Спроба номер...
Теща — роль в сім’ї унікальна. Чи є в мене інший родич, з котрим пов’язано стільки анекдотичних упереджень? Кого я «демонізую», називаючи при цьому «мамою»? З ким я ніколи не погоджуюсь, але довіряю її турботі своїх дітей?.. Можливо, проблема взаємовідносин з тещею ховається саме в МОЄМУ суперечливому до неї ставленні. Тобто — немає ніякої проблеми. А що, якщо позбутись упереджень і лише пам’ятати, що вона — бабуся моїх діточок, мати моєї дружини, жінка чудового чолов’яги — мого тестя, що вона — мій ближній?
Хочу як краще
Ми — повторення своїх батьків. Батьки — приклад, котрий у нас перед очима з того моменту, коли ми ще не розуміємо, що чогось навчаємось. Новонароджена зебра обов’язково має побачити матір — її смужки унікальні, і якщо в перші моменти життя зебреня ці смужки побачить, воно ніколи не загубиться. Це називається «імпринтинг», буквально — «запам’ятовування». У людей імпринтинг заходить набагато далі смужок...
Ми починаємо наш самостійний життєвий шлях із чималим багажем прикладів, які показали нам батьки. У цьому багажі є все — від манери розмовляти до подружніх взаємин. Батьки «матрицюють» себе в нас, багато в чому передбачаючи нашу поведінку.
Потім ми, нарешті, зустрічаємо нашу єдину, у котрої виявляється досить багато родичів. Ця близькість зятя й тещі в сімейному житті веде до того, що вони дуже добре знають відмінності одне одного — і в світогляді, і в чищенні картоплі. Й ось тут виникає «конфлікт матриць» — у наших родинах все роблять по-різному, навіть миють посуд. А оскільки материнський інстинкт — штуковина досить потужна, то наша заново набута «мама» починає нас дбайливо виправляти. А ми, слухаючись своєї «матриці», — її.
Бажати добра іншому — дуже сильна мотивація. Всі знають, яка дорога вистелена благими намірами, але не всі задумуються, на кого вона чекає. Помилково вважати, що до пекла потрапляє той, кому дають добрі поради. І лише позиція сторін — теща й зять — перетворює місцезнаходження цукорниці на проблему космічного масштабу та... «космічної ж безглуздості».
«Позначки»
У нас прийнято називати тестя татом, а тещу мамою. Проте ні тесть, ні теща не є нашими кровними родичами. При цьому вони для нас не чужі люди, і спілкування з родичами дружини відбувається з такою ж інтенсивністю, з якою відбувається спілкування з кровним батьком та матір’ю. А якщо «молоді» поселяються під одним дахом з її батьками — то й більшою інтенсивністю.
Така багата й співуча, українська мова пропонує чомусь дуже скромний набір позначень для жінки — котра не мало й не багато — дала життя коханій, судженій, вінчаній. Слово «теща» ми використовуємо лише в третій особі; звертатися до матері дружини зі словом «теща» якось дико, це підходить лише для «батальних» сцен: «Танцюй, теще!» Не скажемо їй і «мама дружини» — це так само незручно, як і звертатись до тещі на ім’я й по-батькові. А калька з англомовного позначення тещі — буквально «мати в законі» — звучить і зовсім кримінально.
І знов на допомогу, як це часто буває в дитячому й дорослому житті, приходить мама. Цим словом, яке так багато означає, ми називаємо і тещу, тому що я і моя дружина — не два, а одне тіло (Мт. 19, 6). Тому різке відокремлення її батьків від себе — це брутальне розділення «одного тіла», яке Бог спарував.
Але такими тонкими та ніжними речами не можна зловживати. Звертання це — «мама» — символ включення до «широкої» родини, куди входять усі родичі подружжя. Це зовсім не позначення «дитячого», завжди підпорядковано стану по відношенню до матері. Але ж «широка» родина — це наш надійний пліт на бурхливих хвилях повсякденності. Проте не всі це розуміють. І теща марно старається керувати непутящим «дитям», у котрого на руках уже й дружина, і діти, а зять промовляє «мама» так, ніби на парселтангу, із сичанням та свистом. І рятівний пліт «широкої» родини перетворюється на підводний човен, з якого так хочеться, але нема куди подітися.
Дзеркало
Найбільше дратує в іншій людині те, що не подобається в собі. І помічаємо ми в чужому оці спочатку той «сучок», який відломився від «деревини» в нашому оці — тобто ту ваду, яка відома нам не з чуток. Нашому ближньому навіть не обов’язково мати ваду — ми й самі щедро відміряємо йому за власною міркою.
Проте помічати, засуджувати та викорінювати свої власні недоліки набагато тяжче, ніж чужі. І коли пильно вдивлятися в чужу душу, особливо неприємні знайомі — свої — «колоди» та «сучки»... Наші пристрасті, потяги й слабкості найпомітніші в емоційних сплесках, в напружених ситуаціях. Теща — як жінка — набагато емоційніша істота, ніж тесть. Тому вона нам свої — тобто наші — пристрасті демонструє частіше і яскравіше.
Й потрібно бути вдячним тещі за цю жертву: викликаючи у нас обурення щодо наших власних недоліків, вона «викликає вогонь на себе» й допомагає нам працювати над собою. І, звичайно ж, вона завжди чесно й щиро вкаже нам на наші недоліки, котрих ми не помітили в ній, — а гірка правда завжди краща, ніж солодка брехня.
І нарешті, про головне
В давнину говорили: «Пам’ятай про смерть». Це не було застереженням («Не лізь, уб’є!»), це була мудра настанова: людина смертна, і смертна раптово, а тому кожного дня потрібно турбуватися про те, щоб залишити про себе добру пам’ять, і гнатися за наживою немає сенсу — нічого не забереш на той берег Стіксу.
Нова епоха — епоха християнства — позбавила смерть страшного ореолу й уміло вплела її в нову картину світу. Переможена Христом смерть, як і до того, залишалася непередбачуваною межею між світами; але людині було дано самій визначити, що її чекає там, за останнім поворотом.
Проте необхідність «пам’ятати про смерть» залишилась. Але не для того, щоби вжахнутися, а для того, щоб бути готовим; загубившись у мирських пристрастях та чварах, чи готовий я постати перед Творцем? Чи готовий я почути від суддів, котрі відкрили книги, що шлях он туди, де стільки світла, для мене заборонений, оскільки я дуже не любив своєї тещі? Але в той момент буде пізно та як же гірко усвідомлювати, чим я заплатив за свою перемогу в суперечці про місцезнаходження цукорниці...
Саме тому — тещу потрібно любити. Не взагалі «любити»; тут потрібна любов не анекдотичної манери, не рівня походів на млинці. Тут потрібна мудра, істинно християнська любов. Любов, яка не виключає тещу з кола ближніх, котрих ми маємо полюбити, як самих себе. Любов зряча, яка бачить, до чого добре прислухатись, а чому заперечити. Любов смиренна, котра завжди пам’ятає, що подружжя — «одне тіло», якому випав неочікуваний бонус — подвоєння кількості батьків.
Якщо виховати в собі таке ставлення до батьків дружини, то проблематика взаємовідносин із тещею перестане існувати сама собою, адже жодна теща, навіть най... найпринциповіша, не зможе тоді протистояти моєму авторитету — авторитету мудрого глави родини. А я, як мудрий глава родини, вже не буду сперечатися з тещею з будь-якого приводу, я лише буду їй вдячний — адже мене тепер і діти слухаються, і дружина поважає, і сім’я у мене велика-велика!
Дзвонить телефон, це теща. Ну, memento mori... «Добридень, мамо!»
