Революция, ты научила нас
Верить в несправедливость добра.
Ю. Шевчук
Селянин жив неквапливо і звично. Працював тяжко і просту їжу споживав зі смаком. Світанок зустрічав із півнями і засинав у присмерку разом з принишклою худобою. Мочив ноги у вранішній росі і поблажливо ховав посмішку в бороду, споглядаючи на замурзаних дітей, що бігали по теплому пороху подвір’я. Потім раптом прийшла з міста сухорлява й розумна людина з недобрими очима. Вона почала гаряче і розгнівано говорити про те, що життя нестерпне. Про те, що щастя є, воно близько і за нього варто розпочати війну прямо з завтрашнього дня. Вона говорила про сяючі міста майбутнього і про всезагальну рівність. Спочатку селянин слухав неуважно. Потім почав дослухатися і думати. А за кілька днів він не пішов у поле. Він зненавидів своє життя, все, до самого дна, і захотів іншого. Селянин взяв у руки вила й пішов убивати пана.
Це — революція.
Революція — це віра в щастя, яке географічно знаходиться десь «там», а в часі вибрало для проживання «завтра». Заради цих «там» і «завтра» революція вимагає спалити все, що «тут», і розіп’яти все, що «сьогодні». Хай буде вона проклята за все, що вона зробила, за всі свої декрети і гільйотини. Хай буде вона проклята за свій лжехристиянський пафос, за всю свою теорію і практику, догматику й аскетику. Але нехай будуть помилувані ті, хто не встояв перед її натиском і кого затягнуло в її глибоку прірву, схожу на вир на воді.
Завтра обдурені селяни будуть палити маєтки. І завтра ледь грамотний робітник під дією прокламацій почне вивертати з бруківки свою зброю — каменюку. А сьогодні збіднілі дворяни ще п’ють на терасах чай, ще мріють про неземне кохання і бренькають на розладжених гітарах. Вони співають про те, як в «измученной груди» вирують «роковые страсти». Заплющуючи очі, вони співають «Отвори потихеньку калитку», а лакей уже дивиться на них спідлоба, і вже не спішить з’являтися за першим покликом. Незабаром слова «іди собі, дорогенький» або «йди геть, бовдуре» зникнуть із лексикону. На їх місце прийде фраза, винесена з мітингу, і міцне слівце з підворіття.
Та лише деякі пани сьогодні відчувають це, і завтра життя буде карати їх за нечутливість.
Революція — це жінка. Навіть більше — вона язичницька богиня. На її шиї, як у богині Калі, намисто з черепів. Жалю вона не знає. Уся вона — суміш однаково ненаситних жорстокості та солодкої пристрасті. Чаша гидоти в руках вавилонської блудниці з Апокаліпсиса — чи не повна саме цієї суміші? Коли ненаситне черево пожерло чужих дітей, але ще не наповнилось, з якою холодною жорстокістю вона почала жерти тих, кого сама породила! І марно вони плакали перед її немигаючим поглядом, даремно клялись їй у вірності, надармо згадували про свої заслуги перед нею. Вона пожерла їх усіх одного за одним. Пожерла зі смаком, розгризаючи черепи, перекушуючи хребти, сито відригуючи на очах у тих, хто очікував своєї черги…
Скільки енергії вивільнив цей сатанинський танок. Якщо розщепити атом, то вільної енергії вистачить, щоб розщепити інший атом, що знаходиться поряд. А той, у свою чергу, розщепить наступний. Реакція стане ланцюговою, і що з того виходить, знають усі, хто народився в другій половині ХХ століття.
Якщо розкласти душу одної людини, то енергія розкладання буде здатна отруїти і розкласти іншу душу, що знаходиться поруч. Ця реакція теж може бути ланцюговою. І якщо Пирогов називав війну «епідемією травматизму», то революцію можна назвати «епідемією душевного розкладання».
Скільки поколінь жителів Хіросіми будуть хворіти від того злощасного вибуху? І скільки наших поколінь ще буде хворіти від наслідків тієї епідемії, спалах якої надовго зафарбував небосхил у червоний колір?
Може, про це не треба думати? Можливо, це вже те минуле, яке не варто чіпати? Я так не вважаю. Якщо ця подія змінила життя всього, без винятку, світу, то хіба можна, озираючись назад, її не помітити? А помітивши, хіба можна не розглянути її більш пильно? А якби все трапилося сьогодні, хіба не знайшлось би в нинішньому «людському матеріалі» вдосталь пального для схожої пожежі?
Тільки-но в повітрі запахне розбоєм і грабунками, невідомо з яких шпар вилазить величезна кількість хамів та негідників. Усі ті, хто ображений на життя; всі ті, хто заздрить ближньому; всі невизнані генії, всі достойні кращої долі. Усі ті, хто давно знав, що в усьому винні — залежно від ситуації — капіталісти, комуністи, євреї, негри, християни — хто завгодно. Такого елементу було повно в 17-му році, повно його й сьогодні. Причому повно і в нас, і в будь-якій іншій країні.
Невже мені не вдивлятися в риси цього дракона? Він здох, але раптом він відклав яйця? І раптом ці яйця вже тріскають від натиску зсередини?
До когось революція прийшла з надр його щоденного життя. Спустилася з горища, вибігла з його власної спальні, п’яна, виповзла з комірчини двірника. А до когось вона прийшла у вигляді експортного товару (була ж така теорія «експорту революції»). Але не треба звинувачувати інших, не треба називати інших обманщиками чи окупантами. Революція, як сифіліс, передається лише інтимним шляхом. Неважливо, хто захворів перший. Якщо ти теж хворів, значить, ти теж розпусник.
Можна плювати в революцію латиською слиною, погрожувати їй німецьким кулаком, нарікати на неї, плачучи українськими слізьми. Дарма. Пізно. Самі в усьому винні. Всі!
Вони були кращі за нас, ті, хто пережив дві світові, одну громадянську, продрозверстку, будови століття, табори, божевільні, вбоге життя без будь-якої перспективи. Якби це лягло на наші плечі, історія закінчилась би на нас. Ми б цього не витримали. Світ і не повинен був це перетерпіти. Він повинен був закінчитись, і революція робилася свідомо, як рукотворний кінець історії. Але чудовисько просто захлинулось кров’ю і зупинило свій переможний рух. При цьому кров багатьох жертв була така обпалююче чиста, настільки не схожа на хімічний склад звичайної грішної крові, що чудовисько відчуло нудоту. Воно, звикнувши харчуватися брудом, гріхом і тліном, отруїлося з’їденою чистотою. Тому світ продовжує жити, і діти катаються на каруселях, а мами, усміхаючись, спостерігають за ними.
Я не можу уявити війну. Я не хочу уявляти. Але я можу уявити несподіваний стукіт у двері серед ночі. Можу уявити, як зіскакують з ліжок і вкриваються холодним потом мешканці будинку, почувши вдосвіта вищання гальм біля свого парадного. І розлука з близькими, яка мучить до нудоти, і вся країна, що співає блатні пісні, тому що півкраїни в таборах. Це та багато іншого я можу уявити. І не кажіть мені, що це не повториться. Не треба. Тому що революції, як слизькі гадини, виповзають з розпусного ліберального черева, а ми закохані в лібералізм. Тому що притуплені задоволеннями нерви вимагають особливих насолод. І кінцева межа насолод для грішника — це дике насильство і немислима розпуста. А потім — самогубство. Усе це, власне, і є революція, якщо позбавити її клоунського вбрання, пошитого з гучних фраз.
З газетних хронік і телевізійних репортажів бачу, що світ захворів саме на це.
Тебе, революціє, вибачає лише твоя неминучість і, може, ще твоя безлика суть. Адже ти й справді — «привид, що блукав по Європі», а тепер уже й по цілому світу. Але це не пробачає твого ідейного творця і натхненника. Він уже справедливо проклятий Богом, і ніщо, крім вогненного озера, його не чекає. І це не вибачає твоїх рекрутів, які готові лити чужу кров і чию кров ти сама проллєш неодмінно.
Я вміщую свій чорнильно-паперовий крик у порожню пляшку і запечатую шийку сургучем. Можливо, несучи на хвилях, її вдарить об борт пароплава, який пливе у світле майбутнє. Може, з цікавості її виловлять, розкриють і прочитають зміст.
Адреси своєї в листі я не залишу. За мною плисти не треба. Треба тільки прочитати лист. Нехай не всім. Нехай тільки в кают-компанії. А раптом капітана зацікавить зміст і наступного ранку він змінить курс.