Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Подорожі до вічного дому

Здається, сьогоденна дійсність як ніколи гостро ставить питання про вдумливе вивчення історії. Дві жахливі війни ХХ століття — чого вони навчили людство? «Отрок» продовжує серію публікацій, присвячених століттю від початку Першої світової.

Перша світова війна ще не стала світовою і навіть великою — відбуваються перші сутички на кордонах; народи, які вже кілька десятків років (або ніколи, як Росія з Австрією) не пробували силу один одного на полі бою, намагаються реалізувати «домашні заготовки»; воєнні плани стають ефемерними, перетинаючись із дійсністю, переносячись із карт — на поля із селами, які так не схожі на столиці (Париж, Берлін, Москву), що їх треба взяти за місяць-другий. Кавалерія, ще не усвідомивши свого вторинного, третинного, відсутнього місця на бойовищах, виступає в похід, і здається, що насправді ця війна стане героїчною пригодою — так думають інтелігентні юнаки у натовпах на призовних дільницях. Їдуть молоді солдати — учорашні селяни: для них це теж якась дивовижна подія, що відірвала їх від ріллі, цього нудного круговороту зима-літо, ніч-день, вони веселяться і тягнуть гармошку... Ніколи майбутнє, розраховане генеральними штабами, затверджене політиками й ученими сторін-протиборців, не здавалося таким ясним. І ніколи — або майже ніколи — воно не виявлялося таким непередбачуваним, розмитим, ніби на листок із чорнильним написом упали краплі дощу, і все розпливлося, потекло — чи то сон, чи квадрат Малевича, чи взагалі несусвітня дурниця. Європейська цивілізація (Японія, приєднавши Ціндао, фактично лишилася поза війною) рушила в похід, який нагадував рух Александра Македонського, описаний в «Александриді», — серед дивних гір і проваль, багаторуких велетнів, собакоголових людей. «Місячні пейзажі» після артобстрілів, танки, ошкірені гарматами й кулеметами, солдати в протигазах (чим не собакоголові аборигени) — усе, що хлопчакам із палаючими очима могло приверзтися в затишку бібліотек, прорвалося в реальність.

Ніколи ще — до цієї війни — європейці не були такими сильними, прекрасними, такими глибоко й усесторонньо обдарованими. Дивовижні витвори літератури й живопису, де середньовічна невагомість готичних соборів поєднувалась із витонченістю персидської мініатюри; усі ритми віршування, чудового словесного «танцю масок» Малларме та Оскара Уайльда, витончена краса прерафаелітів та імпресіоністів, псково-новогородські біло-сині переливи полотен Нестерова і Васнецова, зухвальство Ніцше — хіба це не переможна осінь духу, віднайдені яблука Гесперид? Над Великою Європою не заходить сонце: колонії в Макао та Ціндао зустрічають новий день, коли в Лондоні догоряє зоря і засвічуються вечірні вогні. Ліхтарі розгоряються по всьому світу — на африканських просторах прокладаються дороги, біле місто в Марокко майже не відрізняється від французького побратима, а море борознять броньовані ескадри великих держав. Справу поставлено на потік: ще якихось двадцять-тридцять років — і практично увесь світ стане суцільною Європою. Османська імперія — «хвора людина», колись грізні турецькі війська насилу втримують клапті своїх європейських володінь. Китай дрімає в опійному сні. (Його пробудження, дихання, що стає все частішим, відчуває лише пильний Володимир Соловйов). Мусульманський світ роз’єднаний і безвольний — пам’ятаєте рядки Гумільова про «підробний камінь Кааби», за які сьогодні ісламські радикали винесли б смертний вирок? Американці зайняті своїми внутрішніми справами й дуже повільно виходять на світові простори...

Утім, цей рух, «місія білої людини», починає буксувати, простоювати, втрачати своє значення у чварах, жорстокості й гонитві за наживою. Вона вже зовсім не нагадує похід Кортеса вглиб незвіданого континенту. (У того, незважаючи на всі неподобства, усе ж було право написати королю перед смертю: «Я жив, не розлучаючись із мечем, я піддавав життя своє тисячі небезпек, я віддав статки свої і життя своє служінню Господу, щоб привести до вівчарні овець, які не відали Святого Письма вдалині від нашої півкулі».) В цій експансії не відчувається бравості й жертовності козаків, що йшли вглиб Сибіру; немає пафосу взяття Казані, коли міські мури злетіли в повітря під час читання євангельських слів «і буде отара одна й Один Пастир», а перемогу увінчав храм Василія Блаженного.

Торгівля й відвертий грабунок беруть своє, а таможні ростуть швидше, ніж храми. Справа святителя Миколая Японського, що мріяв про хрещення мікадо, якось тьмяніє, відступає на другий план перед аферою Безобразова й Абази, чиї вихватки з концесіями на річці Ялу значною мірою стали причиною російсько-японської війни. І Миколай Японський гірко записує в щоденнику: «Після літургії (японські — прим. авт.) священики собором відправили молебень про дарування перемоги їхньому війську. Під час молебню стояв у вівтарі й молився про дарування перемог моєму власному Імператору». Ось думка про японську війну письменника й ідеолога монархізму Льва Тихомирова: «Наша політика на Далекому Сході прямо протилежна тій, яка потрібна для морального впливу. Ми жадібні, брехливі й боягузливі. Ніколи ми не брехали так неймовірно, як на Далекому Сході». Колоніальні спори поступово переносяться в Європу, і візит німецької канонерки в Агадир мало не викликає війну з французами (хто тепер згадає, як пролягали ці «сфери впливу»). Англійці та німці нарощують морське суперництво — побудову тих самих лінкорів, які виявились надто дорогими й практично всю війну простояли в портах. Марнославство, тупість і самовпевненість розв’язують світову війну; «сочевичне вариво» дріб’язкових інтересів змушує Європу забути про своє первородство, про гідність і відповідальність. І недарма в «Подорожі на край ночі» Першої світової війни знову з’являються шестирукі велетні й собакоголові люди: «еллінський світ», створений іще Александром Македонським, тріщить і розсипається, наче дім, підточений ізсередини і відданий вогню — залпами власних гармат.

 

Війна починається, і Микола Гумільов пише про її «святу й величну справу», а німецький поет Пауль Шеербарт на знак протесту проти мілітаризму вирішує заморити себе голодом. Рацію мали обидва — у світовій війні сплелися темні й світлі струмені мертвої та живої води, смерті, ганьби та воскресіння. Ще ніколи війна не була пов’язана з таким технічним прогресом: усі походи Наполеона здійснені його військами зі старою, ще «дореволюційною» гвинтівкою. Під час франко-пруської війни політ міністра Гамбетти з оточеного Парижа в Тур на повітряній кулі став, певно, найсміливішим досягненням військової думки. В російсько-японській війні так і не брали участі підводні човни (хоча й були доставлені у Владивосток), а снаряди Тихоокеанської ескадри з уповільненим детонатором зіпсувалися за час подорожі у тропіках. Перша світова війна ніби «знімає печатки», з’являється лозунг «усе для війни», ефективність, як її розуміють, ставиться понад усе. Всьому цьому, звісно ж, знаходиться пояснення: німці першими застосовують отруйні гази — однак їхню батьківщину тримають у морській блокаді й у холодних будинках плачуть голодні діти. Англійці (й усі інші) незабаром відповідають тим самим — але тому, що так вчинили ці прокляті гуни, ці віроломні німці! Утім, гази не дають очікуваного ефекту — навіть під час першого приголомшливого застосування німцям не вдалося прорвати фронт. Очевидці лишили спогади про цю атаку: 22 квітня, через два з половиною тижні після Пасхи, була прекрасна ранкова зоря. Ближче до вечора німці відкрили газові балони. Хмари отрути, піднявшись у повітря, ставали блакитно-білим туманом — «таким, як можна бачити над мокрим лугом у морозну ніч». Багато постраждалих від газів стали інвалідами — і на вулицях міст з’явилися потворні сліпці-жебраки у військових шинелях, незрячі прокажені, і останнім, що вони бачили, був чудесний блакитно-білий туман.

Але техніка показує чудеса прогресу: вона ніби підбадьорює людину, ще трохи — і ось він, результат, ось вона, невловима перемога! Німецькі підводні човни, що в 1914 році не наважувалися обігнути Британські острови, у кінці війни перетинають Атлантику й доходять до берегів Америки. Аероплани, смішні літаючі швейні машинки, в 1914 році ще майже беззбройні. Зустрічаючись у небі, льотчики вітально махають одне одному рукою. Але ця ідилія триває недовго — злість наростає, машині треба стати ще кращою, ще ефективнішою — і ось кулемет оснащують синхронізатором, який дозволяє стріляти через гвинт, і в повітрі вже змагаються цілі повітряні армії. Пілоти літають над бойовищами, наче метелики-одноденки, їхні втрати величезні, за війну ескадрильї кілька разів повністю змінюють склад. Колючий дріт обплітає тисячі кілометрів, сумні коники пасуться без своїх кавалеристів, собори стають орієнтирами для коригування вогню — і все це за жахливої безглуздості атак: кілометр туди — два назад. Військових позбавляють яскравої форми, французів із зусиллями витрушують із синіх мундирів та червоних штанів. Усе вдягається в захисний колір, зливається з землею, власне, ці солдати вже є частиною землі — перемир’я для поховання тіл скасовані, і мертві тепер продовжують службу. Генерал Свєчин пише: «Герої нашого Ковровського полку, задушені газами, помираючи, викликали у ворога помилкове уявлення, що вони живі, і їхні трупи вберегли наш фронт від прориву».

Війна стає серйозною аж до неподобства справою — ніякої яскравої карнавальності, ніяких гострих слів, приятельських бесід (як під час Кримської війни, коли російські офіцери під час перемир’я говорили французьким, що англійці, мовляв, сачкують, а ті кивали головами — «ох уже ці англійці!»). Все дуже серйозно, навіть «самовизначення» малесеньких народів, часом навіть без їхнього відома; в хід ідуть «національні ідеї» боротьби з германізмом та слов’янством, за мир без війн, за світле майбутнє. Церква якось губиться в цьому багатоголоссі, вона підтакує політикам і також готова «до переможного кінця» за світле майбутнє. Але час катакомб уже настає — в окопах, на палубах, у шпиталях — поміж тісно поставлених ліжок поранених і вмираючих солдатів. Одним із перших подвигів війни стає загибель корабельного священика, 71-річного ієромонаха Антонія (Смирнова), який лишився на розстріляному німецьким крейсером «Гебен» мінному загороджувачі «Прут». На прохання капітана й команди рятуватися він відповів: «Місць на шлюпках усім не вистачить, а я старий, вже пожив на світі». Одягнувшись у ризу, із хрестом та Євангелієм у руках, отець Антоній поблагословив команду й пішов усередину корабля, який затонув із сигналом: «Гину, але не здаюся». Посмертно ієромонаха було нагороджено орденом Святого Георгія 4-го ступеня; а на морському прапорі Української Народної Республіки в наверші знаку святого Володимира було зображено золотий хрест — на згадку про подвиг отця Антонія і екіпажу «Прута».

 

Але на фоні воєнних невдач починається пошук винних, преса розпалює шпигуноманію. Обиватель злякано озирається: усі державні механізми пронизані, підкуплені й розкладені адептами «ремесла сатани», як назвав розвідку в романі 1916 року письменник Брешко-Брешковський. Історик Антон Керсновський відзначає: «Учорашні космополіти виявилися раптом затятими націоналістами. Панівною нотою був тут, утім, нерозважливий шовінізм, істерична лють проти всього “німецького”. Люди, здавалося б, цілком розсудливі, раптом почали вимагати переробки своїх прізвищ німецького походження на російський лад. Вінцем дурості була, звісно, вимога перейменувати Санкт-Петербург на Петроград — місто Святого Петра на місто Петра І. Невігластво наших освічених кіл, від яких ішла ініціатива, вражала. Петро І назвав засноване ним місто на честь свого святого — “Санкт-Пітербурх” — на голландський, а зовсім не німецький лад і, звісно, не подумав називати його на свою честь. Санкт-Петербург можна було перекласти як “Святопетровськ”. “Петроград” став першим кроком до “Ленінграда”. Одні варвари перейняли в інших. Одночасно з цим по всій країні почалося полювання на “німецьких шпигунів” — дике цькування ні в чому не винних людей»...

Ловитва шпигунів, утім, давала скромні результати: у Франції, наприклад, була страчена нещасна танцівниця й куртизанка Мата Харі — один французький офіцер відзначив, що «в її справі доказів було недостатньо навіть для того, аби відшмагати кішку». В Росії повісили безвинного полковника Мясоєдова, а збуджений натовп восени 1916 року кидав каміння в будівлю Марфо-Маріїнської обителі в Москві, настоятелькою якого була велика княгиня Єлизавета Федорівна, вимагаючи: «Німку геть! Видавайте шпигунів!». Навіть для тонкого й розумного Честертона воєнне протистояння набуває значення «битви проти тотального зла». У книзі «Вічна людина» він пише: «У найтемніші дні світової війни, коли ми всі украй стомилися від болю, страху й туги за близькими, люди давно забули про тонкощі державних інтересів і не заради них продовжували битися. Вони — в усякому разі, ті, кого я знаю, — і подумати не могли про поразку, тому що уявляли собі обличчя німецького імператора, який вступає в Париж. Це зовсім не те почуття, яке мої ідеалістичні друзі називають любов’ю. Я нітрохи не соромлюся називати його ненавистю, ненавистю до пекла і справ його». До речі, ще на початку століття Володимир Соловйов присвятив (з нагоди придушення повстання в Китаї) цьому імператору вірш, де, зокрема, писав:

Наследник меченосной рати!
>Ты верен знамени креста,
>Христов огонь в твоем булате,
И речь грозящая свята.

А по суті і те, й інше в результаті звелося до старого Вільгельма Другого, не надто щасливого відставного кайзера, який доживав свого віку в тюльпанно-сирній Голландії і писав на дозвіллі спогади про колишній світ.

 

Біблійне протистояння Давида й Голіафа важко прикласти до карти Першої світової війни. Кожний із ворожих блоків постає Голіафом, і навіть маленька Сербія була частиною величезної Антанти. Давид змагається на іншому рівні, в багнюці та холоді окопів: ось цей зарослий бородою і волоссям, наче єгипетський відлюдник, французький «пуалю», німецький учорашній студент — лейтенант, російський «різноокий» поет-кавалерист — усі вони, по обидва боки фронту, в Шампані й Галіції, нагадують відважного пастушка, що вийшов із пращею проти величезної і нещадної сили «віку цього». Прокляття й обвинувачення цивілізації, страждання й подвижництво людини — ось чим постає ця війна. І до її солдатів можна прикласти слова, колись написані Леоном Блуа: «Загублені у веселощах шістдесяти століть, які рухаються потоками бруду останніх часів, — вони під кінець будуть агонізувати в таких сморідних ямах, що сколопендри й жуки-гнойовики не наважаться відвідати їхні трупи». Ось вони ніби проходять у рядках генерала Петра Краснова: «По дорозі йшла купка розбитих, стомлених, запилюжених і обідраних солдатів. Чоловік тридцять. Несли вони знамено. У промінні вранішнього сонця виблискував золотий спис із двоголовим орлом і ранковою росою блищав чорний глянсовий чохол. Спокійними, тихими й безрадісними були їхні обличчя. “Де ваш полк?” — запитала сестра. “Нас нічого не лишилося»”, — почула вона просту відповідь...» Про цих воїнів пише Антон Керсновський: «На світанку 20 липня 1916 року, в Сморгоні, німці провели газову атаку в момент зміни Грузинських гренадерів Тифлісцями. Тоді командир Грузинців полковник Отхмезурі, який був у передових окопах, зняв маску, щоб солдати краще чули слова команди та схвалення. З нього взяли приклад присутні офіцери... Черговою батареєю в той день на цій ділянці була 1-ша батарея 84 арт. бригади, а черговим офіцером на ній — поручик Кованько. Знявши маски, стріляли. Відбивши атаку — померли».

Перша світова справді випалила багато прекрасних імперій і міст — але з їхнім смородом і брудом; оголила сутність людини — з її мерзотністю, але й істинною, живою суттю, можливістю піднятися вгору — як в атаці з окопу під кулеметний вогонь, на колючий дріт. Рільке писав: «Господи, пошли кожному його власну смерть, помирання, яке виходило б із його життя». Війна дала людині можливість померти краще, ніж вона жила.

…Війна триває. І вже всім зрозуміло, що вона Велика і світова. Пауля Шеербарта знаходять померлим від голоду в під’їзді. Гумільов пише: «Мы поняли тебя, земля! Ты только хмурая привратница у входа в Божие поля», — і передрікає, як відливається куля для нього самого. Російська ставка переноситься в Могилів, і телеграфні повідомлення передаються наче з того світу. Світ змінюється — невідчутно для багато кого, але змінюється абсолютно. Усі ми — нащадки тієї війни і, хтозна, може й краще, що відділені від довоєнного, прогресивного у своєму розвитку, у глибині своїй уже зовсім не християнського світу чорним проваллям світової бійні. Хтозна, яким би цей світ став, до яких вавилонських веж могли дорости міста променисто самовпевненої Європи, якби не було верденських і ковельських мертвих тіней? І хочеться пом’янути солдатів: отруєних газами сліпців, пілотів-метеликів, підводників, що лежать на дні океану, цесаревича Олексія в солдатській шинелі, Гумільова, ієромонаха Антонія, піхоту, що горіла, як солома у вогні, — усіх. І завершити статтю словами Екклезіаста: І будуть боятись високого місця, і жахи в дорозі їм будуть, і мигдаль зацвіте, й обтяжіє кобилка, і загине бажання, бо людина відходить до вічного дому свого.

Опублiковано: № 4 (70) Дата публiкацiї на сайтi: 04 August 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Подорожі до вічного дому

Подорожі до вічного дому

Максим Шмирьов
Журнал «Отрок.ua»
Біблійне протистояння Давида й Голіафа важко прикласти до карти Першої світової війни. Кожний із ворожих блоків постає Голіафом, і навіть маленька Сербія була частиною величезної Антанти. Давид змагається на іншому рівні, в багнюці та холоді окопів: ось цей зарослий бородою і волоссям, наче єгипетський відлюдник, французький «пуалю», німецький учорашній студент — лейтенант, російський «різноокий» поет-кавалерист — усі вони, по обидва боки фронту, в Шампані й Галіції, нагадують відважного пастушка, що вийшов із пращею проти величезної і нещадної сили «віку цього».
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: