Кто смеет молвить: до свиданья
Чрез бездну двух или трех дней?
Ф.И.Тютчев
«Прости-прощай» — хтось тримається за ручку відчинених дверей, готуючись переступити поріг. Повертається і зустрічається поглядом з іншими очима: чи теплі вони? А вуста — чи шепочуть вони ті ж слова? А може, погляд наштовхнеться на дві колючі крижинки і стиснену щілину над підборіддям? Буває по-різному.
І, напевно, кожний з нас у ролі «людини навпроти» не завжди поводився так, як слід.
Іноді ми справді робимо один одному щось погане. Це окрема розмова. Але більшість обра´з трапляється через справжні дрібниці! Ми наче діти — але в гіршому сенсі цього слова. Порожнеча роздмуханого «Я» затуляє собою майже весь горизонт. Тож в ім’я чого ми тримаємо один на одного зло? Щоб врятувати вмираючу дитину? Нагодувати голодного чи напоїти спраглого? І чи приносить це нам бодай якісь матеріальні блага? Ні, ні і ще раз ні.
Злоблива пам’ять — не лише гріховна, а ще й безглузда (як безглузді у світлі вічності й усі інші гріхи). Ми самі впускаємо в себе хробаків. Плекаємо їх і пестимо. І радіємо, коли згодовуємо їм черговий шматочок душі. Наприклад, коли «перемагаємо» когось, довше за нього протримавши всередині дріб’язкову образу. А як же слово «вибач», яким «перемагається сатана»? Ні, нам зручніше боротися один з одним. Як казав поет, «соромно бути хорошим».
Але навіть забувати образи не завжди добре. Адже головне не вчинок, а мотивація. Інколи людина нехтує власним его через великодушність, інколи ж — щоб мати якийсь зиск. Чи варто пояснювати, що в другому випадку чеснотами навіть не пахне — попри зовнішню оболонку?..
«Прости-прощай»... Не витримавши холодного погляду і відвернувшись, хтось переступає поріг. А якщо цей крок — останній у його житті? Якщо наша образа стане йому останнім «благословенням»? Адже кожний із нас щосекунди тримається за ручку дверей, за якими кінчається цей світ. Ніхто не знає, коли доведеться попрощатися зі світом назавжди.
Невже особисто в мене немає жодного приводу попросити пробачення — відповісти взаємністю на чиєсь «вибач» або навіть сказати це слово першим? Не тому, що мені так вигідно, а тому, що переді мною — мій брат або сестра, яких я можу більше ніколи не побачити...
І чому все це так важко?
