Прощання навіки?

Осінь. Мить — і сонце закрите, ніби на небі хтось різко запнув штору, і золоті візерунки лишились без життєствердної підсвітки. На моє підвіконня прилетіла помирати бджола, — коричнева, як листя нещасних потьмянілих київських каштанів — повільно перебирає лапками. Внизу, на лавочці, сидить бабуся. Її обличчя світле й висохле, як осінь.

Мій кіт, промурчавши поряд зі мною 14 осеней поспіль, помер 6 квітня, навесні. У день народження моєї мами. Вже осінь. А мій біль не стихає.

Біль утрати не проходить назовсім — як не проходить даремно кожен хороший урок. Його гострота з часом зменшується, але ж потрібно їй десь жити? І вона квартирує у колодах ребер. Хто сказав, що цей біль треба виганяти будь-якими способами? Хто сказав, що він має зникнути? Може, так у нас розвивається м’яз, на якому кріпиться чуйність?

Вітер відгортає небесну фіранку, і на мить сонце освітлює виноград на балконі. Жовто-золоті ягоди просвічуються, видаючи темні зернята всередині. Можливо, точно так само усмішка покриває таємні думки серця. Виноградна лоза. Символ Вічності.

Я любила фотографувати свого біло-рудого кота тут, на балконі, восени, коли вистигав виноград. На останніх знімках кіт уже ніби побитий міллю, згорблений і дивиться на мене якось винувато. Приписувати людські якості тим, кого ми приручили, — легко. Тяжко з ними прощатися, тому що тяжко прощатися з усіма, хто тебе нелукаво любив і довірливо обнімав.

Як не готуйся до смерті — а готовий до неї не будеш. Вона оголює правду, як хірург. Жива плоть, яка ж ти безпомічна й нікчемна!

Що буде з бабусею, я знаю, тому що вірую й сповідую: Христос Воскрес!

А що буде з моїм котом?

Осінь. Зворушлива істота, маленька, менша за найдрібнішу виноградину, помирає на підвіконні. Видно кожну пушинку на смугастій спинці. Як не готуйся, готовий не будеш. Вона жила місяць, здолала шлях від квітки до квітки, що дорівнює земному екватору, щоб зібрати мені он той літр меду. Мед зберігає у банці колір її осені, бджола старанно перебирає лапками, ніби намагається відповзти від невидимої останньої межі. Вказівним пальцем дістаю густу краплю меду і кладу їй в узголів’я. Наостанок.

Та що вона таке? Кузька! І якби вона вжалила мене, хіба я б не пристукнула її мухобійкою?

Мій кіт відкрив мені, наскільки безсердечною є людина до чужої свободи, до чужої природи. Ні, кіт жодного разу не тікав — навпаки, він нервував, коли я виносила його з дому. Ловив синичок, ховаючись у винограді. Кусав мене до крові, коли божеволів від тестостерону. Вчив мене відрізняти головне від неголовного, коли я впадала в тугу. Вчив лише одним своїм наполегливим вітанням, ніби команду давав: «Не сумувати! Годувати!»

Мій кіт робив мене кращою. Тому що про нього треба було піклуватися, не очікуючи нагороди. З ним я звикала бути терплячою і чуйною до всіх, хто міг крадькома дряпнути без будь-яких очевидних причин.

Усе мало трапитися якось інакше. Ми мали жити разом, під склепінням його норвезького лісу, і ніколи не помирати — я і кіт. Від того й боляче, що існує спогад про те зелене мирне місце...

Що було б, якби я померла першою в нашій тісній однокімнатній квартирі? Можливо, через тиждень він би відгриз мені носа... Я поховала кота в посадці. Точніше, кум поставив мене під деревом і закопав мішок з тільцем. Квартира стала жахливо порожньою. Кого тепер любити — щоб так само відкрито, щиросердо й нелицемірно? Від усіх я чекаю якоїсь похвали, оцінки, поваги, захвату. Приховано чекаю, завжди. З усіма я хороша. З Кицюнею я така, якою є насправді. Він продовжує робити мене кращою. Він показав, що людей любити по-справжньому я ще не вмію. А кота свого люблю якимось недоступним і простим інстинктом. Чи мені так здається? Чому я не погоджуюся з його смертю? Життя його приймала, а смерть?

Життя і смерть. Весна, літо, осінь, зима. Осінь — очей зачарування? Розкішний покрив айстр і хризантем. На могилі літа?

Бабусі немає, лавочка порожня. Скільки ще дорогих серцю доведеться поховати! Дорогих і неповторних, доручених Богом. Смерть — це зрада життя. Первісно її не мало би бути! Тому так боляче.

Кота більше немає. Чи можу я просити у Господа зустріти свого кота після всього? Що буде з бабусею — я знаю достеменно, я розумію, що потрібно робити: потрібно молитися, потрібно пам’ятати, потрібно вірити. Але що буде з бджолами, птахами, котами і хмарами? Нехай вони не таке життя, як бабуся, але як вони просякнуті життям, як сповнені ним! Саме тому так боляче, коли вони зникають. Смерть дорогої людини не відбирає надії завдяки Воскресінню Ісуса Христа. Доля тварини після смерті залишає у спустошливому невіданні... О Господи! Як мучилися старозавітні люди і мучаться всі, хто не вірить у життя вічне!

Це біль категоричної незгоди з порожнечею. Це біль від відчуття своєї безпомічності перед її пекучим фактом. Щоб не потонути в цьому болі, у печалях осені, треба обпертися на щось життєствердне, всемогутнє. Як Бог. Лише з Ним цей біль може стати не зашморгом, а провідною ниткою. Лише з Ним цей біль може стати камертоном, чутливою шкірою, щоб намацувати, щоб різко й безпомилково відчувати, яким потрібно бути, щоб потрапити туди, де обіцяні зустрічі, де немає розлук.

Три думки допомогли мені пережити больовий шок після смерті кота.

Першу висловив мій духівник: «Молитися за нього не треба. У тварин немає гріхів. І, зі свого священицького досвіду, можу тобі сказати, що всі творіння Божі просто так не зникають».

Другу, в пошуках слів, які допоможуть пережити все, я вичитала на сайті одного монастиря. Виявилося, що питання, як ставитися до своєї туги за померлим домашнім улюбленцем, хвилює дуже багатьох людей. Ось як відповів священик: «Зараз на вас чекає випробування — перевірити, кого ви любите більше: Бога чи свого собаку». Це викриття протверезило мене, як крижана вода спросоння. Якщо не любиш Бога більше за все на світі — ідолом може стати старий облізлий кіт.

І третю думку, що підтримала мене, за посиланням того ж сайту, я знайшла у творі Клайва Льюїса «Страждання», ось вона: «Мені здається (якщо я помиляюся, богослови мене виправлять), що в якомусь сенсі тварина віднаходить „я“ в господарі. Людину можна зрозуміти лише в її зв’язку з Богом. Тварин можна зрозуміти лише у зв’язку з людиною і, через людину, з Богом. Безглуздо думати про тварину окремо й запитувати, чи освятить і воскресить її Господь. Розглядати її треба в тому сукупному контексті, в якому тварина отримує свою „самість“, а саме в контексті „добрих-хазяїна-й-хазяйки“ ...Тому мені й здається можливим, що деякі тварини віднаходять безсмертя не самі по собі, а в безсмерті господарів».

Із третього сміливого припущення випливає, що, якщо я не докладу всіх зусиль, щоб потрапити до Бога в рай, усі, кого я приручила, загинуть разом зі мною. У такому разі ця священна відповідальність закликає мене до постійної боротьби зі злом. І після смерті мій кіт допомагає мені ставати кращою.

Але все це лише пусті міркування. Як буде насправді, Господи, з малими сими?

Прости, Боже мій, Творче усього сущого, за моє, можливо, безумне прохання — але прошу Тебе про зустріч з усім живим, що служило мені, про яке я піклувалася, завдяки чому вчилася прощенню і співчуттю, з усім, кого ти наповнював Своєю любов’ю по вінця і оточував нею мене!

Господи, про що б я не просила — все виявляється відчайдушною і непримиренною боротьбою зі смертю.

Чайник диким пронизливим свистом наказує жити негайно, тут і зараз. На кухні знову всюди настійливе осіннє сонце. На підвіконні — порожньо. Немає ні бджоли, ні краплі меду, яку я з глибоким жалем поклала їй в узголів’я. Вона не помирала, вона зголодніла. Підживилася — і тільки її й бачили. І мені стало смішно від того, якою невтямливою, дурненькою і самозакоханою можна бути в долонях у цього складного, таємничого Божого всесвіту.

Опублiковано: № 6 (60) Дата публiкацiї на сайтi: 19 November 2012

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237254938.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 11 з 11
15:45 03.01.2013 | Людмила
Я готова примириться со всем злом на свете, кроме одного - живодеры. Зачем они появляются на свет? Для чего в таких муках умирают ни в чем не повинные животные? Чему они могут нас научить? Мне невыносимо жить от тех историй что я узнаю. Я не знаю больше как любить Бога и принимать все то, что творится с животными.
15:54 23.12.2012 | Leshiy
Спасибо за статью. Именно из-за такой любви к животным я стала вегетарианкой. Не знаю, правильно л это с т.з.православия...
Отдельное спасио за слова Боль утраты не проходит насовсем — как не проходит даром всякий хороший урок. Её острота со временем уменьшается, но надо же ей где-то жить? И она квартирует в брёвнах рёбер. Кто сказал, что эту боль нужно выгонять любыми способами? Кто сказал, что она должна исчезнуть? А может быть, так Бог учит нас держать улыбку — преодолевая накал этой боли? Может быть, так в нас развивается мускул, на котором крепится отзывчивость? -
очень вовремя...
18:42 10.12.2012 | Вера
Хочу автору выразить свою благодарность за мудрое изложение жизненной истории.Храни Вас Господь.
20:08 29.11.2012 | Марина
Спасибо за очень хорошую статью!
Всегда любила собак больше кошек. Теперь понимаю - зря, они тоже бывают ласковыми, добрыми и нужными людям.
18:35 28.11.2012 | Сергей
спасибо автору статьи!спасибо редакторам журнала!
20:27 20.11.2012 | Наталья
Елена, спасибо за такую важную цитату!
17:57 20.11.2012 | Елена
Святитель Лука (Войно-Ясенецкий) вот что писал о животных в своей книге "Дух. Душа. Тело" :

Вся тварь жила бы в свете и радости, если бы грехопадение Адамово не изменило всех судеб мира, и в наставших печальных судьбах жизни она, по греховной воле Адама, которому Бог подчинил ее, подпала суете, нестроениям и страданиям. И для нее есть надежда, что в день прославления всех праведных, искупленных Христом от рабства тлению, она и сама будет освобождена от страданий и тления, то есть станет нетленной.

В новом Иерусалиме, новом мироздании и животным будет место; там не будет ничего нечистого, и новая тварь получит древнее оправдание и освящение Словом Божиим: И увидел Бог все, что Он создал, и вот, хорошо весьма (Быт. 1, 31).

Конечно, бессмертие не будет иметь для твари того значения, как для человека. Ее примитивный дух не может бесконечно развиваться и нравственно совершенствоваться. Жизнь вечная для низкой твари будет лишь тихой радостью в наслаждении новой светозарной природой и в общении с человеком, который уже не будет мучить и истреблять ее. Ему будет цельно и гармонично в будущем новом мироздании, и всякой твари найдется место в нем.

Буди! Буди!
14:09 20.11.2012 | blood clot
кльова стаття.
і, перш за все, навіть не через підняту тему, а через витриману атмосферу "оснності":)
дякую!
10:11 20.11.2012 | Лилия
Читаю про Вашего кота и в контексте "если я не приложу все усилия, чтобы попасть к Богу в рай, все, кого я приручила, погибнут вместе со мною.", думаю о своих детях, близких, знакомых, коллег. Я их не приручила, но меня знают как верующую в Триединого Бога. Вопрос в том - всегда ли я "похожа" на своего Отца? Приближаюсь ли я к Нему и указываю ли я своим поведением на Него? Увы, многие неверующие гораздо добрее, сострадательней и милосерднее меня...

И еще... я встречала людей, которые очень любили животных, но не могли верить и любить людей. Животное любить легче. Ведь даже царапучки кота всегда можно объяснить, а вот "царапучки" человека происходят совершенно неожиданно. Потому что грех от начала живет в нас.
"Доброго, которого хочу, не делаю, а злое, которого не хочу, делаю."
"Бедный я человек! кто избавит меня от сего тела смерти?
Благодарю Бога моего Иисусом Христом, Господом нашим. Итак тот же самый я умом моим служу закону Божию, а плотию закону греха."
(Апостол Павел. Послание к Римлянам, 7 глава)
08:31 20.11.2012 | Ирина
Спасибо большое. Удивительно трогательно и на самом деле очень важно...
08:02 20.11.2012 | Irkie
СПАСИБО!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: