, знайоме прізвище на посилці. А в тебе вже якраз ані чаю, ані цукру, саму баланду їси, зрозуміла? А тобі посилка. Ось це по-справжньому щастя.

Та ти не квапся, у мене часу багато. Я радий, що допомогти можу.

Чи є працівники, які ставляться по-людськи? Бувають, хоча рідко. Ось у нас один був, його попросиш — допомагав, і спілкувалися з ним як на рівних. Як на одному рівні, зрозуміла? А так, звичайно, ніяке ставлення. Ось у мене одного разу нирки прихопило, покликали лікаря. Так він так довго йшов, що мені вже нереально погано було. Я сорок хвилин чекав, п’ятдесят, годину — а біль такий, що вже ні стояти, ні лежати не можу, на коліна довелося стати. Потім так-сяк вийшов у коридор, а мені за це — покарання, матеріал на мене. Ну, збирають, знаєш, коли правила порушуєш. І в іншого теж так було. А за що покарання, якщо людині погано, а лікар не приходить?

Розвитку? Та ні, взагалі не сприяють. Якщо талант у себе виявив — розвивай, будь ласка, тільки все сам. Хочеш малювати — сам дістань пензлі й усе, що тобі треба, адміністрація мало чим допоможе. Але в нас багато хто тут творчістю займається і спортом також. Якщо потрібно буде, до речі, щось, то ти дзвони, допоможемо; шкатулочку там на день народження, якщо подрузі якій або другу; або картину, або ще щось, ти дзвони.

Заборони? Таж усюди, звісно. Але знаєш, ось у нас на кухні ніж є — нормальний залізний, лишень на ланцюгу. Та що таке ніж — узяв залізяку, заточив, ось тобі й ніж. Не дуже допомагають заборони, завжди тільки провокують обходити їх.

Конфлікти? Ні, у нас немає конфліктів. Рукоприкладство не вітається взагалі. Тільки якщо зовсім погане щось зробив, поцупив, наприклад. Злодії загалом — чесна масть. Але коли у в’язниці крадеш — то ти ж у своїх, у себе крадеш. Отже, не дуже багато чесності в тобі. По шиї можуть дати. А так у нас конфлікти нечасто.

Чи ефективна система? Тобі правду сказати чи пожартувати? Ха-ха, ну гаразд. Особисто я думаю, що вона тільки озлоблює. Я сиджу, зі мною поводяться так — і я стаю злішим, дужчим, витривалішим. Людина гартується тут, якщо не зламають її. Я гадаю, що якщо взяти нас усіх за сто відсотків, то відсотків сімдесят знову сюди повернуться. Десь сімдесят, так.

Бо на волі що, на волі в тебе нічого немає. Тебе не сприймають. Роботи немає, ніде не влаштуєшся, хіба що двірником якимось.

Та головне, я вважаю, — це оточення. Ось я коли вийду, перше, що планую зробити, — змінити коло спілкування. Бо це дуже багато що означає. Раніше я до поганої компанії потрапив, до дуже поганої. Ну, ти зрозуміла. Проте в мене є три людини, яким не наплювати на мене. Три людини, вони підтримують, навіть вірять у мене. Це святі люди для мене, я б без них не знаю як. І головне, надію ніколи не втрачати й вірити. Хоча ще дуже багато поганого попереду. Та нічого, дякую, впораюсь. Бог терпів — і нам велів.

Гарного? Що тут є гарного... Коли влітку яблука на яблунях з’являються. Або коли вишні. Або редиска там, петрушка — город є, це гарно. Або, знаєш, якщо виходиш, а пташки співають, — ось гарне. А ще коли чуєш, як машина проїжджає — у нас дорога тут неподалік, — і ти думаєш, що ось, їде людина у своїх справах. Або побачиш когось за територією — велосипедист або просто жінка з пакетами йде — і думаєш, що, можливо, колись і ти зможеш так само, зможеш на їхньому місці побути. Ось це гарне. А так у в’язниці гарного мало. Я нічого не знаю гарного.

Опублiковано: № 5 (77) Дата публiкацiї на сайтi: 11 February 2016