Чи пам’ятає шановний читач філософський парадокс про буриданового осла? Того голодного віслюка, який з двох однакових оберемків сіна, розкладених на однаковій від нього відстані, не міг вибрати жодного… Не в змозі прийняти рішення, бідолаха так і помер з голоду. Абсурд? Лише на перший погляд. Ймовірно, кожен із нас хоча б раз опинявся в нестерпній ситуації складного вибору — цього вічного філософського «або… або…».

А чи був вибір?

Почати роздуми про вибір, мабуть, слід із того, що не кожна альтернатива передбачає вибір як такий. Коли б горезвісний осел йшов безлюдною дорогою, на якій би стояв один-єдиний стіг сіна — він обрав би з’їсти його. Точніше, не обрав, а просто втамував би свій голод. Вчинок його був би передбачуваним і зумовленим винятково двома чинниками: голодом та наявністю їжі. Тут не місце сум’яттю й виснажливим роздумам. Наминаючи обід, ослик ні від чого не відмовляється, нічим не ризикує та не жертвує. Тривожною ситуація стає саме тоді, коли рука хазяїна кладе перед ослом два однаково привабливі оберемки сіна.

«То котрий же з двох?»

Дівчина Маша, яка вибирає з багатьох хлопців свого єдиного, — здійснює безпосередній вибір. Драматизму ситуації надає той факт, що один із хлопців має до Маші нерозділені почуття — він трепетно пропонує їй руку, серце, квартиру, ще й свекруху як няню для майбутніх дітей — а той, кого любить Маша, залишається до неї байдужим. Безсонні ночі бідоласі гарантовані: йти заміж чи ні? Звикне, то й полюбить? А раптом полюбить той, милий серцю? А якщо ні? І що важливіше — кохати чи бути коханою? А час летить, і уже не двадцять років… І мордується діва своїми печалями цілими днями й ночами.

Справжній вибір завжди непростий. Він передбачає, що обидва варіанти не поступаються один одному за кількістю як переваг, так і недоліків. Юнак на ім’я Петро, що змінює роботу простого менеджера на вищу посаду в престижній фірмі, також, по суті, не вибирає: він іде туди, де краще платять і більше обіцяють. Петрові буде не до сну, якщо виявиться, що нова посада обіцяє матеріальні блага, але не залишить ні сил, ані часу на друзів, створення сім’ї, будь-які захоплення… В той же час колишня робота, мало оплачувана й неперспективна, дозволяла займатися соціальною роботою, жити насичено й цікаво, та й колектив на минулій роботі був дружнім і перевіреним часом. І ось уже Петро, як той буриданів осел, стоїть між двома однаково ласими годівницями. З одного боку, думає він, складно створити сім’ю, не маючи засобів та можливості кар’єрного зростання. А з іншого — яка сім’я, якщо робота буде з’їдати навіть вихідні? От якби зразу — і колектив, і зарплата, і вихідні, і просування по службі…

Однак не буває в житті так, щоб все й одразу. То на одну, то на другу чашу невидимих терезів раз у раз опускається так само невидима дещиця аргументів. То з «одного боку», то «з іншого»…

Вибір — не вибирати

В ситуації, коли необхідність вибору мучить нас, ми часто обираємо не обирати або перекладаємо відповідальність за свій вибір на інших. При цьому завжди себе виправдовуємо: мама (тато, друг, чоловік, дружина) каже чинити так. Або — якось-то воно буде: тиждень зачекаю, а там все з’ясується само собою.

Як на нещастя (нам у цей час здається, що, навпаки, на щастя), за тиждень дійсно все само собою вирішується. Життя все розставило на свої місця, — гадаємо ми. От тільки коли настає час відповідати за наслідки того вибору, який ми не наважились зробити, пустивши все на самоплив, — душу починають роз’їдати нарікання і жаль до себе.

Жан Поль Сартр розвінчує міф про можливість не обирати: «Людина неминуче вибирає, навіть тоді, коли не хоче вибирати». Ми обираємо не вибирати, сподіваючись на випадок, забуваючи, що покликані творити своє життя, вподібнюючись Творцю.

На волю Божу?

Для православної людини існує приваблива й небезпечна пастка — не обирати, а «залишати все Богу». На жаль, слід погодитися: на волю Бога ми залишаємо свій вибір не через глибоку віру в Промисел, а частіше від легкодухості й небажання відповідати за власні рішення.

Так, вже знайомий нам Петро, не наважуючись самостійно прийняти рішення, каже собі: «Господь управить». Минає тиждень, Петя в бездіяльності очікує на волю Божу… Тут на нову перспективну роботу беруть хлопця з сусіднього відділу, а наприкінці місяця попередній колектив повідомляють про очікуване скорочення. И Петя починає нарікати й скаржитися: «Що за морок, що за несправедливість? Вічно мені не щастить!» Він наче забув, що свій вибір переклав на Господа, і теперішнє ремствування — проти волі Божої. Вважаючи, що здався на волю Божу, він просто піддався страхові, виправдовуючись «духовним» приводом.

Навіть якщо ми перекладаємо все на волю Божу, відповідальність все одно залишається на нас. І в такому разі ми не повинні висувати Богу претензії за результат, що не входив до наших планів. Важливо вміти розрізняти, коли ми щиро уповаємо на волю Всевишнього, — а коли просто виправдовуємо свою малодушність і лінь зовнішнім благочестям.

«Або… або…»

Господь — найкращий педагог. Його уроки продумані зі знанням наших можливостей, етапів нашого розвитку і «ємності» наших душ.

У школі життя нам доведеться вчитися вибирати. Спочатку між двома однаково ласими тістечками, потім між двома однаково привабливими пропозиціями, пізніше — між бажанням і обов’язком, «раєм земним» і совістю…

«Або… або…» — завжди взаємовиключні, і не інакше. І в кожному випадку — від прилавка кондитерської до перебування біля останньої межі — це буде самовизначення, шлях до пізнання себе. Не навчившись самовизначатися в простому, не варто гадати, що Господь пошле нам справжні випробування і такі ж справжні подвиги й винагороди.

Датський філософ Серен К’єркегор найвизначнішій своїй праці дав просту і в той же час таку складну назву — «Або… або…». Гадаю, це найкраще з усього, що написано про вибір людини з усіма його прихованими небезпеками і труднощами. У своїй книзі К’єркегор пише про те, що якщо ми не робимо вибір свідомо, то за нас його робить темна (гріховна) частина нашої природи.

Мужність вибирати

Іноді Господь очікує від нас смирення й терпіння, а часом — рішучості й мужності. Найяскравіший приклад мужності, пов’язаної з вибором, для мене пов’язаний з історією канонізації новомучеників минулого століття. Чому одних людей, які постраждали за віру, Церква визнала святими, а інші, яких спіткала та ж участь, — святими не стали? Виявляється, критерієм було поводження під час слідства й допитів. Якщо людина починала вагатися, плутатися й змінювати свідчення (про це свідчать архівні джерела), питання канонізації знімалося. Адже в такій справі важливо було твердо й однозначно вимовити ім’я Христове, попередньо «втративши свою душу» для цього життя. Якщо ж не було зроблено мужнього й однозначного вибору, гріховність могла витравити душу сумнівами й страхом перед майбутнім.

Пригадується також фільм «Сходження» режисера Лариси Шепитько, фільм про білоруських партизанів Великої вітчизняної війни. Два солдати потрапляють до німецького полону; обом пропонують стати поліцаями й служити, таким чином, проти своїх. Один твердо й рішуче робить вибір на користь Батьківщини: «Краще померти, смерть — не найстрашніше». Іншому крають серце сумніви. Врешті решт, він вирішує: «Піду в поліцаї, буду їх там вбивати зсередини».

Насправді угода із совістю не може принести заспокоєння і тим паче доброго плоду. Чим закінчилась та історія, думаю, буде корисно дізнатися кожному, щоб у вирішальний момент головного вибору твердо знати, на чому потрібно стояти і на що спиратися, обираючи. Про такий вибір писав К’єркегор — одного разу потрібно наважитися і вже не озиратися назад, інакше в цих сумнівах можна і себе забути, і Бога зрадити.

Пізнавши через вибір своє істинне «я», можна дійти до розкаяння. Саме тому філософи вважають, що вибір не буває поганим або гарним, — оскільки це завжди крок на шляху самопізнання. І навіть здійснюючи невірний, за нашими мірками, вибір, ми все одно виграємо в тому, що краще впізнаємо свою сутність, розрізняємо сфери, в яких бракує духовної боротьби.

Вибираючи, важливо думати про те, чого очікує від нас Бог. Його голос можна почути лише в тиші — в тиші складніше укладати угоди з совістю і не заважають чужі думки й поради. Дай Боже кожному з нас розрізняти, коли Господь чекає від нас терпіння і смирення, а коли — твердості й мужності вибирати. Вибирати, а не тільки «все розуміти», перебуваючи при цьому в згубній бездіяльності. У всякому разі, як будувати своє життя — вибір винятково за нами!