Планета Антуана де Сент-Екзюпері

«Який спогад — ця ніч, що схожа на собор... Душа людини, котра розкриває свої стрілчасті склепіння та шпилі... І ми — караван прочан, які бредуть чорною, висохлою, усипаною зірками землею».

Поет і філософ, герой і винахідник, — автор цих рядків немов стоїть осторонь від XX століття: і від його розперезаного літературного процесу, і від глобальних перевлаштувань людського співжиття. У той час як епоха руйнувала, він, камінь до каменя, будував, зводив своє головне творіння — цитадель людської душі. Він немов з’явився із середньовіччя, цей лицар, якому цілком підходять рядки Цвєтаєвої «Такі — у фатальні часи — Складають станси — і йдуть на плаху».

Якщо це правда, що людину можуть виліпити гарні книги, то, звичайно, серед перших — книги Антуана де Сент-Екзюпері.

Незрівнянна можливість споглядання, відкрита льотчику, війна і мир, сутички зі стихіями, пережиті аварії, порятунок друзів, життя у Сахарі серед кочівників — із цих елементів виплавилось неповторне ціле його творів. «Маленький Принц» народжений колючими зірками Лівійської пустелі, де автор потерпав від спеки й спраги; «Південний поштовий», «Планета людей», «Нічний політ», «Військовий льотчик» — усе це плоди шляху, сповненого небезпек і титанічної праці.

Навіщо всі ці труднощі знадобилися графу де Сент-Екзюпері, нащадку стародавнього провансальського роду, який виріс у старовинному замку і отримав блискуче виховання?

Попрощавшись із дитинством, Антуан швидко розібрався з життям «добірного товариства» вищого світу. Його претензії до свого класу — не соціально-майнового характеру, вони значно глибші: його вражала несерйозність, нещирість «шукань». Життя духу аристократія перетворила на іграшку, на псевдо­запаморочення... Про це багато гірких рядків у його листах. «Запам’ятовувати з прочитаного або побаченого тільки найяскравіше, лише те, що може буди стилізоване! Не люблю цих людей, які звідують лицарські почуття, коли виряджаються мушкетерами на костюмованому вечорі».

Він молодий, знатний, довкола гомонить Париж, і скарбниця світової культури відчинена перед ним — а його гнітить туга за глибиною життя, за справжньою роботою, за справжньою людиною.

Прагнучи праці, яка зробить його корисним, Сент-Екзюпері опинився серед піонерів ліній цивільної авіації. Письменником його зробили не літературні салони, а вітри Патагонії та піски Сахари.

В епоху швидкісного інтернету не зайвим буде згадати, що ще менше ста років тому на листи доводилося чекати місяцями. На те, щоб у Парижі, скажімо, отримати відповідь на лист із Буенос-Айреса, треба було майже п’ятдесят діб. Обсяги пошти були значними: 2 тисячі тонн листів на рік переправлялося з Європи лише до Південної Америки. Третину тоннажу індійської пароплавної лінії в ті часи складала кореспонденція. Промисловці, які повірили в майбутнє авіації, мали сміливі й амбітні плани, і, як у будь-якій справі, тут потрібні були люди — відчайдушні сміливці. Переважно ними ставали досвідчені військові льотчики, які раділи новій можливості літати...

Після служби в армії Антуан мав необхідний досвід польотів, і життя в оточенні дикої стихії вабило його надзвичайно.

Снігові бурі, густі тумани, льодові шпилі — навіщо все це благополучному аристократу? Потяг до небезпеки прийнято пояснювати внутрішньою порожнечею, гонитвою за відчуттями. Проте авіатрюки з ризиком для життя майбутній письменник міг би виконувати й на паризькому аеродромі. Лише реальна справа дає сенс і виправдовує небезпеки. Усі питання знімає містка фраза Річарда Олдінґтона: «Його моральні та інтелектуальні цілі наповнювали смислом і гідністю його дії. У цьому — відмінність між авантюристом і героєм».

Обравши дію як форму життя, Сент-Екс, як називали його друзі, не відступив від того огрому розумової праці, що чекав на його допитливий розум, і голод душі вів його від відкриття до відкриття. Так, після однієї перестрілки з бедуїнами він спокійно констатує свою безстрашність і пише: «Я зрозумів також і те, що завжди мене дивувало: чому Платон ставить мужність на останнє місце серед чеснот. Так, мужність складається з не дуже гарних почуттів: трохи люті, трохи пихи, значна частка впертості та банальне спортивне задоволення... Ніколи вже я не буду захоплюватися людиною, яка виявить саму лише мужність».

Уперше в житті опинившись на грошовитій посаді директора аргентинського філіалу, Антуан оплакував чарівну вбогість ­своєї юності: «Прожити місяць було справжньою пригодою, і світ здавався чудовим, бо, не маючи можливості нічого придбати, мені хотілося володіти всім. Серце тоді здавалося безмежним. А тепер, коли я купив гарну шкіряну валізу, про яку давно мріяв, шикарний м’який капелюх і хронометр із трьома стрілками, мені більше немає про що мріяти. І ці місяці, в кінці яких немає чорних днів, позбавляють життя справжнього ритму. Яким воно стає тьмяним!»

Чи багато потрібно романтику?.. Західна література 20 століття привчила нас, що джентльменський набір справжнього героя включає добру їжу, міцні напої, вродливих жінок... Гемінґвей здатний вивести з терпіння нескінченим змалюванням кошиків з провіантом, а герої Ремарка немов справляють культ кальвадосу. Сент-Екс, як і належиться французькому аристократу, теж мав смак до життя, не вважався аскетом — але поезія його творів далека від таких земних речей. Він ніколи не був співцем частковостей. Якщо й майне на сторінках склянка перно, за нею стоїть надто багато — зрештою, уся пов­нота людської злагоди.

За частинами Антуан зав­жди шукав ціле — і володів дивовижним хистом його знаходити. «Мені байдуже, якщо мене вб’ють на війні! Що залишиться від усього, що я любив! Я маю на увазі не тільки людей, але й неповторні інтонації, традиції, певний духовний світ. Я маю на увазі трапезу на провансальській фермі, але й Генделя. Наплювати мені, зникнуть деякі речі чи ні. Не в речах справа, а в їхніх взаємозв’язках. Культура незрима, бо вона виявляється не в речах, а в певному зв’язку речей між собою — такому, а не іншому». Цю важливу ідею лаконічно втілює наскрізний для Сент-Екзюпері образ — готичний собор середньовіччя — собор, котрий, як він часто говорив, не дорівнює сумі каміння.

ХХ століття розібрало на каміння все, що лише встигло. Руйнівна сила, здавалося, вивернула суглоби всього світу. Планету людей трусило й лихоманило, і розмови про ідеальне облаштування суспільства не були такими порожніми, як наші. Інтелігенція переживала спокусу численними «-ізмами». У подібних суперечках позиція Екзюпері зводилась до одного запитання: «Плювати я хотів на режим, важливо знати, який тип людини створюється цим ладом?»

Він не спокушався ні медяниками політичних утопій, ні міражами загального економічного благоденства. Ніяк не назвеш наївним романтиком людину, котра пояснила, яким чином рівність знищує братерство. Думки його тим цінніші, що належать не салонному базікалу, а людині, яка з досвіду знала ціну справжнього братерства — чоловічого товариства, побудованого залізною волею лідера і суворою ієрархією.

В останній своїй книзі «Цитадель», де оповідь ведеться від імені східного правителя, який «уголос» будує своє патріархальне царство, Сент-Екзюпері пише: «Ось я прийшов і сів за стіл останнього зі своїх слуг. Він витер стіл, поставив на вогонь чавунок, він щасливий, що я прийшов. Хіба камінь фундаменту дорікає замковому каменю за те, що той тримає склепіння? Хіба ключ склепіння зневажає фундамент? Я і мій слуга, ми сидимо один проти одного, як рівні. Лише таку рівність я визнаю сповненою смислу. І якщо я розпитую його про оранку, то не з низького бажання полестити йому і викликати прихильність до себе — мені не потрібні виборці, — я питаю, бо хочу повчитися».

Сент-Екс заперечував рівність, звісно, не через класову пиху. Кращим другом цієї витонченої, складної людини — найбільш, мабуть, духовно близьким, — був льотчик Гійоме, звичайний парубок, син селянина. Цей герой Франції мав величезний вплив на Антуана і все життя був для нього орієнтиром — з чого один біограф робить влучний висновок, що справжній розум веде до простоти й безпосередності.

Ще одним із безцінних друзів письменника був Леон Верт, якому присвячений «Маленький Принц», цей гімн християнської любові, який оспівує узи дружби. Про цього друга йдеться в чудовому й лаконічному «Посланні заручнику». «Як же творить життя те силове поле, яким ми живемо? Звідки вона, сила тяжіння, завдяки якій я так прагну до оселі друга? В які вирішальні миттєвості став він одним із полюсів, без котрих я себе не уявляю? З яких невловимих подій сплітаються узи ось такої неповторної ніжності й через неї — любов до рідної країни?»

Сент-Екзюпері, як раніше Достоєвський, прозрівав ті узи, які зв’язують усе людство — «спільною справою, спільною домівкою, спільною долею. І цей реальний зв’язок не може не створювати між людьми внутрішнього, духовного зв’язку — нерозривного зв’язку, що зветься братерством».

Правильно було б сказати, що письменник мав особливе розуміння рівності — люди рівні перед Богом. Рівні вони перед вищим обов’язком і призначенням.

Високі слова не розходилися в нього, як це часто буває, зі справами. У дні Другої світової війни Сент-Екс протестував проти «особливої ролі» інтелігенції та домагався права воювати, попри численні перешкоди. Друзі зробили все, аби врятувати йому життя — враховуючи вік, численні поранення, перспективи, відкриті його таланту (утім, не обійшлося й без ненависті та інтриг його ворогів). «Це велика інтелігентська гидота — стверджувати, що слід зберегти тих, „хто становить якусь цінність“. Тільки беручи участь, граєш дієву роль. Ті, „хто становлять якусь цінність“, якщо вони справді сіль землі, мають воз’єднатися із землею. Не можна казати „ми“, відділяючи себе від інших. І якщо ти тоді кажеш „ми“, то ти просто наволоч! Усе, що для мене дороге, під загрозою. Коли в Провансі лісова пожежа, усі, хто не наволоч, озброюються відром води і кайлом. Я хочу брати участь у війні в ім’я любові до людей, в ім’я неписаної релігії, яку сповідую. Я не можу не брати участі. Доможися ж якнайшвидше мого переводу до ескадрильї винищувачів».

Яким же все ж таки було його соціальне кредо? «Для мене найголовніше не знати, щаслива людина чи ні, благополучне її життя чи ні, добре чи не дуже вона захищена. Я перш за все питаю себе, яка вона — ця людина, котра щасливо й благополучно живе у повній безпеці».

Уже до 23 років він відповів собі на одвічне питання авторів-початківців — як писати? «Треба вчитися не писати, а бачити. Писати — це вже наслідок». Нагальним, навіть у найбільш зрілі роки, залишалося для нього інше — що слід сказати людині? «Існує лише одна проблема — одна-єдина у світі — повернути людям духовний зміст, духовні турботи».

«Мені болить те, що не може вилікувати дармова юшка для бідних... Мені болить, що в кожній людині, можливо, убитий Моцарт». Не менш болючим для нього було спостерігати, як із кола людських цінностей усувається те, що вище людини — усувається як у деклараціях, так і на практиці. У літературі найбільшою «французькою» спокусою століття став екзистенціалізм, і отруйна пара розчарування й заперечення пройняла голови й душі (до речі, критики з екзистенціального табору чимало попрацювали, аби висміяти і «Маленького Принца», і його автора). На противагу зневірі та розкладанню Камю і Сартра — Сент-Екзюпері сповідував творення, віру у високе покликання людини. Якщо він і був гуманістом*, то гуманістом парадоксальним, з «вертикальною» орієнтацією. Він ніяк не міг змиритися зі «скасуванням» Бога — в Якого чи то вірив, чи то ні? — але Якого конче потребував.

* Класичний гуманізм, що виник в Італії в епоху Відродження, передбачає зосередження уваги на людині як основній цінності світобудови, на противагу панівній релігійній філософії (повернення до ідеалу античності — по суті, антропоцентризм замість теоцентризму). У подальшому гуманістичні ідеї отримали могутній розвиток в європейській філософії.

