Про Хрещення Русі, яке відбулося близько 988 року, згадує «Повість минулих літ» і засновані на ній літописи. Проте іноземні джерела Х—ХІ століть такої події не знають.
У 1888 році з нагоди 900-річчя Володимирового Хрещення історики провели спеціальне дослідження — шукали бодай найменші натяки в європейських і азійських хроніках та документах. Результат був приголомшливий: в жодному тексті не містилося відомостей з приводу християнізації Русі наприкінці Х століття. Польські, чеські, угорські, німецькі джерела не згадують такого факту, хоча про Русь і про князя Володимира розповідають доволі часто. Ще більш дивною є мовчанка православних сучасників і хроністів. Жодна візантійська чи болгарська хроніка кінця Х—ХІ століть і подальших часів нічого не згадує про цю подію, хоча іншим діянням Володимира присвячено багато сторінок.
Найдивовижнішим є те, що іноземні джерела тієї епохи все ж знають про офіційну християнізацію Київської землі та всього народу русів. Однак вони одностайно відносять цю подію ... до 860-х років, до часів київського кагана Аскольда.
«Без сумніву почали хреститися»
Наприклад, читаємо послання Фотія, Константинопольського Патріарха 858–867 років: «Не лише болгари звернулися до Христа, але й руси. Вони підняли руку на Ромейську імперію, проте зараз і вони змінили еллінську і безбожну віру, якої раніше трималися, на чисте Христове вчення. І в них спалахнула така жага віри і ревність, що вони прийняли Пастиря і з великою старанністю беруть участь у Христових таїнствах».
Або ось що пише візантійський імператор Х століття Константин Багрянородний, описуючи діяння свого діда імператора Василія І Македонянина (правив у 860-х роках): «І народ росів, войовничий і безбожний, він (імператор Василій) залучив до перемовин і, уклавши з ними мирний договір, переконав стати учасниками Божественного Хрещення і влаштував так, що вони прийняли архієпископа». Далі імператор розповідає про чудо — Євангеліє, кинуте в палаючу піч першим архієреєм Русі, було через деякий час добуте з вогню неушкодженим. Після чого, за словами Багрянородного, «усі варвари без сумніву почали хреститися».
Ця розповідь імператора Константина повторена у багатьох візантійських хроніках ХІ—ХІІ століть. Тобто факт Хрещення Русі саме в 860-х роках був загальновизнаним у Візантії. У достовірності такої дати ніхто не сумнівався. Тому і Хрещення часів Володимира там спеціально не відзначалося. Додамо до цього, що Руська єпархія значиться у двох візантійських списках православних єпархій 910-х і 950-х< років.
Мусульманські автори також вважають Русь християнською країною вже за століття до Володимира. Скажімо, арабський автор Аль Масуди, який писав у 930–960-ті роки, рішуче стверджував, що руси «мають багато міст, у котрих стоять християнські храми, де вішають дзвони, у котрі б’ють молотом, подібно до того, як у нас християни б’ють дерев’яним стукалом по дошці».
Руська ера
Але найбільше вражає те, що і давньоруські джерела зберігають згадку про перше Хрещення Русі. Практично всі існуючі літописи називають Константинопольського Патріарха, який висвятив першого митрополита Київського при Хрещенні Русі, Фотієм (і це в літописних статтях 988–992 років!). Про Фотія-сучасника говорить і документ, відомий як Церковний Устав Володимира. Насправді ж патріарх на ім’я Фотій діяв за сто двадцять років до Володимира.
Крім того, кілька літописів прямо згадують про прийняття християнства Руссю у 860–880-х роках. А в Никонівському літописі тричі поставлені дати не від створення світу, а за «руською ерою», що веде відлік від 860 року.
Варто зауважити, що «Сказання про Володимирове Хрещення» з «Повісті минулих літ» вирізняється невідповідністю, що вказує на орієнтування на джерела, присвячені більш ранньому часу. Наприклад, іудейські проповідники при дворі Володимира представляють, як написано в тексті, Хозарську державу. Проте Хозарський каганат до середини 980-х років уже 20 років не існував, а вся його іудейська еліта на той час вже перейшла в іслам.
Так само й критика латинян у кількох літописних статтях про Володимира була б абсолютно неможливою в його епоху (все Х століття було останнім періодом єдності та міцного миру між східним і західним християнством, не затьмареним ніякими суперечками). А ось саме на сто років раніше, в епоху патріарха Фотія, дійсно мав місце гострий церковний конфлікт між Римом і Константинополем.
Вадою літопису є і те, що грецький філософ, який розповідає князю Володимиру Священну історію, користується даними александрійської ери (за якими Різдво Христове відбулося у 5500 році від створення світу). Це літочислення у Візантії існувало до другої половини ІХ століття. Тоді як у часи Володимира вже майже століття використовувалося лише константинопольське літочислення (Різдво Христове — 5508 рік від створення світу), за яким, до речі, проставлені й усі інші дати в «Повісті минулих літ».
Бій з драконом
Ці та багато інших дивних речей у літописному і житійному зображенні Хрещення Русі князем Володимиром разом із інформацією з іноземних джерел укладаються в переконливу гіпотезу. А саме: Київ і підлеглі йому землі офіційно прийняли державною релігією Православ’я за часів Аскольда в 860 році. Але впертий спротив язичницьких народних мас призвів до того, що ще більш ніж століття в суспільстві існувало двовір’я — приблизна рівновага Православ’я та язичництва. Лише в 988 році зусиллями і наполегливістю князя Володимира Православ’я на Русі здобуло перемогу остаточно. Принаймні на офіційному рівні язичництво пішло в небуття.
А через півстоліття-століття вітчизняні автори для обґрунтування (перед Константинопольським Патріархатом) необхідності канонізації князя Володимира визнали за необхідне перенести на нього загалом усі заслуги, пов’язані з Хрещенням Русі. Для цього використали давні хроніки, що розповідали про Хрещення Аскольда. Та при перенесенні цих оповідей в епоху Володимира виникли десятки хронологічних і змістових невідповідностей і фатальна розбіжність із іноземними джерелами, про які йшлося вище.
То що ж, усі ці переконливі історичні викладки применшують роль особистості князя Володимира в історії Русі й Церкви? Аж ніяк. Навпаки, такі свідчення суттєво звеличують його подвиг, виявляють особливу складність вузла, який він розв’язав. Одна справа — «засіяти неоране поле», дати несподівану глибину Істини наївним і гарячим дикунам. І зовсім інше — змінити змішане двовір’ям суспільство, де кожний другий — переконаний язичник, який достатньо ознайомлений і щоденно зустрічається з християнством і християнами, проте добровільно обрав «віру предків».
Наважитися вчасно розрубати такого дракона зміг би не кожен правитель. Тим більше, якщо уявити, що в очах Візантії та інших держав Русь вже була умовно християнською країною — і про внутрішню духовну проблему давньоруського суспільства у світі мало хто знав.
Головний подвиг
Однак усе це лише гіпотеза. Проте абсолютно очевидно, що за князя Володимира і його сина Ярослава відбулося стрімке запозичення Руссю високої розумової, моральної, естетичної культури православної Візантії. Це явище ми зазвичай вважаємо просто наслідком Хрещення Русі. Мовляв, Русь хрестилась, і одразу візантійські священики, вчителі, книжники і мозаїсти-іконописці тут тобі й понаїхали. Точніше за великі гроші були виписані князями, які інакше і не могли вчинити.
Між тим Візантія успішно привела до Христа десятки країн (часто-густо заможніших, ніж Русь), в яких такого духовного і культурного розквіту настільки швидко й ефективно після Хрещення не почалося. Звичайно, можна казати про деякі «суто православні» особливості східнослов’янської ментальності. Проте, мабуть, справа не в цьому.
А річ у тім, що князь Володимир зовсім не силою переломив складну суспільно-духовну ситуацію у своїй країні. Він, а за ним і Ярослав, як ніхто з сучасників відчули не просто Христову істину, але й океанську глибину християнської візантійської культури. Вони розпізнали в променях цього світла цілий спектр — і форсували нечуваної потужності культурну революцію.
Насправді не культура Візантії прийшла самохіть услід за Хрещенням Русі. Навпаки, особиста ініціативність Володимира і Ярослава у будівництві величезних прекрасних храмів, заснуванні шкіл, перекладі та переписуванні книг, збиранні бібліотек, в усьому цьому щепленні дорогоцінної візантійської християнської лози на самовільні руські саджанці — ось що остаточно хрестило всю Русь!
Володимир одразу показав новонаверненим Христа як Подателя особливої краси і мудрості. Він одразу дав Русі асоціацію: віра — велич і краса. Мабуть, відсутність такого могутнього прикладу й зумовила свого часу історичну неповноту Аскольдового Хрещення. Але Аскольд і його наступники (у тому числі й рівноапостольна княгиня Ольга) діяли цілком логічно і по-своєму мудро: завдяки їм зберігся внутрішній мир і єдність народу, суспільство не розкололось. А Володимир і Ярослав діяли в галузі духовної культури неймовірно революційно. Не по-адміністраторськи, а саме по-апостольськи, зосередившись на стратегії гуманітарній, навіть якщо це могло зашкодити стратегії соціальній і економічній.
Зосередженість Володимира і Ярослава на рясному засіванні простих руських душ дуже непростим візантійським зерном дивовижна для тієї епохи. Правитель, який замислив створити не велику державу, а велику народну душу — чи часто такий зустрічається? Масове місіонерство «високим розумом і складною красою» — де таке чувано? Але ж саме цим святий рівноапостольний князь Володимир зробив Русь такою, якою ми її знаємо і любимо.
