Щоб убити людину, потрібно сильно розгніваись і взяти в руку камінь. Щоб убити мільйони людей, слід спочатку придумати теорію. І хто б подумав, що з невинних дослідів по вимірюванню форми та об’єму черепа виростуть концентраційні табори. Хто б подумав, що через одну кабінетну помилку богослова можуть розгорітися релігійні війни...

Бі-бі-сі показує фільм про людину. Головний герой — маленька дівчинка на ім’я, скажімо, Мері. Дитина з двома зубками, які щойно прорізались, вдягнена в платтячко, пускає слину і повзає. Голос за кадром пояснює: років за сімдесят життя слинні залози Мері вироблять стільки-то (називається число) тонн слини. Щодня протягом сімдесяти років її нирки переганятимуть і очищатимуть стільки-то (називається число) ванн крові. Її нігті, якщо їх не стригти, виросли б на десятки метрів. З волосся можна було б зробити два чи три канати для занять фізкультурою.

Усі ці нісенітниці тривають спочатку хвилини, потім години, і людина в цьому наукоподібному бісівському мареві постає дивною машиною, що виробляє слину, шмарклі, кал, сечу, переганяє кров, вирощує волосся і, зрештою, згниває в землі до останку, надії на воскресіння, без усякої спроби зачепитися за вічність. Якби Бі-бі-сі знімало такі фільми за часів Гітлера, фюрер узяв би таку компанію на грошове забезпечення як один із підрозділів геббельсівської пропаганди. Більш людиноненависницьких опусів людям ніколи не вигадати. По суті, це кінопідручник з догматичного людиновбивства. Бо, якщо не сказати, що ця слино- і калоутворююча потвора здатна писати вірші, молитись і співчувати всьому живому; якщо не сказати, що ця істота створена заради преображення для майбутньої вічності, то не залишається жодного аргументу проти масового й безжалісного знищення цього самозваного царя природи. А саме цього якраз і не сказано.

Без думки про Творця, більше того, при відмові від Творця людина не має цінності. По суті, війна проти віри — це ідеологічне людиновбивство. Не зразу, але вже в найближчих поколіннях ця антивіра народить із себе небачені жорстокості й убивства, поставлені на конвеєр. Люди чимало познущалися один над одним відтоді, як розплодилися за межами райського саду. Але до епохи «історичного матеріалізму», тобто до часів догматичного безбожництва, люди не вигадували фабрик смерті й не ставили кровопролиття на промисловий потік.

Гітлерівці не просто спалювали людей у камерах або труїли газом. Вони спочатку голили їх, щоб волосся використати на утеплення підводних човнів, і виривали золоті коронки, щоб переплавляти на злитки для рейху. І сам попіл спалених розсипали на полях як добриво. Диявольська економіка.

Скіфи, якщо вірити Геродоту, так ставилися до коней: у шкури вдягалися, м’ясо їли, кістки спалювали і виробляли з них голки, різці... У шлунку варили рідку їжу, кров коней пили на довгих переходах. Безвідходне виробництво. Але то коні, а це — люди. Щоб поводитись так з людьми, треба спочатку подумки прирівняти їх до коней. Цю послугу надала атеїстична філософія.

Навіть для відлову та винищення безсловесних тварин людині потрібні не лише пастки, сильця і патрони. Необхідні ще хитрість, кмітливість, досвід, практичні знання. Тим більше для знищення людини однією зброєю не обійтись. Слід створити ідеологічну базу, придумати виправдання своїм діям. Це — розумна брань. Аби захистити і зберегти людство, Церкві слід вести розумну боротьбу. Переможеш — виживеш. Програєш — на місце теоретиків прийдуть карателі.

Перш ніж над широкою річкою простягнеться міст, перш ніж по його бетонній спині побіжать автомобілі, треба створити цей міст у голові. Люди в окулярах, не схожі на титанів, будуть розраховувати майбутню конструкцію і спишуть цифрочками та буквочками якісь папери. А потім уже поїде техніка, прийде час кранів, арматури, каміння, цементу. Якщо ті худенькі люди в окулярах помиляться, якщо якась цифрочка з якоюсь буквочкою переплутаються, міст завалиться. Помилку в розрахунках не можна буде компенсувати ні зайвими підпорами, ані додатковими нормами матеріалу. «Розумна» помилка приведе до того, що пропаде праця, а можливо, загинуть і люди.

Думати треба правильно. І про людину, і про Бога, і про світ. Бачив я це заняття, яке Бог дав синам людським, аби вони вправлялися в цьому (Еккл.3,10).

У класичному ісламі існує гарна ідея про «джихад мов».

Я, не вагаючись, користуюсь цим терміном, оскільки ми живемо у світі, в якому слова й поняття сміливо висмикуються з різних культурних контекстів. Нікого не бентежить словосполучення «арабський терорист-камікадзе», хоч це як «на вербі груші». Ми вимовляємо «мекка туризму», «хрестовий похід проти більшовизму», «моє кредо», при цьому не вдумуючись у точний смисл слів «кредо», «Мекка», «хрестовий похід» і в смисловий ореол цих понять. Тому і я сміливо користуватимусь словом «джихад» — не для того, щоб стрясати повітря елементами арабської лексики, а, навпаки, для того, щоб розкрити серйозний смисл, який у цьому слові міститься.

Отже, джихад — це зусилля, напружена цілеспрямована праця, яка може виявлятися також і у війні. Але війна — не головний і не єдиний смисл слова «джихад». «Джихад руки», наприклад, — це покарання винних (взяття крадія під варту, тілесне покарання батьком дитини за серйозну провину). «Джихад мови» — це смислова боротьба, в якій зі зла зриваються маски, добро заохочується і звеличується, а зло ганьбиться. Батьки, вчителі, священики, які вчать добру і захищають від зла, ведуть справжню війну, причому священну. Ведуть джихад, якщо хочете. Переведи старого через вулицю, не смійся над калікою, наведи лад у своїй кімнаті, поділися бутербродом з товаришем на перерві... Не бреши, встань перед старшим, пам’ятай Господа. Ви гадаєте, це просто слова? Це зброя, це стріли, пущені в лукавого, а доросла людина, яка навчає таким чином дітей, — воїн, котрий стоїть на сторожі всього світу. Йому не обов’язково говорити те, що всім подобається. Інколи його слова когось гладять проти шерсті.

Назвіть «переривання вагітності» — убивством ненародженої людини, «ваучерну приватизацію» — грабунком, і сумніву в тому, що ви вступили у війну, у вас не залишиться. Вас назвуть реакціонером, фанатиком, релігійним екстремістом. Вас обізвуть і чужі, і свої, а це ще більш ускладнить ситуацію і принесе багато болю і нерозуміння. Але істина варта того, щоб раз у раз запалювати свічку правильного розуміння життя. Світло цієї свічки не розжене всю пітьму, але знищить абсолютність пітьми, а це — вже перемога.

Існує хитрий термін — свобода слова. За ним криється право говорити, говорити, говорити до тих пір, поки слова не відділяться від смислу. Так буває в дитячій грі, коли сто разів повторене слово наче розвтілюється і, втрачаючи смисл, стає звуком, просто звуком. Люди, які живуть в атмосфері «свободи слова», найперше втрачають здатність аналізувати почуте. Інформація подається у вигляді готового «фаст-фуду». Потім втрачається бажання і здатність вслухатися в чужий голос. Чужий голос стає фоновим явищем. Пізніше зникає членороздільність мови, вона стає схожою на зливу естрадних пісень, що лунають звідусіль, пісень, де навіть носій мови чує лише «а-а-а-а», «о-о-о-о» у супроводі вихилясів виконавців. Уже немає «Спочатку було Слово». Немає навіть гамлетівського «слова, слова, слова». Свобода слова невмолимо рухається до свободи вигуків. І на певному етапі цієї свободи (назвемо її крізь сльози вершиною людського розвитку) мова зникає, перетворюючись на «му», «гав», «няв» і «ку-ку-рі-ку». Сама ж людина стає навкарачки і, нікого не соромлячись, обнюхує під хвостом іншу колишню людину, що теж стоїть поруч навкарачки. Оскільки явище має масовий характер, ніхто особливо не переймається докорами сумління, бачачи себе таким самим, як усі, не гіршим і не кращим. Сама совість оголошується «середньовічним пережитком», до того ж слово «середньовічний» розуміє лише один з десяти.

Якщо це процес керований (а щось говорить мені саме про керованість цього процесу), якщо хтось стоїть не навкарачки, а на двох ногах і спостерігає з укриття за людською масою, «дорозвинутою» в результаті свободи слова до сьорбання з миски, то він, цей таємничий спостерігач, може святкувати перемогу. Він може зараз цю тваринну масу вбивати, дресирувати, може ставити над нею досліди. Людина, яка втратила свій природний вигляд і гідність; людина, яка добровільно стала на один рівень з тваринами, погодилася вважати себе «лише твариною», нехай — прямоходячою, що використовує знаряддя праці, — така людина і ставлення до себе заслуговує лише таке, як до тварини.

Ось вам і втілені прозріння Оруелла та Хакслі із Замятіним. Ось вам і римейк на тему «Архіпелаг ГУЛАГ». Наш час так любить римейки. Ось вам і фраза «Це не повинно повторитись», що була написана дитячою рукою на аркушику в клітинку. На аркушику, який був запалений від дорогої запальнички і покладений до попільниці, котра стоїть на письмовому столі одного із закулісних представників світової еліти.

Кажуть, що Мухаммед, повернувшись з битви, промовив: «Ми здійснили малий джихад. Тепер займемося великим». Це означало: «Ми воювали і перемогли. Це — мала війна. Тепер боротимемося із собою, зі своїми недоліками. Це — велика війна, велике зусилля».

Ми, східнослов’янська православна цивілізація, ніколи не були нікому рабами. Ми перемогли у багатьох війнах і приборкали хозарів і татар, Наполеона і Гітлера. Перелік битих нами ворогів займає довгі сторінки довідкової літератури. Але то був «малий джихад». Тепер на нас чекає боротьба за істину, розумна боротьба у війні, яку ніхто не оголошував, але яка, тим не менше, ведеться. Поки що ми програємо в цій війні. А полонених на цій війні не беруть. У ній воюють на повне знищення.

Прославити Бога і захистити людину — ось завдання православної цивілізації, боголюдської цивілізації за своїм покликанням. Не треба відкопувати дідівську гвинтівку. На тій війні, яка чекає наших зусиль, потрібно не стріляти, а молитися; не розбиратися в будові гранатомету, а володіти вмінням пояснити Символ віри і викрити таємну брехню у привабливій на перший погляд ідеї.

Це наш джихад, наш «великий православний джихад».