Друзі-атеїсти, які писали про нього книги, впевнено називають його невіруючим. Католики вважають його книги проповіддю християнства. Обидві сторони мають цілком достатньо цитат для підтвердження своєї правоти — Сент-Екс не робив приємність любителям акуратних класифікацій поставити себе на заздалегідь відведену полицю.

Необхідність Бога він розумів усім єством. Він шукав Його і жадав — і багато писав про мовчання у відповідь, про право Бога на мовчання. Де в цих записах література, де доля — сказати важко. З його писань складається враження, що письменник не бачив у Богові Особистість, а бачив лише вищий принцип, «Божественний вузол, який зв’язує все воєдино», без якого немислимо жити, бути людиною, творити. Навіть коли всі листи й записи Антуана будуть опубліковані та вивчені, результат його пошуків для нас залишиться таємницею, таємницею між людиною та Богом.

«Цитадель», яку він вважав головною працею всього життя, за формою трохи нагадує книгу Екклесіаста. Це сума ідей, образів, споглядань, це поле узагальнення всього поетичного та філософського досвіду Сент-Екзюпері.

«Це — гірський потік, що тягне за собою надто багато гальки, — говорив автор про книгу. — Мені знадобиться десять років, щоб видалити з нього все зайве». Але цих років у нього не було. «Цитадель» не була добудована. Рукопис залишився купою руди, з якої він не встиг добути все дорогоцінне каміння, — тепер це праця для терплячого уважного читача. Безсумнівно, для любителя поезії вона ховає незліченні скарби.

Не лише незакінченістю можна пояснити помітні в «Цитаделі» суперечності. Один дослідник висловив цікаву думку, що письменником керувала потреба примирити найважливіші для нього й для століття ідеї: сповідання глибоко віруючого Паскаля — і філософію безбожника Ніцше. В останніх розділах «Цитаделі» звучить молитва — правитель царства просить Бога про примирення зі своїм ворогом. Він говорить Господу, що кожний з них рухається до єдності та примирення, піднімаючись на сходинку вище, — кожний своїм шляхом. «Виходячи з набутої мною мудрості, я думаю про справедливість. Він думає про справедливість, виходячи зі своєї. На перший погляд моя мудрість і його супере­чать одна одній, протистоять і слугують джерелом війн між нами. Але і він, і я протилежними шляхами, простягнувши долоні, йдемо силовими лініями до одного й того ж вогню. І знаходять наші долоні Тебе одного, Господи!».

Геніальний здогад Екзюпері дуже близький для християн, які усвідомлюють, що у Богові суперечності не розв’язуються, а просто зникають, втрачають сенс. Справді, в кращих своїх творах письменник перевершує самого себе.

Замолоду довіряючи себе недосконалим машинам, Сент-Екзюпері розумів, що будь-якої миті життя його може обірватися. Він багато разів потрапляв у ситуації, коли виживав лише чудом, часто опинявся на волосину від загибелі — але реальність, невідворотність смерті усвідомив лише на війні: «Зав­дяки війні, а потім і завдяки Гійоме я зрозумів, що рано чи пізно помру. Йдеться вже не про абстрактну поетичну смерть, яку ми вважаємо сентиментальною пригодою і кличемо в нещастях. Нічого подібного. Я маю на увазі не ту смерть, яку уявляє собі шістнадцятирічний парубійко, втомлений від життя. Ні. Я кажу про смерть чоловіка. Про смерть усерйоз. Про життя, яке прожите».

Сент-Екс не повернувся з бойового завдання, зі свого останнього розвідувального вильоту 31 липня 1944 року. Він зустрів смерть, як воїн. А вона зустріла його, як поета — він немов розчинився в літній блакиті рідного французького неба, не залишивши жодного знаку, жодного сліду.

P. S.:

Господь чинить усе, що захоче, на небесах і на землі, на морях і в усіх безоднях (Пс. 134, 6). У 1998 році марсельським рибалкам випало витягти з моря металевий браслет з іменами Антуана де Сент-Екзюпері та його дружини Консуело. Так безодня нагадала нам про людину, яка встала перед Богом на весь зріст своєї людяності, про лицаря, котрий виконав найвищу заповідь любові, поклавши душу свою за друзів своїх.