Іван Олександрович Ільїн 
Це було кілька років тому. Всі збиралися святкувати Різдво Христове, готували ялинку та подарунки. А я був самотнім у чужій країні, ані родини, ні друга; й мені здавалося, що я залишений та забутий усіма людьми. Навкруги була порожнеча й не було любові: далеке місто, чужі люди, черстві серця. Та от серед зневіри й нудьги згадав я про пачку старих листів, яку мені вдалося зберегти через всі випробування наших чорних днів. Я дістав її з валізи та знайшов цей лист.
Це був лист моєї покійної матері, що був написаний двадцять сім років тому. Яке щастя, що я знайшов його! Переказати його неможливо, його треба навести повністю.
«Дороге дитя моє, Миколочко. Ти скаржишся мені на свою самотність, і якби ти тільки знав, як сумно та боляче мені від твоїх слів. З якою радістю я б приїхала до тебе та переконала тебе, що ти не самотній і не можеш бути самотнім. Але ти знаєш, що я не можу полишити татка, він дуже страждає, і мій догляд може йому знадобитися щохвилини. А тобі треба готуватися до іспитів та закінчувати університет. Дай-но я хоча б розповім тобі, чому ніколи не відчуваю самотності.
Бачиш, людина самотня тоді, коли вона нікого не любить. Тому що любов подібна до ниті, яка прив’язує нас до коханої людини. Так само ми й букет робимо. Люди — це квіти, а квіти у букеті не можуть бути самі. І якщо тільки квітка розквітне як слід та стане запашною, садівник її візьме у букет.
Так само і з нами, людьми. Хто любить, в того серце квітне та духмяніє, і він дарує свою любов зовсім так, як квітка свій запах. Проте тоді й він не самотній, тому що серце його в тому, кого він любить: він думає про нього, турбується про нього, радіє його радістю та страждає його стражданнями. В нього й часу немає, щоб відчути себе самотнім чи роздумувати про те, чи самотній він, чи ні. У любові людина забуває себе; вона живе з іншими, вона живе в інших. А це і є щастя.
Я вже бачу запитання в твоїх блакитних очах та чую твоє тихе заперечення, що це ж лише пів-щастя, що ціле щастя не тільки в тому, щоб любити, але й у тому, щоб тебе любили. Однак тут є невеличка таємниця, яку я розповім тобі на вушко: хто справді любить, той не гилить і не скупиться. Неможливо постійно розраховувати та випитувати: а що принесе мені моя любов? Чи чекає на мене взаємність? А можливо, я люблю більше, а мене люблять менше? І чи варто мені віддаватися цій любові?.. Все це неправильно й непотрібно; все це означає, що любові ще немає (не народилася) або вже немає (вмерла). Це обережне примірювання та зважування перериває живий струмінь любові, що тече із серця й затримує його. Людина, котра міряє та зважує, не любить. Тоді навкруги неї утворюється порожнеча, що не просочена й не зігріта променями її серця, й інші люди одразу ж це відчувають. Вони відчувають, що навкруги неї порожньо, холодно та жорстко, відвертаються від неї та не чекають від неї тепла. Це ще більше її розхолоджує, і ось вона сидить у повній самотності, обійдена та нещасна…
Ні, любий мій, треба, щоб любов вільно лилася з серця, й не слід хвилюватися про взаємність. Треба будити людей своєю любов’ю, треба любити їх та цим кликати їх до любові. Любити — це не півщастя, а ціле щастя. Тільки визнай це, і почнуться навколо тебе дива. Віддайся потоку твого серця, відпусти свою любов на волю, хай промені її світять та гріють у всі боки. Тоді ти швидко відчуєш, що до тебе звідусіль течуть струмені любові у відповідь. Чому? Тому що твоя безпосередня, ненавмисна доброта, твоя безперервна та безкорислива любов буде непомітно викликати у людях доброту та любов.
І тоді ти зазнаєш цей відповідний, зворотній потік не як „повне щастя“, якого ти вимагав та добивався, а як незаслужене земне блаженство, в якому серце твоє буде квітнути та радіти.
Миколочко, дитинко моя! Подумай про це та згадай мої слова, як тільки ти відчуєш себе знову самотнім. Особливо тоді, коли мене не буде на землі. Й будь спокійним та благонадійним: тому що Господь — наш садівник, а наші серця — квіти в Його саду.
Ми обидва ніжно тебе обіймаємо, татко та я.
Твоя мама».
Дякую тобі, мамо! Дякую тобі за любов та за втіху. Знаєш, я завжди дочитую твого листа зі сльозами на очах. І тоді, тільки-но я дочитав його, як задзвонили до різдвяної всеношної. О незаслужене земне блаженство!
З книги «Серце, що співає»
