Наше життя сплетене з численних реальних подій, зустрічей, людей, учинків, рішень. Проте лише тонка грань відділяє це реальне життя від багатьох інших життів, що їх ми могли би прожити, якби обставини склалися інакше. Нескінченні можливості оточують нас; деякі з них нам непідвладні, іншими ми цілком можемо керувати. Але влада над можливостями — це випробування на міцність душі. Спокуса. Зваба. Чи можливо встояти?

Причини та наслідки

Наявність (чи відсутність) зв’язків між різними подіями завжди бентежила і без того невгамовну уяву людини. Мабуть, частіше вбачався зв’язок між подіями, котрі не були пов’язані. Це дало підставу давнім римлянам лаконічно зауважити: «Після цього — не означає „внаслідок цього“».

Утім, зв’язки є. Щось слугує причиною, а щось виступає наслідком. Не вивчив урок — отримав двійку. Проте не завжди невивчений урок призводить до двійки. Щось іще втрутилося в причинно-наслідковий зв’язок — учитель захворів — і, здавалося б, гарантовану, стовідсоткову, безсумнівну двійку так і не поставлено. Та вона, ця двійка, десь існує, адже урок залишився невивченим...

Або стається певна щаслива подія. Виграш у лотерею! Уява тут-таки задоволено перебирає всі вчинки, рішення та обставини, котрі призвели до такого бажаного результату. Негайно пропонується і список обставин, котрі могли виграшу перешкодити. Адреналін!

Не так важливо, чи є зв’язки між усіма цими подіями, важливо інше: бачити ці зв’язки, вірити в них. І тоді світ виявляється не лише тим, що відбувається, але й тим, що могло б відбуватися. З’являться якісь варіанти, у сіру тканину реальності додається розмаїття, а уява й фантазія з готовністю малюють, що «могло б статися».

Та це все дрібниці, так, імовірні відхилення, трапилося — не трапилося, як пощастило. Усе виявляється набагато складнішим, коли можливості — спокусливі, чудові можливості! — залежать від учинку, слова, рішення. Скажімо, коли усвідомлений вибір стає... фактором випадковості, що його зазвичай називають «так сталося».

Це містке пояснення — «так сталося» — доводиться часто давати тому, що саме по собі не сталося б, коли б не було на те моєї власної злої чи недбалої волі. І сором зізнатися, як часто! А особливо соромно тому, хто здогадався про множинність світів.

Про множинність світів

Було мені, певне, років вісім тоді. Літо, пізній вечір. Мені давно час спати.

Але мій диван стояв неподалік від телевізора, і вечорами я міг дивитися фільми, вдаючи, ніби сплю. Якщо цікаво — дивлюся до кінця, якщо ні — засинаю. Але тієї ночі мені заснути не довелося.

Я закохався з першого погляду. Відчайдушно. Безнадійно. Вона — добра, красива, самовіддана — там, за напівпрозорим серпанком кінескопа, була не просто далекою, вона була недосяжною. Я закохався навіть не в акторку, а в її героїню.

Фільм закінчився, у нашій квартирі згасло світло, весь будинок спав. У вікно повільно вливалося спекотне, густе повітря південної ночі. Десь далеко гавкали собаки, а зовсім поруч, просто на гіллі за вікном, зібралися якісь гамірні комашки, мабуть, цвіркуни чи цикади.

А мене морозило, і душили сльози. Я весь, до країв, був захоплений цією любов’ю. Любов’ю, котра мала сильний присмак смерті, бо я кохав ту, якої немає, але без якої неможливо жити.

Я стояв на балконі, заламуючи руки, і не стримував ридань. Зірки сяяли холодно і байдуже. Я був певен, що це — остання ніч. Усе в мені розривалося від любові та від горя. Мені здавалося, що десь коло серця у мене виникла чорна діра, в яку повільно й невблаганно засмоктується все, що було в мені живого...

Вирішення моєї проблеми з’явилося задовго до ранку. Прийшло воно звідкись із зірок, котрі так байдуже дивилися на мої терзання. Незліченні світи, що сяяли вночі над головами землян, мали своє призначення.

Мене осінило, що множинність світів не випадкова. Ці далекі світі — не просто згустки розжареного газу у нескінченності космосу; ні, це місця, де реалізовано різноманітні варіанти подій. Ті випадковості та збіги, котрі не сталися і не співпали на Землі, благополучно стались десь там, високо над головою.

Так, дивно було б думати, казав я собі, що існує величезна множина світів, недосяжних для землян. Навіщо вони, якщо ми ніколи не зможемо туди? Мабуть, туди й не варто прагнути, бо ж там відбувається те, що могло б відбуватися тут, але з якихось причин не відбулося.

Ще багато ночей поспіль я зі щасливим розчуленням дивився на певну яскраву точку, де я зустрів свою неможливу на Землі любов; можливо, там ми жили з нею довго і щасливо. Правду кажучи, я не знаю, що було з нами потім; я забув її — добру, красиву, самовіддану — відправивши ще одного «себе» на чергову планету з іще однією неможливою на Землі любов’ю.

...Минали роки. Я продовжував експлуатувати своє відкриття й «освоювати» всесвіт, населяючи його світами, де здійснювалися мої бажання. Так в глибинах космосу з’явилися доволі загадкові місцини; як добре, що туди не можуть дістатися наші звитяжні космонавти!

«Усе на краще в цьому найкращому зі світів»

Та потім щось розладналося в моїй концепції. По-перше, виявилося, що ідея множинності світів (у тому смислі, як я її розумів) зовсім не нова. Лейбніц уважав, що Бог не створив би цей світ, коли б він не був кращим з усіх можливих. Вольтер не погоджувався з твердженням, що цей світ — справді кращий з усіх можливих, і його іронія вилилася в репліку доктора Панглоса з «Кандида»: «все доцільно в найкращому з можливих світів». Шеклі уточнив, що Земля має три координати «К»: куди, коли і котра...

Значно сильніше мене непокоїли зовсім інші міркування. Мені стало не по собі від думки, що весь космос засіяний планетами, на яких я — адже це все одно був я! — дозволяю собі те, що на Землі дозволити було не вільно. Нехай навіть нічого такого негожого. Нехай дрібниці. Нехай забаганка...

Але на той момент і Земля виявилася населеною подіями, котрі відбулися завдяки моєму навмисному «так сталося». Чи не тому це все «ставалося», що я багато років із легкістю дозволяв собі все, чого бажав — там, у далеких світах? Але ж яка невдача: багато що — та майже все! — з того, чому я дозволив «статися», виявилося фальшивкою. Різноманітні «випадковості» не були варті витрачених зусиль; реалізація найпристрасніших бажань лишала по собі лише прикрість і сором.

Множинність світів у всесвіті — аж ніяк не віддушина для палкої уяви теплокровного землянина. Швидше, це нагадування про те, наскільки обмеженим є вибір за нескінченного розмаїття можливостей: жити ж нам усім доводиться на одній планеті. Далекі світи прекрасні, допоки недосяжні; те, що «могло б статися», — прекрасне, допоки не здійснилося. Нетривкий баланс. Тонка грань. Золота середина. Шлях?