Навіщо Бог шукає людину? — Щоб дати їй Чашу. Господь виходить на пошуки людини, щоб повернути нам Себе...
За той час, поки Бог (на наше наполегливе й неодноразове прохання) був відсутній у нашому житті, з нами сталося лихо. Наша хвороба стала настільки глибокою, що нас слід було лікувати вже від наслідків гріхопадіння — від тління, розпаду, смерті.
Тут ми торкаємося того, що найбільше дратує язичників, коли їм говорять про християнство.
Коли обурилися грецькі філософи проповіддю апостола Павла? Коли його слухачі вибухнули обуренням і насмішкою?
Тезу про те, що Бог Один — вони сприйняли спокійно. І про те, що Бог буде судити світ, — теж вислухали без гніву... Але коли Павло сказав, що Син Божий воскрес тілесно, — ось це викликало скандал (див.: Діян. 17, 22...34).
Річ у тім, що якщо людина — це протиприродне зчеплення духу й матерії, то порятунок — це роз’єднання душі й матерії. Вони поєдналися, вийшовши з різних світів, і повинні розчепитися, розлучитися, розійтися, подавшись кожна у свою сферу: прах — до праху, боже — до богів...
Відповідно, звістка про те, що Христос воскрес, тобто повернув Свою душу у Своє тіло, язичникам здається божевіллям: це все одно, що сучасній людині розповіли б, як в’язень замку Іф після того, як прокопав стіну своєї катівні, замість того, щоб стати графом Монте-Крісто, повернувся до камери й знову замурував себе в ній...
Саме людину, з погляду язичника, лікувати не треба. Потрібно лікувати лише аристократичну, кращу частину — душу. А тіло — це кармічне сміття. Могилу не лікують. З неї мріють утекти.
А Христос бажає врятувати всю людину у всій її складності. Не душа повинна бути врятована, а людина як складене буття: душа плюс тіло.
Саме цю складність треба, зцементувавши, зберегти назавжди...
Православ’я сповідує дуже незвичайний погляд на людину, цілісний погляд (науковою мовою це виражається словом «холістичний»).
Православ’я стверджує, з одного боку, що все, що є в людині, має увійти в Царство Боже. Все, що є в людині, має бути увічнене, обожене, назавжди з’єднане з Богом.
Це означає, що особистість при з’єднанні з Богом не зникає (всупереч думці індуїстів, які вважають, що душа, з’єднуючись із Богом, розчиняється в Богові так, як крапля дощу розчиняється в океані). Християни говорять, що людина може з’єднатися з Богом, не втрачаючи своєї особистості. І мій розум, і моя душа, і моя любов будуть моїми, навіть занурившись у Божу Єдність.
І більше того — не тільки душа, але й тіло має увійти у Вічність, причому тіло з усіма тими системами, які є в ньому зараз.
Отже, вся наша тілесність має воскреснути до нового життя, а ось моя совість до нового життя увійти не може...
Це інша частина християнської тези про цілковите спасіння людини: все, що є в людині, повинно бути врятоване, але воно має бути саме врятоване, бо у своєму нинішньому стані воно настільки мертвотне, що не зможе жити у Вічності.
Значить, все людське має увійти до Царства Божого, але ніщо з того, що є в людині, не може увійти до Царства Божого. Не може увійти в тому вигляді, в якому існує зараз.
У нас усе хворе: і моя совість хвора, і мій розум хворий, і моя душа хвора, і мій дух немічний; а вже моя плоть тим паче хвора. Усе, що є в нас, спотворене й знівечене, і тому все потребує лікування.
Тому Православ’я проповідує ідеал цілковитого преображення. Усе повинне перетворитися і — вже в преображеному вигляді — увійти до Царства Божого. Якщо все в людині хворе, але все треба врятувати, — це означає, що все треба лікувати. Але кожну з хвороб слід лікувати засобом, необхідним і належним саме для неї. Фармаколог не лікує всі хвороби тими самими ліками; хірург не робить усі операції одним інструментом. І Христос, Який є Лікарем душ і тіл наших, не одні й ті ж самі ліки прикладає до наших численних виразок.
У нас захворів наш розум, ми вигадуємо найбільш дикі теорії, переконуючи себе, що Бога немає, що ми пішли від амеби... — Христос лікує наш розум, випрямляє його. Чим? — Своїм непогрішним Божественним ученням. У нас захворіло серце: воно стало вмістилищем і джерелом найдивніших потягів. Христос лікує і цю духовну хворобу: Прийміть Духа Святого (Ін. 20, 22). Ви розучилися любити? У любові Моїй перебуватимете (Ін. 15, 10). Ви втратили мирний лад життя й радісне його сприйняття? Мир Свій вам даю... щоб повна була ваша радість (Ін. 14, 27; 16, 24).
Але в нас іще хворе й тіло: наше тіло не здатне жити з Богом. Воно й на землі-то живе до 80 років... А прожити вічність у Царстві Божому тим більше не здатне. Так чи треба лікувати таке тіло? — Треба, бо «саме заради плоті Син Божий зробив Своє домобудівництво» (святитель Іриней Ліонський). А як його вилікувати?
Тілесне треба лікувати відповідним йому, тобто тілесним. Тому Господь і дає нам Своє Тіло, щоб зцілити наше тіло, щоб привчити його жити у Божественному середовищі, в Божественному наповненні: Ісус узяв хліб, і поблагословив, поламав, і давав Своїм учням, і сказав: прийміть, споживайте, це тіло Моє. А взявши чашу, і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів (Мф. 26, 26-28). Або, кажучи словами святителя Діонісія Великого, християнського письменника III століття, «Христос вилив у нас нетлінну, живу й животворчу кров Свою».
Христос робить із нами щось подібне до того, що робить сучасна медицина.
Уявіть собі, що в мене хвороба крові: бруд з’явився у моїй крові, або, навпаки, мій організм не виробляє необхідних для життя мікроелементів крові. Тоді лікарі можуть мені зробити переливання моєї власної крові (власної — щоб не було алергії, неприйняття). Тоді з моєї вени через катетер кров будуть відсмоктувати, пропускати через належні фільтри, очищати, потім насичувати, збагачувати якимись необхідними речовинами, а потім мені в артерію увіллють мою ж збагачену кров.
Ось це й робить із нами Христос: Він вбирає в Себе наше людське єство з тими болячками, які з’явилися в ньому після гріхопадіння.
Хвороба, яка увійшла в людське життя, — це так звані «недокірні пристрасті»: втомлюваність, доступність голоду, скорботам, страх смерті...
Адам до гріхопадіння не знав, що таке скорбота, втома, голод ... Ця «новинка», якої не було в Богоствореному єстві Адама, називається «пристрастю» тому, що «пристрасть» — це страждання, це випробування тиску, що чиниться на мене ззовні...
З цих «недокірних» пристрастей легко можуть вирости пристрасті гріховні...
Хто легше згрішить — той, у кому є страх смерті, або той, у кого немає страху смерті? Кого легше спонукати до зради — безсмертного чи смертного? Хто зручніше піде шляхом гріха — голодний чи той, що не знає голоду? Наявність усіх цих пристрастей робила людину більш доступною для гріха.
Але Христос ці недокірні пристрасті в Себе вбирає (ніяк не наближаючись до справді гріховних наших пристрастей), у Собі зцілює, насичує Божественністю, Вічністю, Безсмертям, і Своє людське Тіло, яке вже пройшло через смерть і воскресло, повертає нам, Свою людську Кров, насичену божественними струмами, Він вливає в нас, щоб ми в собі носили зачаток Воскресіння й були причасниками Вічності.
Увібравши в Себе наше єство, Спаситель зробив Своїм наш біль.
Він не просто вбирає в себе людство й у Собі його животворить — Він у ньому вмирає.
Щоб передати нам зцілене єство, що вирвалося з-під влади смерті й тління, Христос воскрес. Але щоб воскреснути — треба померти. А щоб померти — треба народитися. Усі люди вмирають, тому що народжуються. А Христос народився у світі, тому що повинен був померти в жертовній віддачі.
Смерть же потрібна була для того, щоб виправити ушкодження, привнесені гріхами людей у Богостворену людську природу.
Коваль виготовив меч. Потім від недбалості власника меч покрився іржею. Щоб повернути йому його початкові властивості, треба меч переплавити й перекувати. Але коли меч знову помістять у вогонь, він розплавиться, тобто на деякий час зникне, перестане бути мечем.
Так відновлення проходить через розпад, відродження — через смерть. Ось у чому таїнство Гробу. Відновити можна тільки те, що розпалося; знищити смерть у людському єстві можна тільки тоді, коли вона в ньому проявилася.
Смерть потрібна, щоб розкласти на першооснови людське єство й переплавити його до нового життя — як переплавляють почорніле срібло.
Але все це відбувається не в байдужій плавильній печі, а в Самому Христі. У Себе Самого Він приймає смерть, у Собі Самому Він попускає розпад і тління — щоб подолати їх. Смерть людини — це кінець для її життя. Воскресіння Христа — це кінець для смерті: «смертю смерть подолав».
І все це — щоб плід цього болю, цієї зустрічі зі смертю дати нам. Цей плід — причастя Його Крові та Його Тілу, які Він дає нам в уже воскреслому стані. Значить, Євхаристія — причастя не просто плоті Христа, але причастя воскреслої Плоті, причастя тому Тілу, що вже подолало смерть, «того ж єства, але іншої слави» (святитель Григорій Великий Двоєслов), тобто вже пропущеними через горнило Його смерті.
«Отже, щоб не любов’ю тільки, але й самим ділом зробитися членами плоті Христової, ми повинні з’єднатися з цією плоттю» (святитель Іоанн Златоуст).
То ж чи можна бути християнином, не приймаючи цього Дару? Не приймаючи Його Крові, пролитої Ним напередодні іудейської Пасхи заради того, щоб ми воскресли після закінчення всіх часів?
Про те саме можна сказати інакше, почавши з простого запитання: «Христос усього Себе віддає людям чи тільки частково?» — Всього...
Але Христос — це Богочоловік. Він не просто Бог, але ще й Людина. І це означає, що Христос дає нам і повноту Свого Божества і нам же віддає повноту Своєї тілесності. І тому Він каже: Пийте, це кров Моя, за вас і за багатьох проливається ... Скуштуйте, це тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів... (див.: Мф. 26, 26-28).
І що ж тоді означає бути християнином? Бути християнином — означає прийняти в Себе всі ті Дари, які Христос приніс нам. Адже Христос — це не розвідник, який з небес прилетів і відлетів, а тут нічого не змінилося. Христос — не проповідник, який прийшов розповісти нам декілька притч, а потім знову піти.
Христос — Спаситель. Він шукає нас, щоб урятувати, захистити, і те спасіння, яке Він нам несе, проходить через Його Жертовний Хрест.
