Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/rozhdestvo_khristovo_do_i_posle-1.html

Різдво Христове: «до» і «після»

Протоієрей Андрій Ткачов

У різних культурах слово про Різдво поєднане з різними труднощами. Слово взагалі народжується важко. А якщо треба родити слово про Слово, Котре народилося від Діви, то німоти можна очікувати від найбалакучішого. Сам дай мені слово, Слове Божий, хай і цього року прославиться нами Твоє Пришестя до світу.

Ми маємо щастя бути огорнутими християнством і маємо хамство цього не помічати. У нас розмова про Різдво нібито легка й звична. А от спробуйте сказати про Бога, Який воплотився, перебуваючи всередині індуїстської культури, в якій сотні тисяч богів. Ці боги являються серед людей постійно, вони здатні до незліченних втілень і перевтілень. І не треба їхати до Індії, щоб про це дізнатися — можна поговорити хоча би зі знайомим кришнаїтом слов’янського походження.

Між тим, християнська звістка про Бога, Який воплотився, унікальна й ні до чого не зводиться. Уся грандіозність події полягає саме в тому, що йдеться про Бога Ізраїлю, про Бога Старого Завіту, з усіма тими Його рисами, які мисляться з неодмінним страхом. Це Бог, Який може все, тобто всемогутній. Це Бог вічний, всевідаючий, не байдужий до людини, Який вміє як любити, так і карати. Йому служать Сонце й Місяць. Його Престол, закриваючи свої обличчя, оточують Херувими. У травинці видно Його премудрість, а в гірських хребтах і морських глибинах очевидне Його всесилля. І саме Він народився в печері від Діви.

Якщо думка мечеться між небом, яке є Престолом Божим, і землею, яка є підніжком для ніг Його (Мф. 5:34–35), якщо думка намагається втримати в пам’яті все, що знає про великого Бога, і поєднати цю пам’ять з Дитям, покладеним у ясла, то неможливо не знесилитися людині. Людина тоді опускається на коліна, точнісінько як волхви на незліченних середньовічних картинах. Людина не приносить дарунки й не тримає в руках ані скриньки, ані посоха. Вона просто стоїть на колінах перед Немовлям і Дівою. Можливо, вона вже й не думає, але споглядає. Різдво — саме таке свято, яке вимагає спочатку роздуму, а потім втоми від останнього й переходу до споглядання. Це глибоке свято, і над ним треба стояти, як над колодязем, в якому вночі відбиваються зорі. І навіть гучний сміх дітей і дорослих на святках — не більш ніж розрядка для душі, яка трохи втомилася від величності чуда.

Так, друзі, від чуда можна втомитися. Тому що воно велике, а я маленький. Тому що моя душа не завжди готова жити чудом і тільки чудом, а воно, між тим, таке, що, оселившися в душі, невблаганно витісняє з неї геть усе нечудесне. І тоді виникає спокуса любити чудо не «від усієї душі й від усього помислу», а частково, помірно й звично. Як пухнасту домашню тваринку. Ця спокуса — від утоми.

Що вже там індуїзм з мільйоном богів, що втілюються й випаровуються! Чи не набагато небезпечніше сучасне «культурне» басурманство, за якого й жінка — не таємниця, і пологи — не чудо, і діти «заводяться» або самі, як таргани, або свідомо, як пекінес? Марія й безпорадний Бог на Її руках — це ж ціле Сонце, від якого народжується тепло й течуть до всього світу розумні промені. Любов до цієї дивної віфлеємської події має розтинати життя людства на «до» й «після».

Що значить «до»? Це значить, що жінка — об’єкт чоловічих бажань і свавілля; що дитина — зайвий рот, поки не виросте; що саме життя — похмура печера, навіть якщо жити в просторих покоях.

Що значить «після»? Значить, що Одна Жінка стала вмістилищем Таємниці, і тепер всіх жінок, віддячуючи Тій Одній, треба любити, захищати, поважати й бути для них лицарем. Значить, що дитина — це більше зворушливо, ніж обтяжливо. Значить, що поклонятися треба віднині не грубій силі й фактичній могутності, а такій силі й такій могутності, котрі здатні принизитися до образу раба й віддати Себе на жіночі руки, і сопіти безтурботно на цих самих руках. І те, що ці руки обійматимуть віднині всю людську історію — теж значить.

За віконним склом вихором кружляють білі сніжинки, хрускотить під ногами сніг, і знову в церквах співають: «Таїнство странне виджу і преславне: небо — вертеп, Престол херувимський — Діву»*. Тобто небо — це не те, що вгорі. Справжнє небо — це там, де Бог. Христос народився в печері — й печеру зробив небом. До Воплочення тільки Небесні Сили, та й то не всі, були так близько допущені до Божества, що Господь іменувався Тим, Хто сидить на Херувимах і їздить на Серафимах. А тепер він наблизився до Діви й через неї так наблизився до нас, що Вона перевершила близькістю херувимські престоли. Так співають у цервах від імені всіх, хто думає про це і розуміє це. І кожен з нас може сказати слідом за ірмосом: бачу!

* Ірмос 9-ої пісні Різдвяного канону.

Чи бачиш ти це, брате мій і сестро моя? Якщо не бачиш, то не січнева завірюха заважає тобі й не слабкий зір. Це якийсь «-ізм» потрапив у твоє тендітне око. А може, просто марнота, та ще передсвятковий шопінг, та ще турбот повний рот, та ще на роботі проблеми. Тільки, знаєш, ніколи марнота не скінчиться, і нікуди не підуть проблеми. Вони будуть мухами дзижчати над вухом і з’являтися нізвідки, як всюдисущий пил. Особливо якщо навіть раз на рік ти не викроїш шматочок безцінного часу для того, щоб у здивуванні постояти над входом до однієї печери. Там сопе віл, там об кам’яну підлогу чути стукіт копит, там тихо співає Марія. Можливо, Їй підспівують Янголи, але цього ми з тобою не чуємо. У цій печері схований твій і мій головний Скарб. Він поки що маленький і потребує захисту Йосифа. Але взагалі-то, насправді, маленькі — ми. І ми потребуємо Його постійно.

З Різдвом тебе, брате мій і сестро моя!

Опублiковано: № 1 (43) Дата публiкацiї на сайтi: 06 January 2010