Регіон номер один

Думки на адигейських гірських стежках

Легкі й усім доступні гірські прогулянки по Адигеї та гірському південному сходу Краснодарського краю — це цілющий та енергетичний десерт, який відчутно збільшує можливість боротьби: будь-якої людської боротьби за добро в собі й навколо себе. А тому з часом бажання повторити поїздку до гірської Адигеї стає магнетичним і настійним.

Більшість гостей Адигеї потрапляє до неї через Краснодар. А дороги від Краснодара до Адигеї лежать... Хоча вони не лежать, вони просто перекинуті через Кубань. На одному березі — Краснодар, на іншому — вже дивні черкеські назви Тлюстенхабль, Бжегокай і селище, яке просто й гордо зветься Нова Адигея.

Але нам не туди, нам далі, до гір. І на цьому шляху ми з ближньої до Краснодара Адигеї швидко виїдемо, а потім заїдемо туди знову. Так уже вигадливо вигнута картографічна конфігурація республіки, що нагадує щось анатомічне. До речі, Адигея унікальна тим, що межує тільки з одним регіоном — Краснодарським краєм (скажемо прямо: знаходиться всередині нього). Таке собі таємниче серце Західного Кавказу...

У російській літературі її золотої доби, у класичній світовій літературі, в основних історичних джерелах середньовіччя згадку про адигейців та Адигею знайти важко. Але, насправді, весь секрет у правильній назві. Річ у тім, що до ХХ століття велика група близькородинних народів, які зараз звуться адигськими, узагальнено називалася в Туреччині та Росії «черкесами» (а ще раніше, у візантійські та давньоруські часи, адиги були відомі нашим пращурам під назвою «касогів» і «зихів»). Та й зараз героїчне та романтичне поняття «черкеський» у побуті використовується не лише у вузькому значенні (один з адигських народів, власне черкеси, які мешкають у Карачаєво-Черкесії, ще одній російській кавказькій автономії), але й у значенні широкому: стосовно адигейців, кабардинців та інших адигських народів. Тому продукція сувенірних крамниць Адигеї культивує, серед іншого, символи саме з черкеським колоритом.

Сучасна Адигея — найзахідніша із семи національних республік російського Кавказу. І при цьому «найбільш російська» і найбільш мирна з них — на п’ятсот тисяч мешканців припадає чотириста тисяч росіян. Навіть в Адигейській столиці Майкопі понад три чверті населення — росіяни. Утім, якщо точніше, добра половина тутешніх росіян — нащадки російсько-українських козацьких субетносів, — а вони відрізняються і від росіян, які живуть далі на північ, і від будь-яких мешканців України.

Але ж усього двісті років тому адиги й черкеси були повноправними господарями й цієї території, і більшої частини нинішнього Краснодарського краю. Проте їхня активна участь у Кавказькій війні 1817–1864 років проти Росії призвела й до масової загибелі адигських народів, і до масового їхнього виселення до Туреччини: як насильницького, так і добровільного*. До речі, тюркизованих адигських народів у Туреччині зараз нараховується більше 6 мільйонів осіб або 8 % населення (половина з яких — адигейці) — що в десятки разів більше, ніж чисельність цих же народів на кавказькій історичній батьківщині. До черкесів за походженням належить і найвідоміший сучасний стамбульський письменник, лауреат Нобелівської премії Орхан Памук.

* Черкеси (адигські народи) особливо затято чинили опір російському завоюванню в 1859–64 роках, після здачі в полон колишнього очільника північнокавказької війни за незалежність, дагестансько-чеченського імама Шаміля. Але в підсумку програли війну з росіянами й черкеси. Деякі історики вважають доречним відділити російську війну за Черкесію 1859–1864 років від Кавказької війни, в якій у 1817–1859 роках основний опір росіянам чинили більш східні кавказькі народи (Чечні та Дагестану).

Закваска

Росіяни в Адигеї — російському регіоні номер один (код автомобільних номерів 01 Rus) — невідомий і незвичний для нас субетнос. Грандіозна відмінність життєвої атмосфери козацьких мегаселищ і не курортних містечок Західного Кавказу, і тим більше гірських курортів (Хаджох, Гуамка, Мезмай) від звичайних українських і російських сіл і райцентрів навіть найбільш чорноземних областей. Невідома нам людська та крайова гідність, оптимізм, почуття перспективи — усе це там робить іншими самі вулиці й будинки.

Вулиці, до речі, феноменально чисті — Майкоп зовні якщо чим і вражає, так це німецькою чистотою тротуарів і навіть парків. Будинки й огорожі радянських часів в усьому приватному секторі суцільно покриті з фасадних боків декоративною цеглою або сайдингом — що робить республіку схожою на зображення на фотографіях американського Заходу столітньої давнини.

Є в тутешніх людях ще могутнє підсвідоме відчуття прикордоння з кавказьким світом і легкої переплетеності з усім Кавказом — навіть із найвіддаленішими звідси його частинами (одних вірмен тут живе майже стільки, скільки й у Вірменії). Воно створює і в росіян, і в представників самого кавказького світу таємну взаємну конкуренцію. Це «відчуття енергійного сусіда» спонукає обидві сторони до досягнень, до певної «виставковості», до боротьби з лінощами. Воно наче заквашує інертне тісто всіх перерахованих народів.

Взагалі, йдеться про типову прикордонну пасіонарність — яка і є головною відмінністю атмосфери Західного Кавказу навіть від сусіднього Дону, не кажучи вже про більш північні та західні місця. Це, звичайно, не пасіонарний вибух і не войовничість деяких сусідніх і близькородинних кавказьких народів, а цілком мирна побутова й транспортно-мандрівнича енергійність.

Адже буває Південь і Схід споглядальний і очікувальний («за два роки помре або віслюк, або суддя»), так би мовити, «Схід Алі-Баби» — і це також дуже добре. І переважно така, наприклад, сусідня та близькородинна адигейцям Абхазія, та й, мабуть, і сусідній Крим. Але є ще Південь і Схід винахідливий, невтомний, відкритий, як Шахерезада в парі з Аладдіном — і ось кубанці (будь-якого слов’янського походження), адигейці, черкеси, тутешні вірмени в переважній більшості саме такі.

До речі, тут і лише тут у гірських лісах є унікальний стародавній пам’ятник працелюбству й невтомності, розмножений у кількох сотнях, якщо не тисячах, одиниць і збережений три-чотири тисячі років. Йдеться про дольмени — великі кам’яні споруди бронзової доби, очевидно, сакрального, язичницько-богопошукового призначення.

І є, нарешті, позитивні відмінності з категорії «до смішного» — але які також багато скажуть про край. Щільність кисломолочних продуктів кубанського й адигейського виробництва в кілька разів перевищує таку в продуктах українського й центрально-російського розливу. Тамтешня «чотирипроцентна» ряжанка майже не ллється, як наша «тридцятипроцентна» сметана. Недарма, мабуть, найвідомішим у Східній Європі поняттям з прикметником «адигейський» став «сир». Це дуже смачний аналог карпатського буца, який справді активно виробляється і продається біля цих гірських пасовищ.

І степова, і гірська частини Адигеї дають уявлення про те, якою б могла бути вся Україна і вся Росія, якби більшість з нас мали козацьку ментальність. А стрижень її з ХV століття не змінився: біжи від влади та багатіїв, не чекай від них нічого, краще збери однодумців і ви з Божою допомогою зробите все самі. А ще, якою була б наша країна, якби влада не відлякувала іноземців, а витрачала сили на максимальну їхню інкорпорацію в наше суспільство. І тоді нам на очі щодня потрапляли б найрізноманітніші приклади й для доброзичливого запозичення всього цінного, і для позитивної конкуренції — загалом, для заквашування нашого «тіста». Проблеми ж у нас більше не з мігрантами, а з їхньою відсутністю, викликаною нашим невмінням сприймати їх так само, як себе.

Між іншим, слово Україна колись і означало буферну зону між трьома-чотирма цивілізаційними світами. І вона була успішною саме завдяки бурхливій прикордонній мультикультурності — укупі з тим самим енергійним козацьким принципом (який є псалмоспівчим і літургійним закликом: «не сподівайтеся на князів, на синів людських»). У нас, звичайно, всередині країни таки залишилось могутнє цивілізаційне прикордоння, що створює корисну соціальну «електрику». Але в багатьох смислах ми вже значно менше україна, менше пасіонарне порубіжжя, аніж нинішній Західний Кавказ.

Ось за цим відчуттям, за тремтячою, гомінкою, стрижневою, проте абсолютно мирною (!) пасіонарністю, за певним соціопсихологічним прозрінням щодо нас самих — і потрібно їхати до Адигеї.

Гуамка

Про гори взагалі й про Кавказ зокрема сказано, проспівано, намальовано й сфотографовано дуже багато. Почути оригінальне слово про чарівну красу високогір’я вже вельми складно. Простіше, здається, з’їздити туди й побачити все на власні очі.

Тож зосередимося на тих відчуттях, які виникають у відвідувачів під час походів по гірській Адигеї і найближчому Апшеронському району Краснодарського краю, окрім загальновідомих стосовно гір моментів, — насиченої тиші, умиротворення, відсутності дріб’язковості й метушні, схожості гірських селищ зі Швейцарією, відчуття малості людини перед лицем... і так далі (хоча, звісно, і всього цього вже достатньо для корисної поїздки).

Почнемо із залізниці в Гуамській ущелині. Це вузькоколійка 1930-х років, побудована для вивозу лісу з лісоповалів, — і вона надає скелясто-лісистій тіснині річки Курджипс особливого людського виміру. Тут рейки з неймовірною кількістю стрімких поворотів тримаються на вузькій поличці над білопінним шумливим каскадом водоспадів — і під скельними навісами з від’ємним градієнтом, що йдуть на сотні кілометрів вгору. Шпали подекуди нависають над порожнечею (ґрунт промило). Скеля в одному місці прорізана колією явно за допомогою проведених підривних робіт. Через річки перекинуті неймовірні «альпійські» містки. Обвал гори в одному місці зрізав, покорчив, здибив метрів триста рейок.

Приголомшливою є також імпресія закинутої станції Мезмай на цій залізниці. І нарешті, не можеш не задуматись над неминучістю заростання дороги та всього довкілля борщівником Сосновського — епідемічним і опіконебезпечним великим бур’яном. Він був з дурного розуму штучно рознесений з первісного ендемічного ареалу (якими були, частково, Адигея і Черкесія — але тільки найбільш високогірні луки, не нижче) у 1930-ті роки. І тепер катастрофічно щільно вкриває вологі передгір’я як Карпат, так і Західного Кавказу. Гуамка — так називається не лише селище, в якому ущелина починається, але й сама тіснина в живій мові — вражаючий пам’ятник не лише природи, але й кавказьких якостей: невтомності, пробивної сили, завзяття і навіть нерозважливості в гарному значенні цих слів. Спотворений вагон, що валяється в Курджипсі, підкреслює неймовірну складність будь-якої роботи в абсолютно вологих горах — таких шумливих, рухливих, насичених тисячами ручаїв і річок (буквально кожні сто метрів) над страшними урвищами.

Але ж працювали. І навіть лісоповалами не зіпсували місцевості (усе знову заросло молодим лісом: проблем з регенерацією дерев на Західному Кавказі при тутешньому волого-теплому кліматі поки що немає). І нічим іншим не зіпсували, а лише підкреслили красу та велич цієї глибокої гірсько-річкової «вулиці». І досі тут із задоволенням працюють — вагончик на невеликій ділянці Гуамської вузькоколійки туристів возить і тепер.

Але краще не їхати в ньому, а пройти цей шлях пішки. Постояти в ущелині, прогулятися до загадкового пагорбистого селища Мезмай — і подивуватися тутешнім обережним природо-цивілізаційним симбіозом.

Хаджох, Лаго-Накі, Фішт

Селище Хаджох — офіційна назва селища Каменномостське, але більш відоме за назвою колишнього черкеського аулу — з його неймовірною тісниною річки Білої, водоспадами річки Руфабго, каньйоном річки Мешоко й десятком інших дивовижних творінь природи — є точкою фокусування всього гірсько-адигейського і водночас козацького.

Тут природа не просто тішить — вона знайомить нас з божественною щедрістю. На кількох квадратних кілометрах розсипана неймовірна кількість гірських чудес: вони абсолютно невичерпні та різноманітні.

Лаго-Накі — це гірське плато (яйла, якщо говорити по-кримськи), хвилясте на висоті 1800–2000 метрів. Але якщо в Криму всі яйли завширшки один-три кілометри, то Лаго-Накі має площу не менше 20×20 кілометрів. На плато немає безперервних затяжних наборів висоти, а до початків маршрутів, на висоти понад півтора кілометри, ведуть заасфальтовані автошляхи, що дуже зручно для походів з дітьми.

І ось уже довкола нас — акварельні альпійські луки з травою по плечі. Стежки приводять до озера Псенодах з нерухомою прозорою водою, в якій відбиваються скельники та льодовики гір Оштен і Пшеха-Су. Це неймовірна сувора північна краса. І далі — усе ті самі високотравні красоти, що йдуть за горизонт.

Дивишся на них на переходах, і думки стають чіткими, виразними, об’ємистими — зайві емоції вивітрюються, поступаються місцем туристичній увазі та самоконтролю. Родзинка за родзинкою: снігові язики на схилах посеред спекотного літа, вітрові перевали, нечасті зустрічні вершники, затишна величезна галявина над могутньою скелею Фішт, увінчаною низько розташованим вічним льодовиком, а потім стрімкий Веселий Спуск, джунглі річки Шахе й, нарешті, спекотливі субтропіки Дагомиса, Сочі; ось і Чорне море. Це калейдоскоп, який включає в себе низку протилежностей. Скажімо, частина «соснових» видів на Фішті та скельних схилів на Лаго-Накі нагадують Сибір, якщо не Ісландію. А на озері Псенодах вночі в серпні температура знижується до нуля і озеро підмерзає. Водночас спекотливим околицям Сочі влітку недалеко до Середземномор’я. А проте між цими двома пунктами лише кілька днів повільного пішого ходу, а товари в магазинчику притулку під Фіштом регулярно закидаються сочинським гелікоптером.

До речі, саме винахідливість і невтомність західнокавказьких громадян створила таке чудо, як туристичний мікромагазинчик у самій середині високогірного скельного заповідника, що не має й натяку на автошляхи. Адже він дозволяє нести суттєво менше круп, консервів — та й думка про наявне там пиво неабияк допомагає йти до Фішта. Чому ж наші співвітчизники й не мріють відкривати непримітні мініатюрні торгові пункти з гелікоптерним постачанням (і вивозом сміття, що не менш важливо) на карпатському Чорногорському хребті або на полонині Боржава, у середині Чорнореченського каньйону Криму? Запитання риторичне.

Калейдоскоп видів Лаго-Накі й околиць Фішта, жива енергія річок Біла та Курджипс, що з’являються на маршруті багаторазово у різних подобах, похідна робоча напруга — усе це працює як свого роду підзарядка сили волі укупі з мозковою вентиляцією, помножені на естетичне задоволення. Мабуть, тому добрих і нелінивих людей тут особливо багато, з ними не можна не зустрітися, деякі їхні якості хочеться вдячно наслідувати. Нарешті, сюди хочеться повертатися — з чого ми й почали наш нарис.

Опублiковано: № 6 (66) Дата публiкацiї на сайтi: 23 December 2013

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: