Досвідчені люди кажуть, що людина безпричинно сумує час від часу, неусвідомлено тужачи за безповоротно втраченим раєм. Але ж як не хочеться думати, що людина, наділена безсмертною душею, втратила в минулому все найкраще, втратила раз і назавжди. Чи не тому надія не полишає людину серед будь-яких скорбот? Можливо, надія — це поклик Царства Небесного, яке очікує нас там, у нашому безмежному майбутньому?

Існує одна загадка, що не дає мені спокою. У моїх родинних фотоальбомах є чорно-білі фотографії моїх бабусь і дідусів, прабабусь і прадідусів. Чим старіше фото, тим товщий папір, тим більше на ньому тріщин, прим’ятостей, жовтизни по нерівних краях. Але об’єднує ці зображення зовсім не вік і не наявність дефектів.

Обличчя. Крізь сірувату або коричнювату зернистість, немов крізь накопичену за десятиліття пилюку, дивляться обличчя, які так не схожі на мене. Подивлюся у дзеркало — так, родинна схожість помітна, але ці обличчя виявляють те, чого мені вкрай бракує.

Люди на фото — щасливі. Людина у дзеркалі — налякана й нещасна.

І ось тут починається незрозуміле.

Цим чорно-білим поколінням дісталися дві світові війни, десяток революцій, громадянські війни, інтервенції, голод, колективізація, розкуркулювання, культ особи, холодна війна, Карибська криза, локальні конфлікти, гонка озброєнь і продовольча програма.

Гадаю, якби в моїх архівах знайшлися антикварні дагеротипи із зображеннями прапрапра-, то їх щастя так само виглядало б контрастом до нескінченних воєн, епідемій, голоду та найрізноманітніших злигоднів.

Такі напружені, зосереджені, але щасливі обличчя — і моє знання про те, в які часи довелося жити цим людям. Як вони могли бути щасливими?

Дуже складно позбутися образу єдиного людства. Саме таке враження залишають підручники з історії: незліченні маси людей то гуртом вирушали за обрій до нових континентів, то в поля, клуні й фабрики за шерстю, то в надра за золотом, вугіллям або нафтою, то, всі разом, — у височінь, до зірок. Але куди б це книжне людство не поривалося, його шлях був позначений війнами, злочинами, несправедливістю та утисками. Каїнова і Хамова печаті вочевидь проступають на чолі книжного людства.

Силоміць звужуючи своє поле зору, можна помітити, що єдине людство розпадається на цивілізації, нації, держави, родини і — зрештою — залишається одна-єдина людина. Ця людина, втомлена після тяжкого робочого дня, йде степовою дорогою. Вечоріє. Невисоко в небі, там, де вже панує ніч, рівно й тепло горить перша зірка. Сіра дорожня пилюка м’яко пружинить під ногами. За тим пагорбом — дім, де на чоловіка чекає дружина, діти, проста вечеря й міцний сон. Людина щаслива...

Ось такий ефект масштабу. Звісно, поруч із цим щасливцем можна знайти й украй нещасну людину. Та й сам він, у сутінках прискорюючи ходу, аби раніше показався рідний дах, може несподівано втратити своє щастя. Лихо чатує на нього за будь-яким деревом. Замість будинку він виявить згарище, або його вразить хвороба, або не омине сум чи тюрма. Він раптом усвідомить, яких страждань завдав іншій людині, і назавжди втратить спокій. Проте зараз, піднімаючись на гребінь пагорба, він очікує побачити свою оселю і родину, застати всіх цілими й неушкодженими. Надія не полишає його і, наче вітрило, несе крізь ніч, крізь усі негаразди, усі нещастя. Допоки горизонт, час або невідомість ховають від людини теперішнє або майбутнє, там немає місця лиху.

От би зараз зупинити цього щасливця, узяти за плечі, посадити на придорожній камінь і розповісти йому все — просто зараз, під цим ще не згаслим небом, під акомпанемент майже приспаного вітру. Як матері вбивають і продають немовлят; як батьки ґвалтують дочок; як чиновники перетворюють хвороби, каліцтва, безробіття й старість — на гроші; як школярі зацьковують товаришів — цькують, цькують і цькують їх аж до самогубства; як соціальні працівники морять голодом старих, щоб заволодіти їхніми квартирами; як «силовики» катуваннями вибивають «щиросердні зізнання» з невинних, котрі потрапили під гарячу руку осліплого правосуддя; як громадяни його колись гордої країни продають свої органи і самих себе; як щоденно тисячі дітей вмирають від невиліковних хвороб — і як нікому до цього немає діла... Загалом, розповісти йому все.

Він забуде про своє маленьке впевнене щастя. Його погляд стане переляканим, а голос — уривчастим. Заломлюючи руки, він заголосить у чорне небо: «Як?! Як можуть спати ночами президенти, міністри, депутати, міліціонери, судді, прокурори, лікарі, вчителі, священики, дорослі, діти й усі-всі-всі, знаючи все це?!»

А потім він, маленький, розкуйовджений, подивиться на гребінь пагорба, за яким усе гаразд, усі живі та здорові, і світяться жовтим вікна, і кіт сидить на даху біля димаря, проводжаючи поглядом кажанів. Він не бачить цього, але ж це все там, прямо за цим пагорбом... Ні, тепер він не знає, він сподівається, що там усе саме так. Надія не полишає його. Нехай навіть над гребенем пагорба пропливе майже непомітний серед ночі дим, підсвічений знизу багряним і жовтим, — до останньої секунди, доки око не побачить, що ж там, надія нашіптуватиме йому тисячі заспокійливих пояснень. Він більше не має сил вигукувати в небо запитання, на які в неба немає відповідей. Він увесь — у зверненому до гребеня пагорба тужливому, сповненому надії погляді...

Чи не в цьому відгадка таємниці старих фотографій? Не розуміння, не знання, швидше — передчуття в момент зйомки підказувало моїм предкам: на це фото дивитимуться наші далекі нащадки. Нехай навіть не нащадки; нехай це фото вже завтра буде в нашому альбомі. Але там, у цьому завтра, за гребенем цього найближчого пагорба — усі живі, здорові, і світяться жовтим вікна, і кіт сидить на даху біля димаря, проводжаючи поглядом кажанів. Вони цього не знали, вони так сподівалися. Адже, крім світлого, іншого майбутнього не буває. Таж не могли вони дивитися суворо, сердито або ображено на того, хто дивився на них звідти!

Ці старі фото — звісточка з майбутнього, намальованого швидкими пензлями надії. Моє обличчя в дзеркалі — звістка з минулого, в якому вже нічого не можна змінити. Тому родинні риси помітні, а вираз облич зовсім різний. Надії не справдилися...

На гребені пагорба, що розділяє «вчора» і «завтра», немов лежить прокляття. Долаючи цей гребінь, моя надія перетворюється на розчарування, моє світле майбутнє — у моє темне минуле. Десь у цьому «сьогодні» відбувається страшна трансформація!

Через 100 років над цією загадкою битимуться мої нащадки. Невідомо, якими тоді будуть родинні архіви; але ці тричі-три-D образи там, у майбутньому, викличуть знайомий мені подив. Напружені, зосереджені, але щасливі обличчя. Як вони могли бути щасливими? Адже їм довелося жити в епоху глобального потепління, планетарної фінансової, енергетичної та продовольчої кризи, нескінченних локальних конфліктів, перехідної економіки, краху традиційних цінностей і звичаїв, в епоху, коли тоталітаризм уже загнивав, а демократія відмирала...

Ще за 100 років усе повториться вже з моїми нащадками. І ще за 100 років — з їхніми нащадками. І так ще багато-багато разів, до скону віку. До самого кінця історії надія не полишить людину, і до самого кінця історії ця надія не буде справджуватися. До гребеня найостаннішого пагорба, за який перейде людство. Саме там лежить те саме — світле майбутнє, яке може стати світлим сьогоденням для всіх, народжених на цій планеті. Там — рай.

Надія, яка не полишає людину — це не хвороба, не розуміння, не знання, це — передчуття. Передчуття раю.