Сонце тут прокидалося рано й одразу ж починало нагрівати все, до чого торкалися його промені. Тільки-но світліла щілина між цупкими важкими шторами, вони ставали гарячими, немов щойно вийняті з духовки дека. Кімната вмить наповнювалася жаром, що його випромінювали штори, від нього не захищав навіть кондиціонер. Дімка змушений був тікати до моря, і до свого номеру він міг повернутися лише надвечір, коли сонце ховалося за горами.

Тут усе нагадувало Крим, хоча до Криму звідси було доволі далеко. Середземноморський пейзаж був витриманий у кращих його традиціях: бузкові напівпрозорі гори, синьо-біло-блакитне море, безоднє небо, сосни, пальми й пісок. Але було тут дещо дуже не схоже на Крим. Усюди панувала бездоганна чистота, усе відзначалося охайністю й добротністю; здавалося, що не лише мармурові плити й дерев’яні балки готелю, але й усі елементи й деталі місцевої природи ретельно підібрані й припасовані. З будь-якої шпарини виглядали усміхнені люди, які ненав’язливо, проте очевидно намагалися догодити Дімці.

Але Дімка споглядав місцеву розкіш із роздратуванням. Він і сам спочатку не розумів, чому його так дратує чистота пляжів і моря, охайність квітників і газонів, вигладженість тротуарів і прямизна шосе. Адже хіба не брак усього цього там, удома, на Батьківщині, якось підштовхнув його шукати комфортний відпочинок тут, де «все включено» і все працює? Дійсно, проспекти туристичних компаній не збрехали, включено було все, і прискіпатися не було до чого. А Дімці саме це дошкуляло: тут не було до чого прискіпатися! А там, удома, на Батьківщині, було до чого.

Дімка зітхнув і подався до кавового автомата. Узяв чашку і з огидою відзначив, що кавові чашки саме такої форми подобаються йому найбільше. Натиснув кнопку, дочекався, коли зникла чорна, оповита парою цівочка, і простягнув руку за ложечкою… Ось воно! Ось що тут дратувало не тому, що було краще, ніж удома, а тому, що було гірше. Ложки! Столові, чайні, кавові — штамповані з тьмяного сплаву, з ледь шершавими краями, плескаті й неглибокі, непридатні для жодної зазначеної мети! Зате на ручці кожної ложки — велике, акуратне клеймо, вибите з такою силою на тонкому металі, що його дзеркальне відображення можна було побачити й на звороті.

Сидячи за столиком, Дімка пив каву, дивився на море крізь рясні гілки якогось величезного колючого куща, всипаного білими квітами, і ностальгував. Дімка взагалі був схильний до ностальгії. У Києві він сумував за невеликим південним містечком, в якому народився, а в тому містечку, відвідуючи батьків, негайно починав тужити за Києвом. В Європі він маявся й нидів, очікуючи повернення на Батьківщину, а вдома раз у раз вигукував: «Ах, Європа!» Ставши дорослим, Дімка з ніжністю й сумом згадував своє дитинство. І лише там, у дитинстві, не було ніякої ностальгії…

Проте зараз звичне затишне відчуття набуло якогось нового, незнайомого відтінку. Тут надто багато нагадувало Батьківщину, і тому відкривався великий простір для порівнянь. Батьківщина в цих порівняннях вочевидь програвала. Усвідомлюючи це, Дімка обурювався, але не вітчизняними безладом і неподобствами, а місцевими досягненнями. Вважаючи себе людиною справедливою, Дімка соромився такої упередженості й нездатності віддати належне цій гостинній країні. І навіщо тільки він сюди приїхав?

Дімка знову підійшов до кавового автомата. Біля автомата вже зібралася невелика похмура черга, і Дімці довелося кілька хвилин простояти біля дерев’яного полірованого ящика зі столовим начинням. Знайомих у черзі не виявилося, і Дімка почав озиратися на всі боки. Готель, немовби складений з кубиків рафінаду на виступах невисокої гори, під променями сонця сяяв такою білизною, що очам робилося боляче. Дімка перевів погляд на басейн, іще безлюдний у цю ранню годину. До басейну з усіх боків підступав газон; навіть звідси було помітно, який він доглянутий, яка пружна трава вирощена на ньому. Тут і там на газоні росли оливкові дерева, поміж якими висіли плетені гамаки. На узліссі невеликого пальмового гаю були встановлені барвисті гірки та гойдалки. Цикади наповнювали повітря бляшаним деренчанням.

Дімка знову відчув напад ностальгії, розведений незбагненою неприязню. Аби якось позбутися цього неприємного відчуття, він зосередив увагу на ложках, що бляклою купою валялися в дерев’яній коробці біля кавового автомата. Хіба це ложки? Не те що користуватися, навіть до рук брати неприємно. От у нас ложки — так ложки, а це… Дімка зупинився, простягнув руку і витяг з ящика кавову ложку. Блискуча, вишукано зігнута, з глибоким, ледь загостреним черпаком, з ідеально гладкими краями. Ложка була такою важкою, наче її не відштампували, а відлили з благородного металу. Ручку ложки прикрашав складний рослинний орнамент. Дімці зробилося зовсім тоскно. Виходить, і ложки також… Він перевернув ложку, очікуючи побачити знайоме велике клеймо, а натомість побачив кирилицю: ЗіШ. НЕРЖ. Дімка не вірив своїм очам. Як? Звідки?

Дімка швидко передивився решту ложок, а також ложки в ящиках біля інших автоматів і з’ясував, що ця ложка була єдиною його співвітчизницею. Дімка забув про каву та про свою страшну ностальгію й замислився, яким вітром цей маленький столовий прибор занесло на берег Середземного моря. Може, це спадок епохи 90-х, але чому тоді така ложка тут лише одна? А може, це якийсь турист з колишнього Союзу забув її тут? Дімка міцно стиснув ложку в кулаці. Ні, він не залишить її тут. Не вкради, само собою, та це не крадіжка, хіба ж це крадіжка?

Дімка розкрив кулак і подивився на ложку. Вона так затишно і безтурботно лежала на долоні, наче це був її власний футляр, що лежав у поважному родинному буфеті десь у Мелітополі. Схвильований цією знахідкою і таємницями, які оточували її шлях сюди, Дімка остаточно впевнився, що викрадення цієї ложки — справді не крадіжка. Його подорож раптом набула героїчного змісту. Він приїхав сюди, у цю далеку країну, зовсім не за комфортом і сервісом. Він приїхав звільнити з полону й повернути на Батьківщину свого співвітчизника. Так славні запорожці визволяли забраних у неволю Дімчиних предків. Адже ніхто б не назвав крадіжкою визволення своїх з чужоземного рабства!

Дімка знову стиснув ложку в кулаці й озирнувся довкола. Тепер усе бачилося йому в іншому світлі. І газон, і басейн, і пальми — це лише декорації, за якими ховаються нещадні яничари. Ми — Дімка вже подумки звертався до ложки, як до живої істоти, — на чужині, і наш шлях додому не буде простим. Дімка відчув легке запаморочення, що виникало в момент небезпеки, страх перед якою вже подолано.

Він сховав ложку до кишені й вийшов до моря. Видершись на величезний камінь, що загруз у піску, Дімка обвів поглядом бухту й гори над нею. Перед ним лежала чужина, хай така схожа на Батьківщину, але чужина. Дімчині очі раптом зволожніли, ніби від різкого подуву вітру. Так, тут усе було кращим, ніж удома, окрім ложок, звісно, однак усе це Дімка не любив. А от усе те, що залишилося і чекало на нього вдома, на Батьківщині, він любив. Тепер у цьому не було жодних сумнівів.

Контрабандою, нелегально, без пред’явлення прикордонній владі на таможні, ложка щасливо перетнула кордон і повернулася на Батьківщину.