Різниця між «бути» і «здаватися» ― це гордість

Выпускников духовных семинарий можно встретить не только среди духовенства и ученых монахов. Порой они обитают и в самых неожиданных сферах. Даже в шоу-бизнесе! Юрий Молчанов — в прошлом студент Духовной семинарии, а теперь — генеральный продюсер музыкального канала Enter, член общественной организации «День Крещения Руси» — группы бизнесменов, продюсеров, музыкантов, ученых и духовенства, поставившей целью придать празднику общенациональный статус. Наша беседа состоялась после проведения первой акции — рок-концерта на Спивочем поле с участием Нино Катамадзе, групп «ДДТ» и «Братья Карамазовы». Концерт открывал Блаженнейший Владимир, Митрополит Киевский и всея Украины. К зрителям обращались диакон Андрей Кураев и протоиерей Андрей Ткачев.

Разговор с Юрием получился долгим. Нам удалось расспросить его о сложностях, с которыми сталкивается христианин, вращаясь в шоу-бизнесе; о необходимости компромиссов с самим собой; о творчестве и коммерции — да много еще о чем.

Самое интересное и важное от собеседника узнаешь, проникая на глубину живого опыта живого человека, христианина — падающего и, по милости Божьей, восстающего. Тогда разговоры о прозе и поэзии, о попсе и искусстве уходят на второй план.

― Ти бачиш шлях зближення Церкви з сучасною молоддю?

― Способи достукатися до молоді є. Є такі хлопці як Юра Шевчук, як Олег Карамазов, є група «Чайф» ― маса людей, які, незважаючи на певну агресивну форму, говорять про найголовніше ― вони говорять про любов. Рок-музиканти, які не грають на догоду вульгарності й гаманцеві, говорять про те, що любов, люди, ― це чудово, і дай Боже вам це коли-небудь відчути. Ось це основний message. Чи суперечить він Православ’ю? То чому ж Церква повинна заперечувати цьому, стояти осторонь? Я не закликаю грати блюзи в храмі на амвоні, в жодному разі. Батюшка, який співає на рок-сцені, ― це маразм, так само, як і рок-н-рольник, котрий співає в храмі, ― це маразм. Церква має бути Церквою. Церква ― хранитель віри, хранитель Писання і Передання. Якщо Церква не заперечує мистецтво ― це чудово, якщо священик виходить на рок-н-рольну сцену зі словом ― це правильно. Перед ними натовп людей на вулиці ― на open air-і, і перед ними мільйони телеглядачів. Вони дзуськи прийдуть просто на проповідь священика. Але прийшовши на рок-концерт свого улюбленого виконавця, вони цю проповідь почують. І дай Боже, щоб після нашого концерту зі ста тисяч хоча б одна людина щось та й почула, перемкнула щось у голові, трошки подумала ― все, завдання виконане, бюджет виправданий сторицею. Створити умови для того, щоб слово прозвучало і знайшло свого слухача, котрий потребує цього слова, ― ось таке завдання рок-н-рол може виконати.

А ми, продюсери, повинні відкривати молодь. Є гарні хлопці, є. Обговорюємо можливість створення фестивалю, думаю, не далі ніж узимку вже відбудуться перші акції. Словом, чесати язиком перед диктофоном ― багато розуму не треба. Потрібно працювати.

― На концерт, присвячений дню Хрещення Русі, прийшов натовп київської молоді. Хоча захід явно носив церковне забарвлення, ні від артистів, ні від ведучого не прозвучали прямі заклики ― наприклад, хреститися, ходити в храм. Чому ви не користуєтеся можливістю проповідувати?

― Хто ми такі, щоб проповідувати? Так, ми православні християни, але ми не проповідники. Наша роль у тому, щоб створити умови для проповіді. Ми не маємо морального права говорити: мовляв, ідіть, люди, моліться Богові. Ми можемо сказати лише про те, що ми самі ходимо в храм. Закликати ми можемо лише за допомогою мистецтва. Музика ― це своєрідна проповідь: рок-н-рол, джаз, сучасне мистецтво.

Людина психологічно влаштована так, що коли її починають до чогось схиляти, це може мати найнесподіваніші наслідки. Якщо я, громадянська особа, починаю схиляти до релігії нав’язливим, надокучливим способом, можу людину від храму відвернути. На жаль, я не маю того морального образу, який би дозволив мені це робити. Якби я вів праведний спосіб життя ― я б міг, так... Якби благословили. Мистецтво несе в собі непряму проповідницьку функцію. За допомогою мистецтва ми можемо створити певні сприятливі умови для проповіді того ж о. Андрія Ткачова, о. Андрія Кураєва ― тих, хто має на це право, хто покликаний проповідувати.

― Розкажи, як ти став віруючим. І як трапилося, що вступив у семінарію...

― У мене була хуліганська юність. Ми жили в Кам’янці-Подільському, у військовому містечку. Років з 10-11 я почав виходити у двір, гуляти з хлопцями. В нас була жорстка «вулиця», хоча ми були дітьми своїх батьків, безпритульних тоді не було як таких.

В якийсь момент у сусідньому дворі став з’являтися якийсь «ботанік», Юра. Мої друзі його ображати почали, я за нього заступився і почав із ним спілкуватися. В нього був величезний запас журналу «Наука и жизнь», різних книжок. Часом ми самогончиком бавилися (потай від старшого покоління), просто чай пили. Дуже було цікаво з ним розмовляти: він був добре підкований інтелектуально, а я ― босяк... Я почав читати запоєм. Хоча друг мій також був невіруючим, питання за питанням, поступово ми почали замислюватися про віру, почали разом приходити до неї. Мені було 14 років.

В той час у містечку був єдиний храм, і ми з Юрою вирішили познайомитися зі священиком. 88-й рік, на службі три бабусі, два дідусі, лише на Великдень тоді вже потихеньку набивалися люди. Ми прийшли в храм, дочекалися кінця служби, сказали бабусі, що хочемо поговорити зі священиком. Вона познайомила нас із отцем Лаврентієм. Почали ми з оригінального запитання: «Батюшко, а чи є Бог?» Я пам’ятаю його перші слова: «Хлопці, перш ніж лізти в хащі, спершу ступіть ногою на галявинку. Потім потихеньку будемо пробиратися вглиб». І от він після вечірньої служби вийшов у двір і ходив із нами навколо храму прогулюючись. Наші прогулянки набули регулярного характеру. Батюшка виявився надзвичайно цікавою людиною ― психологом, філософом. Словом, ми ходили не «в храм», а «під храм». Потім почали заходити на службу ― потихесеньку, потихесеньку...

Я хрестився тишком, коли мені було 15. Батьків не інформував ― знала лише бабуся. Кілька разів я бачив, як бабуся після їжі хрестилася, ― і це в нашій родині атеїстів! Бабуся виступила спонсором ― дала мені 25 рублів. Я їх віддав іншій бабусі, з церковної лавки ― але отець Лаврентій повернув мені гроші. Розуміючи, що ми шмаркачі, і грошей у нас бути не може, він дозволив нам брати в лавці книжки почитати, потім ми почали приходити до нього додому, брали його книжки. І коли в Хмельницькому відкрили духовне училище, отець Лаврентій сказав нам: «Так, хлопці. Годі бавитися ― от вам направлення, їдьте...»

В 16 років у мене був такий потяг ― я зав’язав із вулицею повністю і поїхав вступати. Склав усі іспити на «відмінно», але виявилося, що приймають лише з 18. Мені владика Нифонт ставив різні запитання, читав мої твори-виклади, а вже потім у документи поглянув. «То ви 75-го року народження? Вам 16 років? Знаєте, вступ у духовне училище ― занадто серйозний вибір, тому поки що їдьте собі додому». Я був відправлений до себе, а дружбан (він на два роки старший) вступив.

Батьки наполягали, щоб я одержав середню освіту, а я все-таки кинув школу після 8-го класу. Для проформи влаштувався в ПТУ (заради атестата) і, ясна річ, прогулював. Разом із другом Юрою я повністю заглибився в семінарську науку. Звісно, ми двоє були шибайголови, і він прогулював колосально. Не могли ми винести піст за монастирським уставом, вихід у місто лише з благословення ― для нас це було занадто. Віра була, але були і свої поняття про свободу ― зараз я розумію, що це просто нехлюйство. Ми їздили до нього в село, він брав підручники пачками, і я фактично перший курс пройшов разом із ним. Всі дні я проводив на даху свого будинку або в сарайчику, читав захлинаючись. Мене просто прорвало. За всі роки вулиці утворилася порожнеча, яка тепер інтенсивно заповнювалася. Думав, зір посаджу ― мені було страшенно цікаво.

Піддавшись на умовляння друга, в 17 років я знову поїхав вступати в семінарію. За завзяття і за відмінне складання іспитів мене все-таки взяли. Прогулювали ми безбожно. Рекорд був ― півтора місяці. Якось нас вирішили провчити ― всім викладачам поставили завдання «завалити» нас за повною програмою. Але на всі запитання ми знали відповіді, тому що йшли далеко вперед за навчальну програму... Нас дуже любили.

― Ти думав про прийняття священного сану?

― Перші півтора роки ― так. Але потім став розуміти, що не потягну. Перше, що мене вбило, ― це сповідь. У нас була така навчальна гра ― один одного сповідати, її вигадали викладачі, щоб ми вчилися долати психологічний бар’єр, вчилися слухати, ставили одне одному запитання, щоб були готові до цих запитань. Священики нам розповідали різні випадки з практики сповіді. Я зрозумів, що можу прочитати всі книжки планети, можу проковтнути всю Олександрійську бібліотеку, якби вона була цілою, ― але сповідати не зможу. Що я недосвідчений, слабкий...

― А як же благодать священства, вона зміцнює, наставляє?

― Благодать ― це дуже ніжна штука. Вона так гостро реагує на гріх. Я ― людина грішна. Коли постало питання про те, щоб одружуватися чи постригатися, я прийшов до духівника й так чесно і сказав: не можу, не потягну, відпустіть. Треба набратися «вошивості». Батюшка послухав мене й відпустив ще «погуляти». Догулявся...

Коли я, вже пройшовши крізь внутрішні й зовнішні особисті терни, прийшов до шоу-бізнесу, «увійшов у тусовку», одержав сатисфакцію власної гордості, коли з тобою вітаються за три кілометри, хвалять, шаркають ніжкою, ― почало трохи нудити. Таке з’явилося відчуття, що вступив у купу лайна...

― Ти в той час не сповідався, не причащався?

― Я не сповідався з 2000 до 2005 року. Відійшов. Іноді просто розривало, находило так, що зривало дах, ― біг у храм (поряд із роботою Покровський монастир). Не міг приховати сліз. Розумів, що всередині все по-старому, віра ж нікуди не поділася. І от у якийсь момент депресії мій друг Олег Карамазов мені каже: «У мене є батюшка, отець Ісаакій. Напевно, духівником моїм стане. Давай я тебе з ним познайомлю».

Знайомство почалося з поїздки в Єрусалим ― це було моє перше паломництво на Святу Землю. Нас було багато ― Влад Ряшин, Олег Карамазов... Поки планувалася поїздка, я був на підписанні серйозного контракту в Москві. І коли розподіляли місця в готелі і виникло питання, хто буде жити зі священиком, усі згадали: є у нас семінарист! І я тиждень жив в одному номері з отцем Ісаакієм. Оце була сповідь! Цілими вечорами я йому порціями видавав свою «історію». І коли вже, власне, була сама сповідь перед Причастям біля Гробу Господнього, і батюшка накрив мене єпитрахиллю ― я ревів. Істерика була хвилин 15. Я чув свій голос, намагався зупинитися: мужик ти чи хто? Не ревів ніколи в житті, з першого класу: рвали м’ясо на нозі ― я затискав зубами рушник, але не плакав. І тут прорвало. Я чув себе ніби з дна колодязя ― голосну луну себе. Коли я отямився трошки, зрозумів, що так нічого й не розповів. Отець мені каже: нічого, нічого...

Потім я почав приїздити в монастир, у Голосієво, і потихеньку, потихеньку почало життя виправлятися. Купив додому молитовник, купив кілька ікон...

― І все в житті стало гармонійно?

― Навпаки, саме в храмі я відчуваю дисгармонію у собі. Заходиш у храм і розумієш, як треба жити, як хотілося б жити. Парадокс вічної боротьби: коли виходиш із храму ― бачиш чергову порцію гріха в собі, починаєш усередині себе щось бороти.

― Наскільки велика у твоєму випадку різниця між «бути» і «здаватися»?

― Знаєш, з роками вона зменшується. Понти актуальні, якщо говорити про роботу. Наприклад, у житті я ніколи не вдягав би дорогий одяг. Мені щиро плювати на бренд та решту маячні. Я взагалі не люблю готовий одяг: намалював собі купу проектів костюмів, але кравчиня, дружина мого друга, вічно зайнята... Але часом професія зобов’язує носити дорогі модні бренди, «відповідати» якомусь статусу, якщо ти вже чимось керуєш. Не просто для того, щоб гарно виглядати на людях. Тебе оцінюють партнери, в тебе має бути дорога ручка, годинник...

А взагалі в мене бажання «понтуватися» відходить тим далі, що глибше я занурююсь у Православ’я. І очевидніше стає, що різниця між «бути» і «здаватися» ― це гордість. У неї все впирається, в гординю. Розкласти по поличках ― усе впирається в гордість: і пияцтво, і обжерливість, і блуд. Дуже добре про це пишуть святі отці, Макарій Оптинський, наприклад, якого я зараз читаю.

― Які твої уявлення про щастя?

― Для мене, наприклад, абсолютно очевидно, що жінка повинна в першу чергу реалізовувати себе як жінка. Вона повинна бути матір’ю, хранителькою вогнища, дружиною. Лише тоді вона може бути по-справжньому щаслива. Більшим щастям для неї може бути, напевно, лише монастир ― але це залежить від внутрішнього стану, той, хто може вмістити, нехай вмістить. А мужик має реалізовувати себе у справах. Не випадково була раніше навіть така традиція ― чоловік і дружина носили обручки з різного металу: в чоловіка ― срібло, в жінки ― золото. У жінки ― дім і вогнище. У чоловіка ― війна і мир...

Шкода жінок, які намагаються знайти щастя в кар’єрі. Вони замучують себе, проводять по півдня в соляріях, у них по два вагони дорогої косметики. Заради чого це все? Кажу знайомій: до чого воно тобі ― в одній дамській сумці тисяч п’ять доларів ― тюбиків, шмубиків, сама сумочка ― півтори тисячі, та на тобі ще кілька тисяч одягнуто... Зара-шмара... А корінь? Ти хочеш сподобатися чоловікові. Якому? Тобі подавай непростого, та ти й сама вже вся складаєшся з понтів. У тебе, розумієш, райдер...

― Це що таке?

― Це список вимог. В артиста є технічний і побутовий райдер: на сцені має бути: а, б, в. Побутовий райдер: у гримерці має стояти пляшка віскі. Так от, шукаючи «за райдером» знаходиш зовсім не те, що шукаєш. Адже в молодості понти тебе ще ковбасять, а коли дівчині стає 35, 40 ― претензії все зменшуються. Стати матір’ю, дружиною. Плачуть, і як їх шкода!.. От, до прикладу, фільм «Москва сльозам не вірить». Ти за слюсаря вийди, переступи через цей бар’єр, через цю гордість! Тобі ж легше буде. З милим рай у курінці...

Людині дана свобода вибору ― те, що відрізняє нас від усього тваринного світу. Пожертвувати собою. Померти за ідею. Ніколи вовк не ляже на кулемет за граю вовків ― йому інстинкт самозбереження не дозволить. Комашка сонечка ніколи не залетить у дихлофосну будку, щоб урятувати своє стадо. Лише людина може померти за батьківщину, за Сталіна, за царя, за вітчизну... Готовність пожертвувати чимось заради ідеї передбачає інші цінності, ніж ці World highest standards of living, що нав’язуються зусібіч. Рекламні ролики, які ми нібито пропускаємо повз вуха, насправді нав’язують нам певний спосіб життя. Раніше абсолютно нормальним було двома родинами жити в одній хатинці, розділеній на дві половини: батьки і діти. 10 дітей на одній спільній лаві спали одне з одним, і жодних інцестів не було. Нормальні росли діти! А зараз у кожної дитини своя окрема кімната, персональна інтернет-лінія. І що? Комусь від цього легше? Стереотипи нав’язуються, ми їх сприймаємо... Чому в храм не пішов? ― Ніколи було. ― Чому ніколи? ― Угода, робота. Для чого угода, робота? Щоб заробити лаве, щоб щось там купити і відповідати цьому нав’язаному стереотипу успішної людини... Але вважати, що ти купиш те й те і будеш щасливий ― це наївно. Ненаситність нескінченна! І мільйонер, і бідний на паперті однаково щасливі заробленому за день. Тільки бідний спить спокійно ― йому втрачати нічого, а мільйонер ― не спить, крутиться: як би його акції не впали на біржі. Гординя не дозволяє йому злетіти вниз і бути щасливим. У хрущовці жити ― він повіситься. А бідний ― сонечку радіє...

Я не кажу, що не потрібні людині житло, машина... Але замикатися на цьому не можна. Щастя це не приносить. Треба вчитися радіти з простих речей. Готовність пожертвувати собою ― це і є те, завдяки чому людина може віднайти спокій і щастя.

― Як ти зайняв своє місце в шоу-бізнесі?

― Спочатку писав деяку аналітику, хоча для музики це справа невдячна, як фрілансер ― якісь газети, тоді інтернет лише з’явився. Потім пішов на телебачення редактором, з редактора перетворився на журналіста, з журналіста ― на відео інженера, асистента режисера. Потім ― режисер ― музичний редактор ― програмний директор ― продюсер ― генеральний продюсер.

― У тебе є начальство?

― Так, правління холдінгу й акціонери.

― Хто витворює концепцію каналу ― ти?

― В усякому разі, акціонери слухають мене, ми одне одного розуміємо. Музичний формат лишається прогресивним: Contemporary hits modern rock ― крута прогресивна музика, не альтернативна, але за повної відсутності гнилої попси. Поки є попит на пошлятину ― буде і пропозиція. Так ось знищувати треба не пропозицію, а попит. Пропонувати людям інші речі. Щоб попит на банальні, часто примітивні пісеньки все знижувався, знижувався, знижувався. Забороняти щось ― не можна, заборонений плід завжди споживача знайде. Ідеологія в тому, щоб дати людям можливість порівняти.

― Що ти називаєш попсою? Поп-музика й попса ― це не одне й те ж?

― Гнила попса ― це винятково слов’янський винахід. Банальність, вульгарність, низькопробність ― для мене це і є попса. От Філіп Кіркоров ― це гнила російська попса, рябої кобили сон. «18 мені вже» ― за таке треба бити по морді. Думаю, будь-яка розсудлива людина, яка хоч раз відкривала книжку з поезією, має можливість порівняти вірші ― того ж Юри Шевчука, Єсеніна, Блока, Цвєтаєвої ― і групи «Іванушки International»...

У всьому світі такого немає. Є просто hits, є dance, є pop ― якісна поп-музика (від слова «популярний»). The Black Eved Peas, Rihanna ― це хороша поп-музика. Є трохи іншої орієнтації попса ― Tokio Hotel. Той же Мерилін Менсон ― чим не попса, але іншого типу, ніж російська. Є добрий alternative ― певний культовий прошарок на зразок Diamanda Galas, Ніка Кейва. Це елітарна музика, зрозуміла далеко не всім. А як можна назвати альтернативний проект, який продає платівки мільйонними тиражами?

Я також проти відкритої пропаганди сексуальних меншин. Поки я керую каналом, у мене ніколи не буде Бориса Моїсеєва, що знімає штани. Елтон Джон ― є, але його пісні ― не про це. «Do you believe in love?»... Попри те, що я його не люблю і якщо не брати до уваги особистісні моменти ― в музичному плані це дуже якісний продукт.

В цілому, у нашого каналу досить мейнстрімовий формат, але правильно зважений. Почасти позитивний. Хоча загалом якби все у світі було таким чорним і білим ― все було б гранично просто і зрозуміло...

― А сам ти любиш поезію?

― Так. Дуже. Хоча не все попадає, але є кілька авторів, які потрапляють «у точку». Бродський. Гамзатов. Єсенін. Я не оригінальний, так? Але ж справді великі...

― Як ти дивишся на різноманіття стилів сучасної музики? Прогрессів хаус, транс, хіп-хоп, драм-н-бейс ― все не згадаєш...

― Світ стає все більш синтетичним, і це відображається на всьому ― від нашого одягу, який містить усе менше й менше відсотків бавовни ― наших «девайсів»: імейлів, мобілок, до яких ми прив’язані (і спробуй-но вимкни мобільний ― не зрозуміють, та й не кожен сам витримає). Нас оточило звідусіль, ми стаємо рабами предметів, які все продовжують розвиватися.

А електронна музика народжувалася в гей-клубах. У Британії в кінці 80-х почала з’являтися певна подоба хайс-музики, пізніше це почало переростати в певну танцювальну культуру...

Знаєш, є термін, який для мене іще більш мерзотний, ніж вульгарність або попса ― це гламур. От просто іноді хочеться дуже нецензурно про це сказати. Так ось це явище ― наслідок електронної культури.

― Про гламур можна детальніше...

― Гламур ― це почасти явище, народжене електронною культурою, починаючи від диско 70-х і 80-х і ультрамодного зараз R’n’B. Тобто складно загалом назвати це явищем або якоюсь субкультурою. Це певний глянець, зведений до рангу естетики. Штучний, багатоликий, пафосний і розкутий. Free love, free drugs, free human. Зрозуміло, що духовність не має тут місця: все сконцентровано лише на формі й обгортці. Один із найперших клубів, завдяки якому став загалом зароджуватися клубний рух ― нью-йоркський «Undergraund», про нього легенди ходять. Це було перше місце, де весь культурний і суспільний істеблішмент міг доволі вільно застосовувати будь-які види наркотиків і сексом можна було займатися ледве не за столиками. Туди не пускали пресу, і поліція була там рідкісним гостем. Так ось звідти тягнуться нитки до всієї цієї культури, і ми бачимо, що фундамент закладений іще той.

Утім, є багато непоганих електронних проектів. Приміром, Alan Wilder і Recoil ― абсолютно приголомшлива, класна річ. І за допомогою електроніки можна видати щось хороше. Це такий же інструментарій як електрогітара. Жанр не має значення, справа в авторі. Наповниш ти цю оболонку лайном ― буде шматок лайна, наповниш чимось хорошим ― буде хороший продукт. Це лише оболонка, форма.

― Напевно продюсеру музичного каналу доводиться йти на компроміси із самим собою в роботі?

― Так, дуже часто. Є вимоги формату, які не запитують про мої погляди і про моє віросповідання. Ти розумієш, що таке формат? Я бачу, що ось це безумовний хіт ― і ми його ставимо. Ставиш в ефір топ 40, чарт. Відкриваєш журнал «Rolling Stone», BBC radio 1 ― дивишся, порівнюєш, відкриваєш усі наші чарти і робиш свій чарт ― показуєш те, що вже актуально і трохи диктуєш «своє». Створивши певну форму, приваблюючи глядача до себе, ми йому після Менсона ― Шевчука покажемо. Ми створили умови для Шевчука ― адже «Доросле радіо» Шевчука не поставить. Іноді йдеш на компроміси, розуміючи, що якщо я не буду показувати очевидно спірні й непривабливі речі ― ми втратимо глядача.

― Що буде з російським роком? Часто кажуть, що після розпаду СРСР зник об’єкт для протесту ― і зникли рокери, зі старих вижили кілька мастодонтів, решта продалися...

― Буде жити російський рок. Протестувати завжди є проти чого ― це сучасний світ завжди підкине. Проблеми є з медійним простором ― але я думаю, тенденція виправиться. Оскільки я працівник медійної сфери, можу сказати, що зараз диктують політику канали т.з. загальнонаціональні. Час мовлення обмежений якимось ресурсом. Але час таких гігантів як Перший канал, 1+1, Новий канал ― минає. Цифрове телебачення неуникне. Це вже не той скромний аналоговий ресурс, який уміщує в себе максимум 30 каналів. А цифра ― це сотні каналів, це інший спосіб передачі сигналу. Глядач буде розпорошуватися по нішових, вузькоспеціалізованих каналах. Зараз щоб стати популярним, щоб вивести проект на рівень самооплатності, необхідно мати ефіри ― це реклама. Ти будеш сидіти в себе вдома й шити спідничку, продавати її в себе у дворі й волочити мізерне животіння. А якщо зробити бренд «Катерина Ткачова», пошити багато спідниць, дати рекламу, провести всі необхідні піар-акції ― піде жара!

Музика ― це теж бізнес, якщо говорити жорсткою, цинічною мовою. Музиці часом складно знайти свого слухача, оскільки ефіри національних каналів націлені на мейнстрім. Сердючці тут набагато простіше ― споживач перебуває саме на цьому рівні. Але з’являється альтернативний канал ― і ринок дозволяє собі вмістити якусь нішу. І чим далі, тим цих каналів буде більше, тим легше музиканту буде проскочити, пробитися. Не можна все одразу подолати.

А якщо говорити про глобалізацію, то звісно духовне, інтелектуальне збідніння має місце. Хороші помідори замінюють геномодифікованими помідорами, жуємо всілякий пластилін, хороша поезія замінюється якимось лайном. Я дуже радий, що слов’янські держави плентаються у хвості цього процесу, так званої глобалізації.

― Ти в Європу не прагнеш, судячи з усього?

― Я тобі чесно скажу: люблю Європу. Люблю там подорожувати ― як турист. Але жити там ― Боже збав. Нізащо.

Розмовляла Катерина Ткачова

Опублiковано: № 5 (29) Дата публiкацiї на сайтi: 14 January 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Різниця між «бути» і «здаватися» ― це гордість

Різниця між «бути» і «здаватися» ― це гордість

Андрій Ткачов
Журнал «Отрок.ua»
Випускників духовної семінарії можна зустріти не лише серед духовенства і вчених ченців. Часом вони працюють у найнесподіваніших сферах. Навіть у шоу-бізнесі! Юрій Молчанов ― у минулому студент духовної семінарії, а тепер ― генеральний продюсер музичного каналу Enter, член громадської організації «День Хрещення Русі» ― групи бізнесменів, продюсерів, музикантів, науковців і духовенства, що поставила за мету надати святу загальнонаціонального значення. Розмова з Юрієм вийшла довгою…
Розмiстити анонс

Результати 1 - 5 з 5
15:34 27.04.2009 | Tatiana
Безумно понравилось,
жаль, что таких людей в шоу-бизнесе слишком мало...
15:41 16.04.2008 | L-ka_
под впечатлением от прочитанного.
"Жалко женщин, которые пытаются обрести счастье в карьере. Они заматывают себя, проводят по полдня в соляриях, у них по два вагона дорогой косметики. Ради чего это все?"
Жалко. Но иногда это необходимость.
А в остальном согласна на все 100 - карьера для женщины - не есть главным, иногда это как ниша.
13:27 13.02.2008 | Юлия
--Жалко женщин, которые пытаются обрести счастье в карьере. Они заматывают себя, проводят по полдня в соляриях, у них по два вагона дорогой косметики. Ради чего это все? Говорю знакомой: нафига оно тебе — в одной дамской сумочке тысяч пять долларов — тюбиков, шмубиков, сама сумочка — полторы тысячи, да на тебе еще пара тысяч надеты… Зара-шмара… А корень? Ты хочешь понравиться мужчине.--

да, мужская уверенность в том, что все ЭТО - ради того, чтоб понравиться мужчине умиляет. Вообще-то нормальная женщина делает все вышеперечисленное ... для СЕБЯ.
Ну и мысль про жалость к успешной, состоявшейся женщине - из того же ряда. Смешно. И мне показалось, чуть отдает неуверенностью автора в себе.
02:51 30.01.2008 | 3D
Главное - не увлечься. Дело штука тонкая. Может затянуть, не вынырнешь. Для женщины главная задача ее семья. Дело если есть, прекрасно. Но семья в первую очередь. И только тогда, только в этом случае женщина почувствует себя женщиной по-настоящему
17:54 18.01.2008 | Александра
Я тоже верю в Бога, но я уверена, что женщина тоже может себя реализовать "в деле" - не в бизнесе (это ведь не всем дано), но в любимой профессии!!! Для этого у неё есть все возможности. А реализоваться в любви, отдавать себя людям должен каждый, независимо от пола)Заниматься тем, что нравится, тоже большая радость, пусть и не такая большая, как семья и дети. Конечно, без этого можно жить, но трудно.

А по поводу успеха и стереотипного образа "успешного" человека...да, чтобы быть самодостаточным, уверенным в собственной успешности и в том, что ты делаешь, нужно быть очень сильным человеком!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: