Слово виявляє сутність; нове слово — нова сутність. Нових слів усе більше в мові, й услід за ними в наше життя входять нові поняття, нові смисли, нові відношення. Людина не встигає осмислити всіх оновлень лексично-смислового багажу, з яким продовжує свою земну мандрівку.
Здається, є сенс зупинитися, помовчати, замислитися над тими неочевидними сутностями, що криються в новомодних слівцях.
Такі пироги
Ми самі будуємо стосунки зі словесністю. Можна складати свій лексичний світ, немов кубик Рубіка, живлячись вершками класики і занурюючись у сутність речей. А можна, у дусі часу або в шаленому поспіху, ковтати на ходу кліше й штампи, задовольняючись готовими напівфабрикатами.
Якість їжі не може не позначитися на стані здоров’я. Чи здорове наше суспільство? — запитання риторичне. Суспільство, для якого з убогих слів готують убогу дійсність, неначе пироги за радянськими стандартами мережі громадського харчування... «Допускається заміна масла вершкового на маргарин», — повчали рецептурні книги минулої епохи. — «Маргарин замінюють безводним рідким або кулінарним жиром у пропорції 1 до 0,83...».
Не набагато кращими є ті заміни, що з легкої руки мас-медіа вповзають у нашу мову. У найосновніших поняттях, без яких людина — не цілком людина, їй підсовують замінники. Замість щастя — якість життя. Замість коханих — якихось партнерів. Замість дружби — комфортні стосунки. Замість пошуку істини — толерантність.
Історія пам’ятає чимало прикладів централізованого промивання мізків. Тиранія — чудова кузня ідеологічних штампів. Термінологічну відрижку французької революції на ура сприйняли більшовики; тон було задано — і пішло: диктатура пролетаріату, ворог народу, член родини зрадника Батьківщини... Кожний новий тиран прагне владною рукою насадити й утвердити свою систему координат з новими поняттями про добро і зло. Навіть якщо цей тиран — демократична більшість.
Агітпроп нового століття поставив під удар кореневі основи соціуму. Сьогодні приціл наведено на приватне життя, на родину, на любов, на ту галузь, де двоє розуміють один одного без слів. Світ присвиснув від подиву, коли в США була прийнята заборона в офіційних документах називати батьків матір’ю й батьком. Тепер у дитини є: батьки — № 1 і № 2. Не треба бути Холмсом або Фрейдом, щоб зрозуміти, звідки вітер дме.
Радість катання на банані
Шукати в кожній шафі скелети масонів — справа клопітка і невдячна. І все ж, часом здається, що сьогодні за нову мову взялися якісь залаштункові копірайтери. «Підправляючи» значення слів, вони розвертають наші мізки в заданому напрямку. Обиватель, вимкнувши зомбоящик, хропе безтурботно — а в його свідомості повільно відбувається переворот.
Поки ми розпиваємо заморське шампанське новостворених понять, у нашому власному дворі поволі висихає питне джерело. У той час, коли в мову впроваджуються смислові химери й звучні ярлики, — базові слова випадають з мови, як дрібні гроші з кишені штанів. Нахилитися і підняти — не кожний себе змусить. Так, забуте нами слово «праця» — один із сотень прикладів того, як стрижневі, наріжні поняття втрачають своє справжнє значення. Для багатьох із нас, що виросли в пострадянському інформаційному полі, слово це не передбачає ніякого позитивного змісту. Подібно до інших категорій історичного процесу, воно запаковане і складене на віддалену полицю свідомості. Серед іншого антикваріату праця пилюжиться десь між п’ятирічкою і першотравнем.
Метаморфоза поняття «праця» ілюструє зв’язок того, що відбувається з мовою, — і того, що відбувається з нами. Слова сповзають у небуття, лексичний ландшафт змінюється, бо змінюємося ми, змінюється ціннісний каркас людства. Та ж праця сьогодні не уявляється як благородне заняття, як виправдання існування суспільства. Її місце зайняте розмитим поняттям «праці» як певного способу отримання мзди. Молоді люди, які близько до серця сприйняли філософію «клікни мишкою — зароби 500 баксів», прокладають свій трудовий шлях від невміння працювати — до вміння не працювати. До роботи ставляться, як до набору ритуальних дій у відполірованому офісі, у результаті яких з потойбічного мороку вишаманюється пачка асигнацій. Чим менше витрачено калорій і чим товща пачка — тим краще. Якщо при цьому ще вдається безкарно борознити простори «вконтакту» — поталанило тобі з роботою.
Можливо, є тут історична закономірність. Коли минула епоха, закцентована на трудових досягненнях — наздогнати і перегнати, — маятник колихнувся в інший бік. Попередні покоління закликали самовіддано працювати; нове покоління так само закликають надривно відпочивати. Нам прищеплюють жагу споживати — без потреби виробляти. Нормою проголошена «радість катання на банані»; звичайні ж людські радощі — коли хазяйка радіє спеченому пирогу, лікар радіє за хворого, який почав одужувати, а тесляр милується рівною золотавою дерев’яною стружкою — ці радощі виносяться за дужки трансльованих цінностей. За влучним зауваженням однієї блогерші, героєм нашого часу стає дауншифтер, який прописався на Гоа.
Проте хліб не росте на дереві. Той, хто знає про це не з чуток, перш ніж кинутися «заробляти на форекс», думає: якщо всі «працюватимуть» так — що буде завтра? Чи приберуть сміття? Чи буде вода в крані? Хто ремонтуватиме дороги, які раз по раз проклинаємо?
А той, хто віддає всі «непривабливі» заняття «спеціально навченим людям», думає, очевидно, не сьогодні — завтра долучитися до золотого мільярда... Однак це тільки в рекламі стверджують, що спеціально для тебе, унікального, на Олімпі підготовлена місцинка з підігрівом...
Перспективи цивілізації «олімпійців» змалював Сент-Екзюпері в «Цитаделі»: «Я бачив народи, які вироджуються... Їх занапастило примарне щастя споживати готове. Не буває щасливих без робочого поту і творчих мук. Відмовившись витрачати себе й отримуючи їжу з чужих рук, вишукану їжу, витончену, читаючи чужі вірші й не бажаючи писати свої, вони зношують Оазу, не продовжуючи їй життя, зношують співи, котрі їм дісталися. Вони самі прив’язали себе до годівниці в хліві й зробилися домашньою худобою. Вони приготували себе до рабства».
«Зерцало грішного»
У своєму споживацтві ми виявилися на рідкість послідовними — з однаковим недбальством розтрачуємо багатства земних надр і зношуємо оазу слов’янської мови. Лінгвістів тривожить, що російське коріння не дає приросту, що кількість слів у сучасній російській — мізерна для мови з таким славним літературним минулим. Водночас в англійській мові, за статистикою, нове слово з’являється кожні 98 хвилин.
На кухні українській — свої проблеми. Словотворення і розвиток мови йде досить активно; однак вистачило б знань, такту і культури прополювати свіжі сходи, обробляти цю ниву...
Хтось, не подумавши, скаже, що за останні роки і в російській, і в українській мові — розквіт новизни, просто злива нових слів. Якщо відкинути жаргонні слова, що перекочували з підворіть до розмовної та писемної мови, то залишаться дилери, дигери, твитери... Ці гості на перший погляд безпечні. У чому проблема, якщо товариш повідомляє товаришеві про свій намір «апгрейдити девайс», знаючи, що його зрозуміють?
Наша мова — не лише засіб спілкування; але й, на думку Поля Валері, втілення змістових зв’язків. Ми нечасто замислюємося, що через незліченні запозичення транслюється чужа культура, спосіб мислення, система відносин. У цьому філологи бачать сумну ілюстрацію того, що самі ми не творимо культурний контекст і нові смисли, а лише приймаємо, як гуманітарну допомогу: нагребти побільше — а там уже розбиратися.
Утім, зачинити всі вікна і двері і «нікого не впускати» — шлях у нікуди. Консерватизм як самоціль будь-яке середовище здатен перетворити на консервну банку. Безглуздо герметизувати окремо взяту культуру від світових «протягів», ізолювати її від іноземного впливу. Але можна, звертаючись до чужих досягнень, не механічно поглинати, а органічно сприймати — з тим, щоби створювати, винаходити, змінювати, привносити нове.
Приклад тому, захмарний, але чудовий — Осип Мандельштам, російський поет, який, найбільш, мабуть, гостро тужив за світовою культурою і створив дивовижний світ образів давніх Еллади й Риму — з одних лише російських слів. Його уявлення про класичну античність передані не за допомогою академізмів і латинізмів, не як у Гомера і Горація, а по-російськи, питомою, чистою, кришталевою російською мовою.
Золотое руно, где же ты, золотое руно?
Всю дорогу шумели морские тяжёлые волны.
И, покинув корабль, натрудивший в морях полотно,
Одиссей возвратился, пространством и временем полный.
Новизна Мандельштама, його поетичні відкриття народжені захватом перед спадком великих цивілізацій, який він вдумливо, із вдячністю дослідив і осмислив, не вдаючись до наслідування, задіюючи лише колосальну історичну інтуїцію.
Шлях генія — завжди шлях одинака; проте поезія як вища форма існування мови (визначення іншого поета) нагадує, що й кожен з нас покликаний до творчості, до вільного, особистого, живого відгуку на виклики часу.
Не в усіх наших негараздах, звісно, завинила якість «імпорту». Подивімося на себе: ось уже кілька років, як нові правила російської мови ухвалили вважати «кофе» іменником середнього роду. Завдано останнього удару, аби дезорієнтувати «глотателя пустот, читателя газет». А разом — усіх тих, для кого грамотність, як і ввічливість, — останній рубіж, точка відліку в непроглядному хаосі. Правильно сказав журналіст Андрій Архангельський: «У суспільстві, де довіра один до одного знаходиться на доісторичному рівні, грамотність — це хоча б якась підстава довіряти незнайомій людині. Це єдиний розпізнавальний знак, позначка, що свідчить про серйозність намірів партнера, про його вимогливість до себе, про дисциплінованість розуму, про здатність людини грати за правилами».
Тепер так: якщо кільком ледачим високопосадовцям ліньки вивчити мову — є підстави думати, що мову можуть взагалі відмінити. Хвору Болючу тему про те, що зараз роблять з українською мовою, краще зовсім не піднімати.
Ще однією характерною ознакою нашого часу стало невпинне розмноження іронічних слів і слівець. Йдеться не про здорове почуття гумору, а про загальну тональність нашої мови, яка все частіше, з приводу і без, звучить поблажливо-жартівливо. Невже нам справді так весело?
Системна іронія — захисна реакція людини безпомічної, а тому бездіяльної. Закомлексована і розгублена людина лише віджартовується від дійсності, а не будує і не перетворює її. Роками вправляючись у гуморі, вона може стати справжнім віртуозом подібного жанру. Проте жарт — це не завжди дотепність і мало допомагає опанувати життя.
Підміни, термінологічні віруси, «усушки й утруски» значень, узаконений тріумф безграмотності... Скільки ще таких підніжок чекає на людину, яка не бажає занурюватися «в хащі», не звикла мислити самостійно, не має моральної міри Євангелія.
Мова — наше «зерцало грішного», плід наших сподівань і поразок. Вона живе й дихає, оновлюється і надихається зусиллями нових поколінь. Плести її канву, розшивати її новими візерунками — справа не лише академіків-лінгвістів, а й усіх нас, які мовою послуговуються.
Аби мова розвивалася, а не деградувала, — людина має діяти. «Жить, думать, чувствовать, любить, свершать открытья...» Не вважати слова малоістотним дріб’язком. Знову повертати словам силоміць відірваний від них зміст. Не впускати до свого двору троянських кóней.
Мабуть, для цього потрібно більше читати книжок і менше дивитися телевізор. Обирати у співрозмовники поетів, а не шоуменів. І якщо дасть нам Бог час — коріння мови дасть нові паростки, розквітнуть нові смисли, зазеленіють нові ідеї. Ми зовсім по-іншому заговоримо рідною мовою, за словом Андрія Вознесенського: «Развяжи мне язык, как осенние вязы развязываешь в листопад».
Я сам офисный работник и автор, видимо, не представляет себе, на сколько это тяжелый труд.
Я же отношусь к своей работе именно как к источнику дохода, потому что имею семью. Потребность творческой самореализации удовлетворяю в других сферах. К сожалению! Но это скорее драма, чем выбор?!
С надеждой, что автор не человек, которому неоднократно ПОМОГАЛИ делать "осознанный творческий выбор", а достигший своих звезд, одолевая тернии...