«Історія предків завжди цікава для того, хто гідний мати Вітчизну»
Микола Карамзін
Сьогодні моя розповідь про весну 1942 року. Тільки-но закінчилася Московська битва, фашистські орди відкинуті, визволені сотні міст та сіл Підмосков’я, але війна йде, фронтовий стан зберігається. Хочу описати події 60-річної давнини про святкування Великодня у квітні 1942 року в Москві та області. 2 квітня 1942 року з Ульяновська прийшло до столиці Пасхальне послання Патріаршого Місцеблюстителя, Митрополита Сергія, де відзначалося: «свято Пасхи святкуємо ми, а небо над нами все ще покрите хмарами, країна наша все ще терпить люте нашестя фашистів. Але темрява не переможе світло, хоча би на якийсь час й заступила його. Тим більше не перемогти фашистам, які мають зухвалість замість хреста Христового визнати своїм знаменом язичеську свастику. Не свастика, а хрест покликаний очолити християнську нашу культуру, наше „християнське жительство“… Так радіймо і ми з ними, святкуючи перемогу Христову над пеклом і смертю до віку й у тимчасовому житті тут на землі – перемогу хреста Христового над свастикою».
У спогадах очевидця того часу професора Г. Георгієвського – в документах відзначається 5 квітня 1942 року – Православна Церква святкувала найранішу Пасху. Питання про опівнічні служби гостро постало в усіх православних парафіях Москви. Якщо служби під п’ятницю і суботу Страсної седмиці допускали певний компроміс при встановленні часу їх здійснення, то пасхальна служба, саме опівночі Світлого Воскресіння, втратила би всю свою чарівність якби змінили час її звершення. Православні москвичі, які жили в умовах облоги, гостро переживали невідомість із проведенням традиційної урочистої опівнічної служби.
Раптом у 6 годин ранку в суботу 4 квітня вранішня радіопередача неочікувано для всіх розпочалася повідомленням розпорядження коменданта Москви, який дозволяв вільний рух Москвою в ніч на п’яте квітня. Захвату православних москвичів, задоволених у найзаповітніших своїх очікуваннях, не було меж.
Цікаві спогади Миколи Моршанського, свідка святкування Великодня в Єлоховському соборі. Він пише, що на вулиці Баумана поряд із собором стояв пожвавлений людський гамір і великий, такий, що витягнувся та оперезав величезну церковну будівлю, хвіст… У багатьох не вистачило ні сил, ні часу, щоби приготувати все для освячення пасхального дня. Стоїть жінка з буханцем звичайного білого хліба, купленого в магазині. Поруч з нею сивоволосий старець тримає в серветці десяток сухарів. Поряд стоїть семирічна дівчинка зі шматком сірого пшеничного хліба з уткнутою в нього свічкою. Священик благословив і цей смиренний пасхальний хліб, хліб війни.
Ось як описує події квітня 1942 року житель столиці Андрій Стрешнєв. Місто відвикло виходити на вулицю в цей пізній час, і навіть у великі державні свята дотримується суворий режим воєнного часу, але в цю ніч, можливо тільки одну в році, дозволено ходити по всьому місту всю ніч безперервно, бо, за давнім руським звичаєм, у пасхальну ніч усе місто відкрите народу, двері церков розчинені навстіж. І глухими провулками Замоскворіччя, оступаючись у кучугури неприбраного снігу, люди йдуть на заутреню. Зараз, у цю пасхальну ніч війни, так тісно в церкві, що немає можливості протиснутись уперед. Утреня ще не розпочалась, а ті, що запізнились, уже не можуть самі віднести і запалити свічки перед тими образами, до яких лежить серце. Віруючі простягають свічки й просять:
— Запаліть одну Воскресінню, другу — князю Володимиру, третю — Ользі.
— Запаліть одну Воскресінню, другу князю Невському.
Наближається час Воскресіння, і священик звертається до віруючих: «Браття! Місто наше оточене темрявою, пітьма рветься до нас на ворожих крилах. Ворог не зносить світла, і вперше наше Світле Воскресіння ми зустрічаємо потемки. Пітьма ще стоїть за порогом і готова обрушитись на будь-який спалах світла. Ми сьогодні не запалимо панікадил, не підемо хресним ходом, як бувало споконвіку, вікна забиті фанерою, двері наглухо закриті. Але ми запалимо свічки, які у кожного в руках, храм осяє світлом... Воїнство наше — чоловіки, брати, сини й доньки — в цей час стоять на варті нашої країни проти сил пітьми. Бережіть у собі світло, віруйте в перемогу. Перемога гряде, як світле воскресіння».
Разом із іншими віруючими Андрій Стрешнєв зрозумів тоді, що день воскресіння недалекий, що воїнства небесне й земне не допустять німецької пітьми в наше світле життя. Варто зазначити, що після Пасхи 1942 року митрополит Сергій звернувся до архіпастирів, пастирів та парафіяльних громад усієї Російської Православної Церкви із закликом внести патріотичні пожертви на спорудження танкової колони. «Нехай, — писав він, — наша церковна колона несе на собі благословення православної нашої Церкви та її невпинну молитву за успіх російської зброї».
Багато очевидців, у тому числі й професійні спостерігачі, відзначали серед тих, хто молився, присутність великої кількості військових. Із доповідної записки «Про проходження служби в церквах м. Москви та Московської області», направленої начальником Управління НКВС у Москві та області старшим майором держбезпеки М. І. Журавльовим першому заступнику наркому В.М. Меркулову, секретарю ММК ВКП (б) О.С. Щербакову, а також начальнику головного управління РСЧА виявляється, що в 124 діючих храмах столиці та області в богослужінні взяли участь 85 тисяч осіб.
Ось так у ще більш складний військовий час багато років тому розпочалося відродження духовного життя Росії. Наша Вітчизна вистояла та перемогла фашистську чуму. Віриться, що й сьогодні наша Росія за підтримки Російської Православної Церкви буде православною країною, що займає своє, особливе місце у світі.
