Світова війна тому й названа світовою, що прямо або опосередковано охоплює всі континенти, намагається підім’яти під себе відразу обидві півкулі. Наш євразійський розум непогано орієнтується в подіях, що відбулися на європейському театрі військових дій. Те, що відбувалося в Африці, нас цікавить менше, а те, що траплялося, скажімо, в Океанії чи Меланезії, зовсім не відкладається в пам’яті, оскільки не має до нас безпосереднього стосунку.

Тим часом, у цих районах Тихого океану відбувалися події надзвичайно важливі — якщо не з точки зору перемоги над Рейхом і його союзниками, то з точки зору культурної і цивілізаційної.

Меланезія. Якби я не захоплювався географією, то навряд чи зацікавився б цим районом Тихого океану, хоча іноді й доводилося чути про острівні держави, що складають його — Фіджі, Нову Гвінею, Соломонові острови... Ці родимки на тілі океану, населені переважно чорношкірими жителями (звідси загальна назва регіону: по-грецьки μέλας νῆσος означає Чорні острови), стали під час Другої Світової базами американських ВМС. Там розміщувалась техніка й жива сила, туди було доставлено морем і скинуто з повітря величезну кількість вантажів. Тоді-то місцеві жителі вперше побачили бутильовану воду, консерви, військову форму та інші культурні атрибути білого світу, про які доти навіть не підозрювали. Новий Робінзон, звісно, ділився з новим П’ятницею солдатським пайком, і скоро тубільці відкрили для себе нові предмети не лише на вигляд, але й на смак.

Потім війна скінчилася. Відлетіли з островів «великі птахи», забравши з собою в черевах білих людей. Відпливли кораблі, завантажені технікою, давши останній гудок і наповнивши повітря запахом диму. Тубільці лишились. Вони пам’ятали смак шоколаду і галет, хтось із них був одягнений у подарований кітель, хтось звик курити «Lucky Strike», але не в цьому справа. Головне — що вони як один були впевнені: білі люди — посланці богів або спочилих предків. Подарунки білих — це подарунки духів. Білі володіють благами несправедливо. По справедливості блага повинні належати острів’янам. Появу білих з подарунками можна повторити. Цю появу необхідно викликати за допомогою культових дій.

Ось нехитрий перелік ідей, що дали початок дуже оригінальному культу під назвою «карго». Слово це перекладається як «вантаж». Що ж стали робити «нещасні люди-дикуни»? Вони стали викликати транспортні судна й літаки, копіюючи дії обслуговуючого персоналу причалів і злітних смуг. Хто з нас не бачив, як регулювальник махає прапорцями літакові, що вирулює на злітну смугу? Саме ці рухи жителі Меланезії і сприйняли як ритуальні дії, певні обряди й таїнства.

Далі все було смішно й сумно водночас. Аборигени почали робити з дерева, соломи й комишів максимально точні копії гвинтівок, рацій, сигнальних прапорців. З бутафорськими гвинтівками на плечах вони ходили строєм, імітуючи зміни караулів. У дерев’яні рації вони віддавали команди. З комишів будували щось на зразок диспетчерських пунктів, де з розумним виглядом дивилися в саморобні карти і розробляли плани доставки вантажів від духів на землю. Десь ця маячня скінчилася швидко. Там, видно, люди були якщо не розумнішими, то прагматичнішими. Але є острови, де й досі з фанатичним завзяттям здійснюються «розведення» й «вечірні перевірки», де на побудованих площадках чекають вертольотів чорношкірі люди з дерев’яними раціями в руках.

Висновок із цього явища дуже простий. Перед нами люди, які не мають жодного уявлення про справжню суть того, що відбувається; люди, які намагаються скопіювати чужу успішну діяльність за допомогою лише механічного повторення зовнішніх прийомів...

Смішно, нічого не скажеш. Але над ким смієтесь? Над собою смієтесь. Повторювати зовнішні прийоми, не вникаючи в суть справи, — це вроджена хвороба всього людства.

Коли надзвичайно талановитий Лев Толстой почав «їхати з глузду» в гордих пошуках істини, він почав одягатися в постоли й рогожу і ходити з селянами на богомілля. Бив поклони, як вони, дмухав у пальці перед тим, як перехреститися. Щоправда, при нагоді не відмовляв собі у задоволенні сказати інтелігентному співбесіднику: «Я — поміщик». Ну чим не культ карго? Перевдягнувся селянином, щоб селянську віру знайти і тим серце заспокоїти. Але від переміни одягу внутрішня сутність не міняється. Махає прапорцями папуас, а духи ящиків з «пепсі» не присилають.

Так хлопчик Волька у відомій радянській екранізації «Хоттабича» просить старого зробити телефон. Джин телефон робить, але його витвір — лише болванка, зовні схожа на таксофон, відповідного внутрішнього влаштування вона не має і до мережі не підключена, а тому — непотрібна. Ось тобі й культ карго. Від нього навіть чарівник не застрахований, якщо він у техніці — «ні бум-бум».

Вся наша гра в демократію — це культ карго. Ми віримо в магію демократичних процедур, навіть не намагаючись зазирнути за куліси демократичного театру. Ми віримо в те, що виборчі процедури самі собою забезпечують зміну — не влади, ні, а життя! — на краще. Хоча сам лише голий слух міг би нам вказати на тотожність праху, «іже в урні погребальній», — і бюлетеня, «іже в урні виборчій».

Я не знаю, плакати мені чи сміятись, коли звучать словосполучення на зразок «спікер парламенту Киргизії». І справа не в киргизах. Ми самі недалеко від них утекли. Всі ці «латки з сукна сирового», пришиті до нашої не так старої, як особливого покрою одежі, з часом можуть лише зробити дірку ще гіршою. Пустощі з грою за чужими правилами — найкращий спосіб для негідника зробити все, що він хоче, заручившись формальною підтримкою народних мас.

З точки зору духовної, віддавати накази в солом’яний «мегафон» і здійснювати формальні демократичні процедури — одне і те ж. Дикун залишається дикуном, з усім своїм світоглядом, зі своїми «тарганами» в голові, назви ти його хоч віце-канцлером, постав ти його хоч приват-доцентом. Вся наша сьогоднішня дійсність, вірніше, все її убозтво, полягає в мавпуванні, в копіюванні зовнішніх форм без долучення до творчості, яка ці форми породила.

Наш демократ готовий словесно громити опонентів і боротися за ідеали демократії, але спати на соломі й жувати сухий хліб, як той патрицій, — не готовий. І сина рідного за зраду дружині вбити не готовий — не лише власною рукою, але й чужою. Пити одну воду й укриватися тоненьким плащем поборник ідеалів Риму не забажає, хоч ти його застрель. Зате долучитися до слави Риму — дуже навіть не проти, тому й дере горлянку в словесній боротьбі за демократичні процедури.

Все це — карго. Жалюгідне, смішне, потворне карго. Більш нічого. Всі демократи й ліберали наші дуже органічно виглядали б у старих кітелях із солом’яними погонами. Який рік вони махають прапорцями невидимому літаку, що ось-ось має прилетіти, несучи на борту щастя. Але він так і не летить, а час минає, породжуючи сумніви у всесильності парламентських пасів руками.

Хтось, не доведи Господи, ще подумає, ніби західне життя — це рай, а ми — дикуни, які викликають «дух благополуччя», вдаючись до копіювання західних механізмів. Ні, дорогенькі, ні. Люди Заходу такі ж сприйнятливі до загальнолюдської дурості, як і люди решти світу. Вони крутять меблі згідно вчення фен-шуй, вони медитують під час обідньої перерви, вони здійснюють паломництва до індуїстських і буддійських монастирів сходу. Вони розчарувалися у власній цивілізації і шукають щастя в тих таємничих областях, де сходить сонце. Вони теж смішні, ці медитуючі клерки, ці бізнесмени, що бурмочуть мантри. Вони теж — служителі культу карго, тобто люди, що шукають просвітлення і щастя шляхом механічного повторення чужих обрядів, чужих форм культурного життя.

А є ж іще псевдонаука, де й досліди нібито проводяться, і гроші з бюджету виділяються, а результату не буде повік.

Є ще й гра у святість, де всі учасники гри — нібито святі, а насправді лише бавляться наслідуванням, а Духа не набули і, судячи з усього, не набудуть.

Є тисячі підмін з тупим і смішним наслідуванням раніше створених форм. Але не всіх це смішить. Багато хто надто серйозно ставиться до порожніх і безплідних оболонок. Спробуй тільки засміятися над цим уголос — горло можуть перегризти.

А це ж лише культ карго, і все...

Вчитися відрізняти брехню від істини зобов’язаний будь-який християнин. Брехня виряджається в одяг правди за принципом зовнішнього наслідування. Той, хто поставить підробку на місце істини, згрішить, оскільки пророк Ісайя сказав: Горе тим, що зло називають добром, а добро злом, що ставлять темноту за світло, а світло за темряву, що ставлять гірке за солодке, а солодке за гірке! (Іс. 5, 20). А ось як не переплутати нехитру правду з правдоподібною брехнею — питання. Для будь-якої віруючої людини існує реальна загроза: все життя махати прапорцями на тій смузі, куди ніколи не прилетять літаки. Є загроза виявитися служителем культу карго, будучи на сто відсотків упевненим, що ти — християнин. Причому християнин православний.

Солом’яні погони зітліли. Гвинтівку з хмизу об’їли миші. «Злітна смуга» поросла травою, тому що з неї ніколи не підіймаються в повітря...

«Плюну я на це безглузде дивацтво, — думає проста людина, — і займуся тим, що прогодує мене й мою родину&raquo