Притихнути, щоб розчути

У часи потрясінь, коли градус нерозуміння у суспільстві здається позамежним, коли людьми рухає страх і ненависть — так природно шукати допомоги в Бога, так по-людськи зрозуміло просити Його заступитися, навести порядок, пожаліти невинних і покарати винуватих... Та чи має ціну молитва, в якій ми насмілюємося підказувати Богу, вирішувати за Нього долю наших ворогів? Про те, що в основі спілкування з Богом лежить свобода — не лише наша, але і Його, нагадує есе видатного філолога, поета й мислителя Сергія Аверінцева «Ми покликані у спілкування», вперше опубліковане у 2004 році.

Найперше правило, що стосується спілкування з Богом, правило, яке повинен знати кожен: у цій справі немає місця застосуванню уяви. Як сказала чудова релігійно-філософська письменниця нашого століття Симона Вейль, уявлення перекриває саме ті канали, якими лише й може дійти до нас реальна, дійсна благодать. Традиційна мова аскетики йменує духовний самообман «прелестью» (той же корінь, що й у слова «лесть»)*. Якщо гріх, провина, суєта перешкоджають спілкуванню з Богом, то облуда підміняє його собою, виключаючи саму його можливість. Із Богом можна зустрітись усюди — навіть у пеклі, як сказано псалмоспівцем: а чи зійду до пекла — і там Ти (Пс. 138 (139), 8); християнська традиція говорить про зішестя Христа до пекла... Є лише один рід місця, де зустріч із Богом вочевидь неможлива за визначенням: це місце уявлене. Там можна зустріти лише підроблену примару Бога — і хай боронить Ангел Охоронець кожного з нас від такої зустрічі!

* Далі в тексті використовується український відповідник слова «прелесть» — «облуда».

Чому пропащим грішникам, за змістом стількох євангельських текстів, легше зустрітися з Богом, ніж фарисею? Тому, і тільки тому, що вони не обманюють себе щодо стану свого «я»; а фарисей приймає за своє «я» якусь зовнішню личину. Він, у найбуквальнішому значенні, як сказала б дитина, «уявляє про себе».

Ще не все пропало, доки у стіні, що замкнула нашу «самість», є вікно, крізь яке можна бачити суще — те, що реальне, оскільки не підвладне нашому свавіллю. Речі, якими вони є. Ближнього, яким він є. І в усьому — безкінечно відмінний від усього лик Бога. Його погляд, що проходить крізь вікно. Чим більше ми обмежили наше самолюбство, тим ширше вікно. Але ось коли ми впадаємо у стан облуди, ми затуляємо вікно — дзеркалом. Перед дзеркалом наше «я» може приймати пози щонайблагочестивіші, благовидні та благоліпні. Воно може втуплюватись у гладінь дзеркала, доки у ній не замайорять фантоми власної нашої підсвідомості, марева нашої внутрішньої пустелі. Це — найбільш безнадійна ситуація. Для будь-якого спілкування, і для спілкування з Богом як найбільш глибокого зі спілкувань, егоїзм та егоцентризм однаково згубні, а можливо, егоцентризм є навіть більш злоякісним, аніж грубий егоїзм. Егоїзм — це явне, очевидне, ганебне торжество найницішого в людині; а егоцентризм, переорієнтовуючи на ілюзію весь внутрішній склад людини, здатен звернути на неправду й те, що є піднесеним у ньому. Перебуваючи в стані облуди, егоцентрик може весь завмирати від захоплення перед власною готовністю на пожертву заради Бога та ближнього. Але необхідна йому передумова при цьому — щоб і ближній, і Бог були його фантазіями, проекціями назовні його власної психіки. Ані реального ближнього, ані реального Бога егоцентрик не сприйме. Від усього дійсного він надійно прихований своїм дзеркалом, що зайняло місце вікна.

Основа спілкування — повага до свободи особистого буття того, з ким ми спілкуємось. Зла воля «самості» прагне поневолити ближнього, поглинути його особистість. Вона зазіхає і на верховну свободу Бога. Це дивно і страшно, однак доволі звичайно: людина, здавалося б, щиро віруюча, поспішає безапеляційно вирішувати за Бога, підказувати Йому свої присуди, виражає власну волю як Його волю. Навіть праведнику не завжди легко змиритися з тим, що Бог — вільний. Біблійна Книга пророка Іони оповідає про засмучення, про роздратування людини, яка почала ремствувати на Бога за те, що Бог у суверенному акті помилування відміняє власний вирок, дає духу Своєї любові восторжествувати над буквою Свого слова. Абстрактна «Вища Істота», любе філософам «Божественне Начало», нізащо так не зробило б. А ось Бог Живий — робить. Як же Мені не пожаліти Ніневію, місто велике, в якому більш ніж сто двадцять тисяч людей, що не вміють відрізнити правої руки від лівої, і безліч худоби? — ось Його відповідь обуреному пророкові. Особливо вражає згадка про домашню худобу: подумати лише, тепле дихання тварин — реальність, заради якої Суддя бере слово назад та перемінює визначену наперед долю приреченого міста. Він вільний — змилуватися.

Доки ми, з вірою чи скепсисом, розуміємо це більш чи менш сентиментально, може здатися, ніби проблем для віруючого тут немає; справді, чи не втішніше було б мати Бога, Який здатен помилувати, ніж немилостивого? Хіба що для скептика така перспектива особливо недостовірна саме через свою втішливість — людині притаманно, скаже він, приймати бажане за дійсне; навіть його скептицизму навряд чи вистачить для того, щоб засумніватись, чи й справді бажане є бажаним. Але все не так просто. Поки йдеться про те, щоб пожаліли нас, вибачили та помилували — нам це подобається. (Господи, в наших містах мільйони людей не вміють відрізнити правої руки від лівої — змилуйся над нами!) Проблеми виникають, коли предмет вільної, а тому воістину несповідимої милості Божої — не ми, а хтось інший. Цей інший може бути злим кривдником. Тож, мабуть, ми особливо переконані в нашому праві вимагати від Бога невблаганності у тих випадках, коли образа — не особиста, а національна, всенародна. Під час війни в одного дуже поважного ієрарха вихопилося запевнення, що німців Бог не любить і любити не може. Чи не так пророк Іона намагався заборонити Богові любити ніневітян — найлютіших ворогів його народу? Але йому довелося простогнати: Тому я й побіг до Фарсісу, бо знав, що Ти — Бог благий та милосердий, довготерпеливий та багатомилостивий і уболіваєш над злом. І нині, Господи, візьми душу мою від мене, бо краще мені вмерти, ніж жити. Ось, виявляється, як тяжко буває тому, чий Бог — Бог благий та милосердий, довготерпеливий та багатомилостивий, Бог жалісливий, Бог живий.

 

Свободу Бога не завжди легко прийняти й тоді, коли Він милує тих, хто нам зовсім не ворог. Згадаймо євангельську притчу про блудного сина. Старший брат, мабуть, дуже здивувався б, якби ми спитали його, чи вважає він молодшого своїм ворогом. Але він настільки вражений щедрістю прощення, яке батько вилив на молодшого, що йому не хочеться увійти до батьківського дому та розділити загальну радість. Як же, він життя своє поклав на те, щоб заслужити, заробити свої синівські права в домі. І цього заслуженого, заробленого права, яке йому належить, ніхто в нього не відбирає; від батька знов є підтвердження: Сину мій! Ти завжди зі мною, і все моє — твоє (Лк. 15, 31). Але молодший, який нічого не вислужив собі, окрім сорому, — ну, нехай би ще батько його пробачив на якихось умовах; але навіщо, навіщо це прощення — таке святкове, бенкетне, безмежно щедре? Хоч би там що, добропорядний виконавець батьківських наказів хотів би утримати відчуття зверхності над безпутником, що кається, відчуття, яке відповідає його поняттю про «справедливість». (Те ж поняття — і в інших персонажів євангельських притч, наприклад, у фарисея, який дякує Господу за те, що він, фарисей, не такий, як інші, грішні люди, чи в робітників, які сповна отримали договірну платню, але ображені тим, що їхні товариші, найняті дещо пізніше, і які працюють менше, з простої милості отримали стільки ж). Усім цим «правильним» людям хотілося б, аби Бог милував не занадто великодушно, а в міру, «не переборщив»; це означає, що десь у глибині своєї душі, може, не зовсім розуміючи, що робить, кожен з них нав’язує Богові свою власну міру. І кожному з них Бог відповідає: Хіба ж Я не вільний у Своєму? Чи око твоє заздрить через те, що Я добрий? (Мф. 20, 15). І ще: не ваші шляхи — Мої шляхи (Іс. 55, 8).

Є люди, котрим легше тілом і душею падати перед Богом у попіл, упадаючи ниць перед Його безмежною величчю, аніж щомиті віддячувати Йому простою повагою, якою ми зобов’язані навіть ближньому, навіть рівному, тим більше — старшому. Проста наука, якої добрі батьки навчають дітей. Дослуховувати не перебиваючи. Притихнути, щоб як слід розчути. Не намагатися будь-що залишати собі у розмові останнє слово. Не «вклинюватися» у мову Співрозмовника, не підказувати Йому. Без цих елементарних правил спілкування неможливе взагалі, а тим більше — спілкування з Богом.

Біля самих витоків біблійної традиції — заборона: не сотвори собі кумира. Кумир тут не просто витвір язичницької релігійної пластики, божок із дерева, каменя чи металу. Кумир — матеріалізація зловісної ідеї про божество, яким можна маніпулювати. Будучи створеним руками людськими, кумир залишається під владою цих рук як магічна зброя, з допомогою якої спільнота може розширити свою владу над світом видимим і невидимим. Кумир, — так би мовити, потрібна річ. Вибір між ним і Богом Живим Біблії — це вибір між маніпуляцією та спілкуванням. Найвирішальніший вибір, який ми знову й знову здійснюємо у нашому житті.

Опублiковано: № 5 (71) Дата публiкацiї на сайтi: 06 October 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: