Репатріація ложки

Сонце тут прокидалося рано й одразу ж починало нагрівати все, до чого торкалися його промені. Тільки-но світліла щілина між цупкими важкими шторами, вони ставали гарячими, немов щойно вийняті з духовки дека. Кімната вмить наповнювалася жаром, що його випромінювали штори, від нього не захищав навіть кондиціонер. Дімка змушений був тікати до моря, і до свого номеру він міг повернутися лише надвечір, коли сонце ховалося за горами.

Тут усе нагадувало Крим, хоча до Криму звідси було доволі далеко. Середземноморський пейзаж був витриманий у кращих його традиціях: бузкові напівпрозорі гори, синьо-біло-блакитне море, безоднє небо, сосни, пальми й пісок. Але було тут дещо дуже не схоже на Крим. Усюди панувала бездоганна чистота, усе відзначалося охайністю й добротністю; здавалося, що не лише мармурові плити й дерев’яні балки готелю, але й усі елементи й деталі місцевої природи ретельно підібрані й припасовані. З будь-якої шпарини виглядали усміхнені люди, які ненав’язливо, проте очевидно намагалися догодити Дімці.

Але Дімка споглядав місцеву розкіш із роздратуванням. Він і сам спочатку не розумів, чому його так дратує чистота пляжів і моря, охайність квітників і газонів, вигладженість тротуарів і прямизна шосе. Адже хіба не брак усього цього там, удома, на Батьківщині, якось підштовхнув його шукати комфортний відпочинок тут, де «все включено» і все працює? Дійсно, проспекти туристичних компаній не збрехали, включено було все, і прискіпатися не було до чого. А Дімці саме це дошкуляло: тут не було до чого прискіпатися! А там, удома, на Батьківщині, було до чого.

Дімка зітхнув і подався до кавового автомата. Узяв чашку і з огидою відзначив, що кавові чашки саме такої форми подобаються йому найбільше. Натиснув кнопку, дочекався, коли зникла чорна, оповита парою цівочка, і простягнув руку за ложечкою… Ось воно! Ось що тут дратувало не тому, що було краще, ніж удома, а тому, що було гірше. Ложки! Столові, чайні, кавові — штамповані з тьмяного сплаву, з ледь шершавими краями, плескаті й неглибокі, непридатні для жодної зазначеної мети! Зате на ручці кожної ложки — велике, акуратне клеймо, вибите з такою силою на тонкому металі, що його дзеркальне відображення можна було побачити й на звороті.

Сидячи за столиком, Дімка пив каву, дивився на море крізь рясні гілки якогось величезного колючого куща, всипаного білими квітами, і ностальгував. Дімка взагалі був схильний до ностальгії. У Києві він сумував за невеликим південним містечком, в якому народився, а в тому містечку, відвідуючи батьків, негайно починав тужити за Києвом. В Європі він маявся й нидів, очікуючи повернення на Батьківщину, а вдома раз у раз вигукував: «Ах, Європа!» Ставши дорослим, Дімка з ніжністю й сумом згадував своє дитинство. І лише там, у дитинстві, не було ніякої ностальгії…

Проте зараз звичне затишне відчуття набуло якогось нового, незнайомого відтінку. Тут надто багато нагадувало Батьківщину, і тому відкривався великий простір для порівнянь. Батьківщина в цих порівняннях вочевидь програвала. Усвідомлюючи це, Дімка обурювався, але не вітчизняними безладом і неподобствами, а місцевими досягненнями. Вважаючи себе людиною справедливою, Дімка соромився такої упередженості й нездатності віддати належне цій гостинній країні. І навіщо тільки він сюди приїхав?

Дімка знову підійшов до кавового автомата. Біля автомата вже зібралася невелика похмура черга, і Дімці довелося кілька хвилин простояти біля дерев’яного полірованого ящика зі столовим начинням. Знайомих у черзі не виявилося, і Дімка почав озиратися на всі боки. Готель, немовби складений з кубиків рафінаду на виступах невисокої гори, під променями сонця сяяв такою білизною, що очам робилося боляче. Дімка перевів погляд на басейн, іще безлюдний у цю ранню годину. До басейну з усіх боків підступав газон; навіть звідси було помітно, який він доглянутий, яка пружна трава вирощена на ньому. Тут і там на газоні росли оливкові дерева, поміж якими висіли плетені гамаки. На узліссі невеликого пальмового гаю були встановлені барвисті гірки та гойдалки. Цикади наповнювали повітря бляшаним деренчанням.

Дімка знову відчув напад ностальгії, розведений незбагненою неприязню. Аби якось позбутися цього неприємного відчуття, він зосередив увагу на ложках, що бляклою купою валялися в дерев’яній коробці біля кавового автомата. Хіба це ложки? Не те що користуватися, навіть до рук брати неприємно. От у нас ложки — так ложки, а це… Дімка зупинився, простягнув руку і витяг з ящика кавову ложку. Блискуча, вишукано зігнута, з глибоким, ледь загостреним черпаком, з ідеально гладкими краями. Ложка була такою важкою, наче її не відштампували, а відлили з благородного металу. Ручку ложки прикрашав складний рослинний орнамент. Дімці зробилося зовсім тоскно. Виходить, і ложки також… Він перевернув ложку, очікуючи побачити знайоме велике клеймо, а натомість побачив кирилицю: ЗіШ. НЕРЖ. Дімка не вірив своїм очам. Як? Звідки?

Дімка швидко передивився решту ложок, а також ложки в ящиках біля інших автоматів і з’ясував, що ця ложка була єдиною його співвітчизницею. Дімка забув про каву та про свою страшну ностальгію й замислився, яким вітром цей маленький столовий прибор занесло на берег Середземного моря. Може, це спадок епохи 90-х, але чому тоді така ложка тут лише одна? А може, це якийсь турист з колишнього Союзу забув її тут? Дімка міцно стиснув ложку в кулаці. Ні, він не залишить її тут. Не вкради, само собою, та це не крадіжка, хіба ж це крадіжка?

Дімка розкрив кулак і подивився на ложку. Вона так затишно і безтурботно лежала на долоні, наче це був її власний футляр, що лежав у поважному родинному буфеті десь у Мелітополі. Схвильований цією знахідкою і таємницями, які оточували її шлях сюди, Дімка остаточно впевнився, що викрадення цієї ложки — справді не крадіжка. Його подорож раптом набула героїчного змісту. Він приїхав сюди, у цю далеку країну, зовсім не за комфортом і сервісом. Він приїхав звільнити з полону й повернути на Батьківщину свого співвітчизника. Так славні запорожці визволяли забраних у неволю Дімчиних предків. Адже ніхто б не назвав крадіжкою визволення своїх з чужоземного рабства!

Дімка знову стиснув ложку в кулаці й озирнувся довкола. Тепер усе бачилося йому в іншому світлі. І газон, і басейн, і пальми — це лише декорації, за якими ховаються нещадні яничари. Ми — Дімка вже подумки звертався до ложки, як до живої істоти, — на чужині, і наш шлях додому не буде простим. Дімка відчув легке запаморочення, що виникало в момент небезпеки, страх перед якою вже подолано.

Він сховав ложку до кишені й вийшов до моря. Видершись на величезний камінь, що загруз у піску, Дімка обвів поглядом бухту й гори над нею. Перед ним лежала чужина, хай така схожа на Батьківщину, але чужина. Дімчині очі раптом зволожніли, ніби від різкого подуву вітру. Так, тут усе було кращим, ніж удома, окрім ложок, звісно, однак усе це Дімка не любив. А от усе те, що залишилося і чекало на нього вдома, на Батьківщині, він любив. Тепер у цьому не було жодних сумнівів.

Контрабандою, нелегально, без пред’явлення прикордонній владі на таможні, ложка щасливо перетнула кордон і повернулася на Батьківщину.

Опублiковано: № 1 (61) Дата публiкацiї на сайтi: 04 February 2013

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 9 з 9
06:43 11.05.2020 | Максим
Я начитал свой рассказ, теперь его можно послушать здесь: soundcloud.com/maksym-fedorchenko-12988772/repatriatsiya-lozhki
19:23 25.02.2013 | Анна
Мне рассказ очень понравился. Я женщина преклонного возраста. Нам привили с детства чувство любви к Родине и мне понятны те переживания, которые теснили сердце Димки. Да, наша Родина сейчас переживает не лучшие времена. Так для того Господь и призвал нас к Себе, чтобы мы молились о ней, т.к. и Ему она очень дорога.
21:57 22.02.2013 | автор
Вике: мой Димка - герой 16 рассказов. В разных ситуациях он постигает некоторые важные вещи, как вот в этом рассказе он понял что-то о Родине и своем к ней отношении. Если Вам интересны эти истории, напишите мне на личный адрес (mfedorchenko@yandex.ru), я дам ссылку. С уважением, Максим
17:38 22.02.2013 | вика
спасибо автору за очень откровенную статью. Чувство патриотизма, к сожалению,сегодня не приветствуется, национализм - да! Сколько раз была за рубежом, вслед за автором повторю, все у них лучше, чем у нас, но... Приезжаю в Крым и меня плющит, потому что все вокруг родное, и не объяснить почему мне здесь лучше. Это как, когда ребенок видит недостатки своих родителей, но все равно считает,что его мама и папа - самые лучшие на свете. Наверное, и с Родиной также.
04:10 13.02.2013 | Екатерина
бред какой-то
13:14 05.02.2013 | Олег
Юрий, это наша давняя традиция-раздражаться чужим благполучием . Далее цитата из "Обломова"
- Виноваты оба, и отец и сын, - мрачно сказал Тарантьев, махнув рукой. - Недаром мой отец советовал беречься этих немцев, а уж он ли не знал всяких людей на своем веку!

- Да чем же не нравится отец, например? - спросил Илья Ильич.

- А тем, что приехал в нашу губернию в одном сюртуке да в башмаках, в сентябре, а тут вдруг сыну наследство оставил - что это значит?

- Оставил он сыну наследства всего тысяч сорок. Кое-что он взял в приданое за женой, а остальные приобрел тем, что учил детей да управлял имением:

хорошее жалованье получал. Видишь, что отец не виноват. Чем же теперь виноват сын?

- Хорош мальчик! Вдруг из отцовских сорока сделал тысяч триста капиталу, и в службе за надворного перевалился, и ученый... теперь вон еще путешествует! Пострел везде поспел! Разве настоящий-то хороший русский человек станет все это делать? Русский человек выберет что-нибудь одно, да и то еще не спеша, потихоньку да полегоньку, кое-как, а то на-ко, поди!
12:33 05.02.2013 | Иулия
Написано то красиво, но какое отношение имеет эта статья к Православию?
11:05 05.02.2013 | Юрий
Почему же нельзя писать о любви к Родине без сравнений её с другими странами? Почему зарубежье непременно должно раздражать? Причём, раздражает именно всё хорошее там, всё то, чего нет дома. Ведь по логике вещей именно плачевное положение вещей на Родине должно вызывать раздражение, а не благополучие "у них". Но если по сложившейся традиции Родину критиковать нельзя (ни величайшую в истории человечества православную империю, ни величайшую в истории человечества социалистическую державу, ни то, что от них осталось), то должен выискаться очередной внешний враг, на котором можно выместить досаду на положение вещей в "величайшей за историю человечества". В данном случае таким врагом стала Турция в лице одного из её средиземноморских курортов. - "Ну и что же из того, что у них хорошо? За этой вывеской определённо должны скрываться янычары. "У них" не может быть хорошо по-настоящему. У них вообще хорошо за наш счёт. Они уводили в неволю наших предков".
Вещь, конечно, идеологически выдержана. Автора можно поздравить.
08:47 05.02.2013 | Галина
А в чем смысл???В извечной зависти, толкающей на преступление и находящей себе оправдание под каким-нибудь углом??? Грустно.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: