Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Рим преображений

Із розповідей про міста Італії

«Корінний римлянин почувається тут удома і пишається, звичайно, тим, що він удома саме тут. Але й чужоземець християнсько-європейської культури не почувається тут чужим... Ми успадковуємо тут усім нам спільний спадок». Так пише про Вічне місто культуролог, мистецтвознавець, поет та історик, один із найосвіченіших діячів російської еміграції в Парижі Володимир Вейдле. Фрагменти його есе про Рим ми пропонуємо читачеві для ознайомлення з великим — і єдиним у своєму роді — християнським містом.

Сім пагорбів

Неповторність Рима — у його насиченості минулим, подвійним європейським минулим, християнським і дохристиянським. Такої, як тут, насиченості й одним, і іншим, немає ніде. В Афінах і в усій Греції немає пам’яток християнства, що за значенням можна порівняти з пам’ятками її язичництва. Та й отримано було Європою грецьку, як і християнську, спадщину не з Афін, а чи то з Рима, через латину, чи то з другого Рима, від православних греків, які недаремно називали себе римлянами, «ромеями». В Єрусалимі народилася віра, але не релігія християн. Релігія на основі цієї віри створилася в Антіохії, Ефесі, Александрії та в інших менш столичних містах, а також і в самій столиці Римської імперії, де судилося релігії цій стати її релігією і перетворити її столицю на столицю західного християнства, якою залишилася вона й до сьогодні.

Рим — це спадкоємність, це безперервність легенди. Тому, знайомлячись із нею, ми отримуємо спадщину, пізнаємо не чуже, а своє. І наш Гоголь, не належачи до римської Церкви, анітрохи не зрікаючись Миргорода з Диканькою, анітрохи не забуваючи про місця, звідки несправне колесо «до Москви доїде, а до Казані, певно, не доїде», все-таки, сам тому дивуючись, міг про Рим сказати, що «батьківщину душі своєї» він у ньому побачив, «де душа моя, — пише він, — жила ще раніше за мене, раніше, ніж я народився на світ».

Однак не лише в цьому неповторність Рима. За ­всієї насиченості історією прозирає тут всюди, просвічує і зараз те, що старше за історію, — природа, яка зростила її, але й почасти прийняла її назад до свого лона. Є, правда, ще інші старовинні міста, чий одвічний, природою зумовлений вигляд лише понівечений, але ще не знищений новітнім породженням історії, зрівнювальною індустріальною технікою. Проте немає жодного, де було б стільки історії і стільки природи водночас, такої величної, такої значущої для всіх нас історії і такої співзвучної цій величі гордої та сильної, чітко окресленої в усіх своїх особливостях природи.

Шатобріан, один із неіталійських писарів, які найглибше пережили та зрозуміли Рим, говорить, що земля ця залишилася давньою, такою ж давньоримською, як руїни, що вкривають її. Пояснюється це саме тим, що природа довкола Рима, як і в самому Римі, привласнила, зробила частиною самої себе залишки стародавнього будівництва.

У боротьбі з нею, у боротьбі-дружбі минало життя хлібороба й винороба, як і зводилося місто. Рим і донині сповнений свідченнями цієї дружби й боротьби. Не лише на околицях його, але й усередині його стін залишається зримим і живим те, що тут було, коли його самого ще не було. Звичайно, і від Венеції невід’ємна її лагуна, і від Флоренції — її річка та дві лінії її пагорбів; не можна Неаполь чи Геную відірвати від моря або від рельєфу берегів, з якими вони зрослися; але в Римі, всупереч його безладному нинішньому розростанню, ще міцніше тримається всередині стін самовільне ліплення землі, що визначило в давнину його вигляд. Викопували, закопували, прокладали дороги, бурили тунелі, розтягали каміння і поверх зруйнованих будівель зводили нові на трьох, на чотирьох рівнях, одна над одною. А все ще стоїть старий, та ще й недавній Рим на стародавніх своїх пагорбах, і дають вони про себе знати, і є в кожного своє обличчя, і всі разом виявляють вони невід’ємну від старовини ґрунтовність і природність Рима.

Сільце на пагорбі біля лівого берега річки. За пагорбом — вигін, болотисті луки. Цей пагорб — Палатин. Це болітце — майбутній Форум. Із цього почалося. Коли село обнесли стіною, за легендарних Ромулових часів, народився первісний, квадратний Рим. Потім виникли перші сім пагорбів, куди з класичних пагорбів, зі споконвічно зазубреними школярами всіх націй іменами, увійшов, окрім Палатина, один лише, і то не в повному розмірі, Ексвілін. Потрібно було висушити болото, перенести туди з берега річки ринок і там же створити турботами етруських царів перше священне, освячене вівтарями та храмами місто, а також укласти на віки вічні союз з чужоплемінними мешканцями сіл на сусідньому Капітолійському пагорбі, спочатку не відмежованому теперішньою глибокою западиною від Квіринала.

За всього багатолюддя й різномовної штовханини, дефіциту житла в місті не було, та й населення його, всупереч фантастичним цифрам, що називалися раніше, навряд чи коли кількісно перевищувало мільйон. Танути воно почало в дуже швидкому темпі ще до падіння Західної імперії. У ті тривожні століття пагорби першими спорожніли; житлові будинки внизу щільніше притиснулися один до одного і збилися в купки, руїн було більше, ніж будинків, і руїни ці поступово йшли в землю. Ті, що громадилися трохи вище, як мавзолей Адріана, перетворилися на укріплені замки. Тріумфальні арки здіймалися лише на половину висоти, і під деякими з них тулилися хатини. Капітолій недаремно почав називатися Козячою горою і Форум — Коров’ячим полем. Настільки невпізнанним став Форум, що археологи Відродження шукали його в інших місцях. Усього сто років тому частина його продовжувала слугувати вигоном, як у часи, коли ще не було Рима. Палатин, чиє ім’я стало у більшості європейських мов словом, що означає «палац», так тепер Палацом або Великим Палацом і називався, чому сприяла, мабуть, окрім невиразної пам’яті про минуле, ще й сама величність його руїн. Ніхто серед них не жив, хоча трохи нижче й приліплювалися до схилів його монастирки. Цих пусти`нь, пу`стинь, пустирів у місті було безліч. Не заповнювало воно більше не лише Авреліанові, але й Сервієві стіни.

Лише з середини ХV століття й почали папи по-справжньому відбудовувати своє місто — заново його мостити, недоруйноване руйнувати вщент, але й відновлювати те, що піддавалося відновленню, а головне — будувати й будувати, створюючи на руїнах стародавнього новий Рим, що не поступається стародавньому у величі та пишноті. Їхній новий Рим — для нас він старий, і в бездоганну гармонію свою включає він і стародавній, і середньовічний.

На Капітолії зустрічаються старий і стародавній Рим, а Національний пам’ятник хоч і поткнувся сюди, але став боком і зустрічі не завадив. Але є союз між усім цим — між Церквою і Марком Аврелієм, і палацами Мікеланджело, і етруською бронзовою вовчицею в Сенаторському палаці; лише та цукрово-біла громада пам’ятника за церквою не входить до цього союзу, до союзу всіх семи пагорбів, усіх садів і будинків на семи пагорбах, із самими цими пагорбами, з вічним римським вгору і вниз, з незрівнянними римськими соснами, з фонтанами римських площ, з безмежно блакитним римським небом, з легким, пронизаним легким промінням повітрям. У старому Римі століття не ворогують між собою, і природа його живе в мирі з його минулим; тому, коли пізніше ви будете згадувати це величезне галасливе місто, то здивуєтеся: пам’ять про нього тиха.

Сім церков

Стародавній Рим ще не був зруйнований, коли почалися — півтори тисячі років тому — паломництва християн до його святинь: церков і кладовищ, могил мучеників, у першу чергу апостолів Петра й Павла... Великий стародавній Рим, великий і старий (тобто переважно ХVІ і ХVІІ століть), але дозволено не тільки з ним нарівні, а й ще вище ставити не таку помітну на перший погляд ранньохристиянську його велич.

Санта Марія Маджоре — одна з тих семи церков. Папа Сікст ІІІ її спорудив у другій чверті V століття. Зовні вона повністю перебудована, забудована, але всередині хоч і багато що змінено, та одвічна думка панує над усіма домислами про неї, і не розкіш оздоблення підкорює, а простота основного задуму. Збереглися тут мозаїки V століття на тріумфальній арці та на стінах середнього корабля, але й вони головного враження не визначають. Ви увійшли, і ви повільно йдете між цими стінами по середині храму до вівтаря і до півколом вигнутої апсиди за вівтарем. Вигнутістю цією вона немов утягує вас у себе, замикаючи простір — широкий, високий, та все ж у довжину витягнутий простір, — по серединній осі якого ви рухаєтеся і який спрямований до неї. У цій спрямованості вся справа. Нею відрізняється християнська базиліка від усіх тих римських попередниць своїх, ринкових, судових базилік, де колонади з чотирьох боків замикали продовгуватий простір або де були дві апсиди одна навпроти другої, або одна в короткій стіні, інша — в довгій. Спрямованість ця не перетворює, звичайно, церкву на якийсь пасаж, ви рухаєтеся від входу не до виходу і взагалі не до реальної, а до ідеальної мети; нормальним чином ви зовсім і не доходите до вівтаря; ви тільки увагу вашу, якщо, звісно, ви для молитви прийшли, молитву вашу звертаєте туди, куди звернений — до Святая Святих — увесь храм. Цим і захоплює Санта Марія Маджоре. Довелося мені тут бачити якось живе тому підтвердження. У передвечірній той час богослужіння не було, і було у величезній церкві тихо та порожньо. Але ось увійшов цілий маленький натовп, осіб двадцять п’ять, чоловіки та жінки середнього віку, німці, мабуть, баварці. Від головного входу пішли вони прямо вперед, не дуже озираючись на всі боки, але й не прискорюючи ходи, а радше її притишуючи, і, не доходячи до вівтарної перешкоди, раптом опустилися на коліна — несподівано, як мені здалося, для самих себе — і заспівали, досить злагоджено, зовсім не підходящий для весняного того дня різдвяний гімн «Тиха ніч, свята ніч», очевидно, тому, що нічого іншого заспівати вони б гуртом не змогли.

Проте, можливо, і не тому. Тут зберігаються в крипті під вівтарем реліквії ясел Христових, і до ясел пасує та пісня. Але все ж релігійний сенс цієї архітектури, який наче втілився в молитовному русі тих людей, котрі увійшли до церкви, відсуває окремі мотивування на другий план, як і торжествує над усім тим, чим одвічний задум тут обтяжений або замаскований.

На подібні почуття й думки наводить і ще одна з тих семи церков — базиліка апостола Павла «фуорі ле мура», тобто поза стінами міста. Побудована років на сорок раніше, вона простояла без значних перебудов більше тисячі чотирьохсот років, коли в ніч з 15 на 16 липня 1823 року її відвідала пожежа, настільки руйнівна, що від тодішнього папи, тяжко хворого, її приховали, і Пій VІІ помер, так про неї нічого й не довідавшись. Його наступники відбудували храм знову, зберігши його план, але не дуже турбуючись про точну відповідність до попереднього його вигляду. Ця будівля ще грандіозніша, ніж та, про яку щойно йшлося. У ній п’ять кораблів. Її чотири по двадцять колон, відполіровані, кольору воскової свічки, разом з такими ж полірованими, дзеркально сяючими плитами підлоги й золотою на білому різьбою стелі, враження справляють приголомшливе, якесь прохолодно-запаморочливе і разом з тим — хоч і не зразу це помічаєш — суперечливе. У ній немовби два шари. Спершу сприймаєш світлу, святкову, але надто вилощену, академічно-псевдокласичну нарядність, а потім, коли почнеш від головного входу рухатися до вівтаря, весь цей пізній неокласицизм виявиться лише оболонкою, лушпинням, і зразу ж виявиться сила одвічного, надзвичайно простого, але й надзвичайно дієвого задуму.

Базиліка — це перший і вирішальний крок церковного зодчества, яке усвідомило своє завдання. Є всі підстави думати, що крок цей здійснений був у Римі і притому зразу ж після визнання християнства Константином, після Міланського едикту 312 року, коли імператор спорудив на місці знесених кінногвардійських казарм величезний, пишно оздоблений храм, що справедливо отримав титул «матері та голови всіх церков Міста й світу». Латеранський собор першим значиться в списку тих семи церков, які відвідують прочани. Він втратив первісний свій вигляд і оздоблення, хоч і стоїть іще на старому фундаменті своєму. Був це собор міста Рима, столиці імперії, кафедральний храм римського єпископа, і присвячений він був не Іоанну Предтечі спільно з Іоанном Богословом, як тепер (і вже давно), а безпосередньо Христу Спасителю. Поруч з ним побудований був палац, який тисячу років, до переселення їх до Ватикану, залишався резиденцією цих єпископів.

Що ж стосується не менш монументального собору святого Петра, то Константин і його присвятив не апостолу, а Самому Христу, та все ж він був не кафедральним, а меморіальним храмом, зведеним над імовірною могилою апостола Петра, подібно до того, як пізніше був збудований такий самий величезний, на п’ять кораблів, меморіальний храм над імовірною могилою апостола Павла.

Сім церков перераховують зазвичай — хоч і не завжди відвідують — в такому порядку: Латеранський собор, собор св. Петра, Санта Марія Маджоре, собор св. Павла, Сан Лоренцо фуорі ле Мура, Сан Кроче ін Джерусалемме, Сан Себастьяно (на Аппієвій дорозі). З них найбільш шанованими серед прочан були в усі часи перші чотири. Без них і Рим — не Рим. Паломництво наше до семи церков, перебудованих у різний спосіб, розкриває перед нами усю архітектурну історію Рима, та головне — вчить нас розуміти ідею базиліки, найпліднішу храмобудівельну ідею раннього християнства.

Для того, одначе, щоб на власні очі побачити найкраще втілення цієї ідеї, яке дійшло до нас, слід здійснити особливе паломництво — відраднішого за яке в Римі, можливо, і не існує — до церкви святої Сабіни на Авентині. Санта Сабіна — світла, легка, цнотлива, — це майже досконалий образ того, до чого прагне нова, народжена у християнському Римі архітектура, котрої стародавній Рим не знав і котра поклала початок новій ері як в історії архітектури, так і в історії мистецтва загалом.

Підземний Рим

Для більшості приїжджих до Рима пам’ять про відвідини катакомб пов’язана зі згадкою про Аппієву дорогу. Так і для мене — дуже здавна, нерозривно. Вперше я тут був більше ніж півстоліття тому. Інших катакомб тоді не бачив, а тут був захоплений і вражений з однаковою силою і величчю минулого на величній землі, і запереченням смерті через прийняття смерті там, під землею.

Ще не чорніла асфальтом Аппієва дорога. Ще й не передчувала гуркоту і смороду машин, які тепер мчать по ній. Ще не видно було з неї, навіть якщо повернутись назад до міста, жодних будівель, що стирчать і волають про потворність свою. Тиша була, простір; розлого стелилася рівнина; дорога — поміж садів, акведуків, могил — мирно йшла вдалину, давнє каміння її грілося на сонці; скрекотали цикади; Альбанські гори синіли вдалині, як синіють і зараз. А під землю був шлях майже там само, де й зараз: за поворотом, за відчиненою хвірткою, біля кипарисів і низеньких будівель. Ченчик запалював свічку; ушістьох, усімох ви йшли за ним, спускалися спершу по сходах, потім вузькими переходами зі слабким нахилом повільно, трохи боязко йшли вглиб. При мерехтінні свічки окреслювалися не дуже виразно в стінах з піддатливого туфу вибоїни, куди клали мерців без трун, — давно порожні, але із залишеними де-не-де кістками, а то (для наочності, певно) й цілим скелетом. Не відставайте, — казав ченчик, — убік не відходьте, заблукати дуже легко, п’ять або шість у цьому лабіринті невиразно розмежованих поверхів. Тоді він освітлював вам тріпотливим своїм вогником розпис на стінах і на стелі тісної поховальної кімнатки. Те саме видовище відкривалося тоді, яке при електричному світлі відкриється вам зараз. І так само воно вас вразить, якщо ви його бачите вперше.

На білому тлі різнобарвними тонкими штрихами недбало позначені на стелі концентричні кола й трапеції або прямокутники на стінах, що зіркою розходяться від них, і жвавим пензлем вписані в них фігурки, візерунки, нашвидкуруч позначені пейзажі, сільські ідилії, голуби, гірлянди, овечки, пастушки... Яке все це безжурне й світле! Немає ніяких скелетів, черепів, ані могильної пітьми, ані надмогильних голосінь; не лише нічого, що нагадує смерть, але й нічого урочистого. Декорація, — подумаєте ви, — придатна хіба що для спальні, або ще краще — для дитячої. Вам покажуть, щоправда, у багатьох місцях біблійні сюжети, але ще ніде не доводилося вам зустрічати такого дивного їх трактування, несерйозного; здасться вам навіть — жартівливого. Що ж це за пророк Іона, якого виригує на берег кит, веселенький дракончик з хвостом-завитушкою, що часом застосовується і просто заради прикраси? Або який же це Ной, патріарх, який «знайшов благодать перед очима Господа», шістсот років від народження, коли «потоп водяний прийшов на землю», цей безбородий хлопчак, який молитовно підняв руки, до якого голуб підлітає зі своєю гілочкою? Хіба це ковчег, цей ящик або скриня, в якому він стоїть? Де ж Ноєва родина? Де ж «скотина», чиста й нечиста?

Нерозумінь або здивувань — якщо тільки ви не позбавлені хисту дивуватися — виникне у вас ще чимало й виникло б значно більше, якби підземна ваша прогулянка не була такою короткою. Тепер прогулянки ці стали ще коротшими, ніж раніше. Охочих багато, водять їх швидко, групами осіб по десять — п’ятнадцять, роз’яснення дають різним групам різними мовами. Але показують біля Аппієвої дороги невеликі відрізки тих самих трьох найуславленіших і найстаріших катакомб — св. Калліста, Доміцилли, св. Себастьяна. Місцевість, де викопане було останнє це кладовище, мало дивну латино-грецьку, не дуже грамотну назву: ad catacumbas, — як наче б ми сказали «поруч поблизу яру» (латинський прийменник і грецький префікс означають у даному випадку одне й те саме). Лише в недавні порівняно часи слово «катакомби» почали застосовувати для позначення всіх взагалі підземних кладовищ, яких у Римі було багато, але які всі знаходилися поза стінами міста. Ховати всередині цих стін давньоримський закон суворо забороняв.

Копали ці кладовища під землею із середини ІІ до кінця ІV століття. Не всі вони християнські; є, наприклад, тут же, поблизу Аппієвої дороги, єврейське; є ті, що належали гностичним громадам; є змішані — частково християнські, частково язичницькі. Деякі призначалися для членів однієї лише родини. Загальна довжина коридорів в усіх катакомбах сягає, за різними підрахунками, від ста до півтораста кілометрів. Це ціле місто з населенням у пів— або в три чверті мільйона мертвих — підземний Рим!

Поховання в них припинилися в кінці V століття, а потім їх закинули. Пам’ять про них заглухла, втрачений був і доступ до них. Воскресла увага до них лише в другій половині ХVІ століття, і почалася сумна епопея не стільки вивчення, скільки безсовісного розграбовування катакомб. Викрадалися саркофаги, надписи; шматки штукатурки з розписом виламувалися й продавалися любителям старовини. Неподобства ці остаточно припинилися лише в середині 19 століття, коли була створена у Ватикані «Комісія християнської археології», яка з того часу відає цими справами. Їй належить верховне керівництво розкопками, які ведуть спеціалісти, котрим папський Інститут християнської археології дає необхідну для цього підготовку.

Але чому ж такий не схожий цей некрополь на інші? Тому що це місто мертвих, які вірили, що смерті немає. Про цю віру свідчать знайдені тут у величезній кількості надписи. Але ще точніший і глибший живопис катакомб — єдиний у своєму роді в усій історії мистецтва християнської ери.

Відповідати особливостям базилік і їх собою прикрашати буде зовсім інший, новий живопис, значно ближчий до мистецтва наступних століть, ніж той, що перед нами постає в давніх катакомбних розписах. Розписи ці не старші за ІІІ століття — більш ранні датування виявилися хибними.

У чому ж їхні особливості? Перш за все в тому, що первісний катакомбний живопис, первісна скульптура саркофагів, як і все відоме нам християнське мистецтво ІІІ століття, не оповідає, не ілюструє Святе Писання і разом з тим не створює священних образів. У наступному столітті почне воно й оповідати, і створювати ці образи; але поки що, хоч і не перестаючи зображувати, воно існує не заради зображення і свою зображувальність зводить до найнеобхіднішого, без чого ніяк обійтися не можна: родичі похованих, які відвідували їхні могили, коли бачили людинку, яка стоїть по пояс в ящику та голуба, що підлітає до неї, розуміли, що йдеться про Ноя, або, точніше, про спасіння Ноя, і цього, слід гадати, було їм цілком досить. Зовсім вони й не вимагали від живописця, аби він їм розповів історію Ноя або щоб він праведного цього старця зобразив так, щоб це узгоджувалося з Біблією. Молитовно здійнявши руки, неначе Ной, стоїть юнак і два леви у нього по боках — цього глядачеві достатньо: це пророк Даниїл у рові левиному. Три молитовні фігурки та полум’я під ними — це три отроки в печі вогненній. Так само небагатослівно повідомляє живописець про Мойсея, який виточував воду зі скелі, про Христа, Який воскрешає Лазаря або розмовляє із самаритянкою біля колодязя, причому пізнає глядач Христа або Мойсея тільки тому, що за мінімальними даними вгадує сцену, котра мається на увазі, а не за якою-небудь характеристикою Мойсея або Христа, що її художник зовсім і не дає. Не в зображенні справа, а в думці, позначуваній ним.

Яка ж це думка? Та сама, завжди одна, іншої й не треба: думка про спасіння, думка про те, що для похованих тут хрещених християн смерті немає, що всі вони позбавлені гріха та смерті своїм хрещенням. Недарма в ті часи всі хрещені називалися святими; недарма день смерті називали християни днем народження. Саме гарячою вірою в цю силу хрещення, що нищить смерть, і пояснюється як осмислення сюжетів, що доручалися тут живописцям, так і сам вибір цих сюжетів. Обиралися теми, що краще за інші піддавалися такому осмисленню, спрощене зображення яких спрощувало б їх саме в цей бік. Не виключалася при цьому й деяка частка насильства над біблійним оповіданням, але ж не в Ної справа, а в спасінні Ноя, і навіть не в його спасінні, а в спасінні похованого, подібного до його спасіння. Існує саркофаг якоїсь Юлії Юліани, де вона сама замість Ноя зображена в ковчегу-ящику з голубком, що підлітає збоку, так само як є катакомбна фреска, де біля врятованого Іони накреслене ім’я похованого тут покійника. Іона, Ной, три отроки, Даниїл — усі вони порятовані, як Лазар воскреслий, як Ісаак, урятований з-під ножа Авраама, як ізраїльтяни, врятовані в пустелі водою, здобутою зі скелі. Вода ця — прообраз води хрещення, «води життя», яку набрала самарянка у своєму колодязі і якою врятовані всі хрещені, усі на цьому кладовищі поховані. Тільки це й важливо, тільки про це «йдеться», тільки це «мається на увазі». І сам Добрий Пастир — не образ Христа, а лише картинка, що повторюється скільки завгодно разів — пастушок з врятованим ягнятком на плечах. Важливо не що вона зображує, і ще менше — як вона зображує, а що вона означає. Означає ж вона все те саме: смерті немає.

Таким є первісне мистецтво християн. Стривайте, та чи мистецтво воно? Хіба мистецтво може задовольнятися позначенням замість зображення? Хіба може йому бути байдуже, як саме воно зображує? Дуже показово, що жодні формальні особливості не відрізняють скульптуру християнських саркофагів від скульптури саркофагів нехристиянських і розписи християнських катакомб від розписів язичницьких кладовищ і житла. Християнські й нехристиянські саркофаги виходили часто з тих самих майстерень. Ті й інші розписи виконувалися майстрами тієї ж виучки. То трохи краще виконувались, то дещо гірше. З точки зору мистецтва — або ремесла — усьому цьому ціна однакова. Відмінність, проте, є — величезна, але не стилістична, а смислова; відмінність не мови, а того, що сказане цією мовою; і відмінність у самому ставленні до цієї мови, до тієї мови, яку ми називаємо мистецтвом. Християни ІІІ століття користуються ним і разом з тим заперечують його; вони в мистецтві заперечують мистецтво. Дуже швидко воно в них буде, але їм поки не до нього. Поки в них є інше, чого потім буде в них менше... Ось чого нас учить підземний Рим.

Велич Рима

Є латинське слово res — жорстке, різке, юридичне, дуже римське. Хоч і жіночого роду, а як різки лікторів, як лезо їхньої сокири. Res в однині, res і в множині. Смисл — найширший: річ, предмет; справа, факт, істота, обставина, подія. Усе, що є, усе, що в наявності. Всеосяжний смисл, але не хмарний і вже зовсім не захмарний. Усі значення об’єднані тверезістю, усім їм спільною. Недаремно від цього слова походять наші, невідомі стародавнім, «реальність» і «реалізм». Це Афіни були гімназією Європи; Рим — її реальне училище. Але тут не дріб’язковий реалізм, не міщанський, а селянський і військово-державний. Res publica — спільна справа; res populi romani (у Лівія) — діяння римлян; res Romana (у Вергілія) — римська держава. Люди, справи їхні, влада над ними, пролита кров, чужа і своя. Усе це речове й посутнє, не таке вже піднесене, а величне. Як робота плуга, як жест оратора або полководця — велично. І Roma, столиця цих людей, була тим самим, що сказав про неї їхній поет Горацій, коли назвав її найбільшою з усіх мислимих res, усіх справ і речей, усього наявного: maxima rerum.

Ніхто не назвав це місто правильніше й точніше. «Найпрекраснішим» назвав його Вергілій; це перебільшено й не влучно. «Вічним» — Тібулл; це пророчо, і пророцтво збулося; але ніщо не вічне на землі, а мала вічність була надана не лише Риму. «Золотим» його назвав Овідій у вигнанні, проте мрією позолочується все, що ми любимо і з чим розлучені. Тільки у величі, у ній одній, не знав, як і не знає, суперників Рим. І не втратив він її, а примножив від часів Горація. Не в обсязі й вазі примножив, а додав до тієї величі нову, піднесеність йому надав, ту, що була в Афін, не в стародавнього Рима, і ще іншу, якої до Хреста, до Євангелія, до мучеників не могло бути ні в Рима, ні в Афін. Був він осереддям фактів, нагромадженням речей. Амфітеатри, ринки, казарми, гостині двори; бані величезні й розкішніші за деякі храми. Були, правда, і храми — тверезих римських богів і трохи підхмелених східних. Був образ всесвіту, Пантеон, «поєднання неба й землі», за словом, пізнім словом, Амміана Марцелліна. Чого тільки не було: вовчиця, Тарпейська скеля, «і ти, Брут», всеспалення, гладіатори, тріумфи; Цінціннат, Сципіони, Сулла, хода Августа до Вівтаря Миру з почтом і августійшою родиною, Нерон з його котурнами й трагічною маскою, Адріанові архітектурні забави в літній резиденції біля Тібру і серед жорстоких січей завжди сумний Марк Аврелій. Було й небо над усім цим, але як у Пантеоні — занадто близько до землі. Було небо, та не було небес...

Небеса невидимі. Але молитви, що стали підноситися до них, немов трохи підняли небо над Римом, зробили його легшим і світлішим. Виросли базиліки на пагорбах, дзвіниці потяглися вгору, а потім прийшла черга й куполів. Скільки їх зараз, не порахувати. Але за всі вище, округліше, стрункіше піднявся той, що в мрії своїй виносив самотній, скорботний, навіть і славою своєю змучений старий, і поставив над собором, звів до неба і до небес, аби вічно він плив і сяяв над найвеличнішим у світі містом.

З того часу високою, піднесеною велич ця постала з остаточною ясністю для всіх. Завершилось поповнення того, чого колись Риму бракувало. Спокутне просвітлення почалося з перших же поховань мучеників і з перших базилік. Був ще по-старовинному прекрасний Рим, коли до підземних усипальниць і апостольських його гробниць низкою потяглися зі співами, ладаном і запаленими свічками прочани з найвіддаленіших земель. Проте належало цій пишноті перетворитись на руїни, щоб значно пізніше з рештками його сплавилося воєдино інше, більш високе, що росло століттями, вклонятися якому по сьогодні стікаються прибульці, тепер здебільшого без ладану й без свічок. Однак і ті, що співу того або подібного до нього зовсім ніколи й не чули, усе-таки бачать Рим преображеним, бачать новий Рим — нехай старим став і він, — а під ним або з ним поруч, але не інакше як крізь нього — колишній: стародавнє місто вовчиці та орла, чия міць і влада, надихнувшись, увійшла частиною в його немеркнучу велич.

«Тут тіла лежать, як пшениця під зимовим саваном, очікуючи, випереджаючи, пророкуючи позасвітню весну Вічності. Перші християни знали якусь особливу гармонію релігійного почуття, на них спочив якийсь особливий промінь досвітньої божественної слави... В їхніх коротких уривчастих написах, в їхній по-дитячому чистій символіці прозирає таємниця збагненної, досконалої та чистої зарученості ...»

«І тепер, як і тоді, мандрівник, який наближається до Рима, розлучається з одним світом і знаходить інший. Вічність Рима не вигадка — його оточує країна, над якою час зупинив свій лет і склав крила. Історичний день тут ніколи не наставав, тут займається світанок нашого буття».
Володимир Ерн

«Подібний до великого й могутнього тіла, Рим має два світлих ока — тіла святих апостолів. Не таке величне небо, коли сонце розливає промені свої, як величне місто римлян, що озорює всі кінці всесвіту цими двома світилами. Звідти буде взятий Павло; звідти — Петро. Ось чому я й дивуюсь Риму — не багатству золота, не колонам, не іншим прикрасам, але цим стовпам Церкви». Святитель Іоанн Златоуст
Павло Муратов

Опублiковано: № 3 (63) Дата публiкацiї на сайтi: 13 June 2013

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Рим преображений

Рим преображений

Володимир Вейдле
Журнал «Отрок.ua»
Для більшості приїжджих до Рима пам’ять про відвідини катакомб пов’язана зі згадкою про Аппієву дорогу. Так і для мене — дуже здавна, нерозривно. Вперше я тут був більше ніж півстоліття тому. Інших катакомб тоді не бачив, а тут був захоплений і вражений з однаковою силою і величчю минулого на величній землі, і запереченням смерті через прийняття смерті там, під землею.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
23:22 18.06.2013 | Марина
Хороший журнал для молодежи - очень ценное даёт... как росток пшеницы - в этом мире всеобщего Интернета, который опутал паутиной целую Землю... В нашу семью его принёс очень хороший и добрый человек! Спаси Господи Вас Батюшка Викентий!
09:40 14.06.2013 | Константин
Здравствуйте.
Спасибо.

Видимо, корреспонденты журнала Отрок все дружно посетили Италию...

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: