Усе, що сталося зі мною, ― це безцінний досвід, подарований мені Богом. Я хочу розповісти про те, як замолоду зрадила свою віру й потрапила до секти свідків Ієгови. І яким довгим і важким був мій шлях повернення до Отчого дому.
Мені було 6 років, коли бабуся вирішила мене хрестити; з церкви мене привезли з хрестиком на шиї і Казанською іконою Божої Матері ― паперовим образком, приклеєним на шматок фанери. Мене переповнювала гордість від того, що тепер у мене є своя власна ікона, яку я повісила в узголів’ї ліжка. Я не вміла молитися й не знала молитов, не ходила до храму й не читала Біблії. Хтось навчив мене хреститися. Більше я не вміла нічого. Тільки вранці й перед сном я цілувала улюблену ікону, вірячи, що Вона захистить.
Пам’ятаю, коли ще маленькою дівчинкою я свідомо вперше звернулася до Тої, Чий образ висів над моєю головою. Моя мама, розлучившись із батьком, намагалася влаштувати своє особисте життя й одного разу не прийшла додому ночувати. У ту ніч я не могла заснути, мені здавалося, що я більше не побачу свою маму, що з нею трапилося лихо. Я стала на коліна біля свого ліжка й почала молитися ― плакати й просити. Заспокоїлася тоді, коли почула звук ключа в замку. Я швидко стрибнула в ліжко й зробила вигляд, що вже сплю. Я по-дитячому вірила в те, що допомогла мені в ту ніч Вона ― Жінка з Немовлям на руках.
Відтоді минуло декілька років, моя мама все так само марно намагалася влаштувати своє особисте життя, а я за звичкою молилася, як могла, якщо мама не приходила додому ночувати. Але одного разу все змінилося. Мама стала вчасно повертатися з роботи, більше часу приділяти мені, до нас стали приходити нові, не знайомі мені люди, які, до речі , були милими й усміхненими. Потім ми вперше пішли на зібрання... Там нам сказали, що треба починати «вивчати Біблію», тому що кінець близький. Так ми стали членами тоталітарної секти «Свідки Ієгови».
На зібраннях секти мені сказали, що хрестик треба зняти, і не просто зняти, а бажано викинути на смітник. Я без особливих роздумів виконала вимогу. А потім дійшла черга й до Казанського образу Божої Матері. Як справжній вандал, я викинула ікону. Ікону Тої, Якій ще не так давно молилася. Так і стався перший у моєму житті свідомий, дорослий вибір, перша справжня зрада.
Потім була низка інших зрад, уже таких звичних для мене ― наклепи на священнослужителів, глузування серед своїх над православними «бабками», обзивання їх язичниками й ідолопоклонниками. Я була підлітком, у цьому віці всі ідеали є надто високими, і життя здається довгим і простим. Я була переконана в істинності нашої «протестантської християнської організації». Енергія, яка в мені вирувала, швидко вела мене до «хрещення», я була в центрі уваги, мене любили й хвалили.
Перше збентеження, пов’язане з вірою, сталося тоді, коли мені сказали, що я стала «нехрещеним вісником» ― тобто маю право (і зобов’язана) ходити по квартирах у супроводі хрещеного брата чи сестри. Жах охопив мене від цієї новини. Ходити по вулицях і квартирах з проповідями? Тільки не це! Причому з явною й очевидною метою свідки Ієгови обирають для цього ті «ділянки», де ти живеш. І тобі хоч-не-хоч доводиться заявляти сусідам, учорашнім друзям, однокласникам про те, що ти тепер «свідок» і не маєш нічого спільного зі «світом». Зараз-то я розумію, що робиться це не випадково, як подавалося нам. Усе продумано до дрібниць. І ці нескінченні звіти ― папірці, на яких ми повинні були писати, скільки обійшли квартир, які журнали залишили, як поводили себе люди й що дослівно вони казали. Чи знаєте ви, що ви всі в них перебуваєте на обліку? Вони все про вас знають. Й інформація ця йде недовгим шляхом до їхнього керівництва, до «Товариства Вартової Вежі» у Вефілі, яке розміщене в Сполучених Штатах Америки. Ось на кого ми всі працювали, ось він ― той «високий ідеал», «істина».
Зізнаюсь чесно, ці проповіді були для мене справжнім випробуванням, і я завжди молила Бога, щоб у мене знайшлась якась дуже поважна причина (без неї можна отримати догану та усунення від зібрання) не йти. Якщо все ж доводилося йти на проповідь, я намагалася втиснутися в одвірок, щоб хазяїн квартири не бачив мене. І жодного разу я не сказала жодного слова. Це я пишу не для виправдання себе, а для того, щоб, відкриваючи двері або зустрічаючи в парку «свідків», ви звернули на них увагу: а раптом хтось теж стоїть, опустивши очі й намагаючись стати невидимкою, згораючи від сорому й приниження. Я досі не можу перемогти себе й заговорити зі «свідком», який іде мені назустріч, хоча й знаю всю їхню кухню зсередини. Як би добре я не знала догмати Православ’я, я знаю точно, як проходять підготовку й бойове хрещення «свідки». Ними досконало визубрено психологію впливу й маніпуляції людською свідомістю, які пересічним «братам-сестрам» видаються вмінням спілкуватися, знанням Біблії та володінням «істиною».
Мене вже готували до «хрещення», і я вже склала першу частину «іспитів» ― обов’язковий мінімум на знання посилань з Біблії та відповідей на всі запитання, яких торкаються під час проповідей. У секті до цього ставляться дуже серйозно, і для кращого вдовбування в мізки на зібраннях дають домашні завдання окремим «сестрам» ― скласти сценку. У цих імпровізаціях мета ― показати, як можна швидко й ефективно викликати прихильність опонента, як затягнути його до секти.
Так би воно і йшло далі, якби не життя, що вирувало в мені, як це буває у всіх підлітків. Я закохалася в хлопця зі старшого класу. Здатна життя своє віддати, я просто переключилася на нового ідола. Я почала прогулювати уроки, але цей факт моїх «братів-сестер» не хвилював ― головне, щоб зібрання відвідувала справно та звіти про проповіді здавала. Але далі ― гірше. Мене стала обтяжувати присутність на зібраннях, книговивчення, чаювання та інше. Що стосується проповідей, вони стали для мене просто неприпустимими ― адже мене могли відправити до його будинку! У мене з’явилося презирство до цих людей, з їхньої вірою у якійсь міщансько-тваринний рай... Я стала віддалятися все більше й більше. І як колись викинула свій хрестильний хрестик на смітник, так нині викинула з голови всі цитати й «знання». Як колись поглумилася над образом Тієї, Котра допомагала й оберігала, так зараз поглумилася над зібранням, «братами-сестрами», та й над «істиною» взагалі. Відбулася ще одна зрада. Втім, моральний бік моїх учинків мало кого турбував і хвилював, і мене в тому числі. Пізніше від засмученої мами (яка все ж таки прийняла «хрещення»), я дізналася, що мене виключили із зібрання. Я їм стала не потрібною й не цікавою, адже ніяких звітів більше не приносила, а матеріально відповідальною ще не була за віком.
Так у моєму житті відбулася ще одна революція і настав період повного безбожжя. Я не вірила ні в що й ні в кого. Вірила собі, своїм силам, своїй молодості. У мене з’явився мій новий бог ― я. В мені не залишилося ніякої віри, ні в пекло, ні в рай, вимело геть зародки Православ’я, зникли начисто єретичні знання. Я стала білим аркушем. Так і почалося блукання від однієї «істини» до іншої.
Обожнення себе чи когось іншого тривати довго не може за логікою речей, адже це почуття зовсім деструктивне. Тому є тільки два шляхи: померти ― або...
Зі мною сталося друге.
Першою ластівкою нового життя прилетіла до мене випадкова знайома, яка була й залишається вірною парафіянкою обителі преподобного Іони. Це була перша людина, яка заговорила зі мною про Бога та життя за заповідями, про Божу Матір та святих отців. Я слухала її з посмішкою. Червонію, коли згадую про те, як я намагалася їй довести, що Ісус Христос не Бог, а просто добра людина, великий посвячений... І зараз Він сидить у Тибеті, в Шамбалі, і поповнює людський генофонд. Тижні два вона возилася з моїми Блаватськими, Рєріхами, Толстими, Вольтерами, реінкарнаціями, залишками «Свідків Ієгови», зародками магії та ворожіння. І все ж таки вона налаштувала мене на триденний піст і допомогла підготуватися до сповіді. Я погано уявляла, для чого мені Сповідь і Причастя, але інтуїтивно відчувала, що повинна. Тому перше, що я відчула, було почуття полегшення ― закінчилося те, що було необхідним.
Потроху, милістю Божою, я нерівно підіймалася сходами церковного життя. Важко давалося читання творінь святих отців, але ось Кураєв ішов легко й зрозуміло. Сама я частенько лінувалася готуватися до Причастя, і як знати, можливо, я знову зрадила б себе й свою віру, якби не моя дочка. Я із задоволенням носила до Причастя її. Потім з’явилися нові знайомі, ще пізніше нові друзі... Обірвався фатальний ланцюг моїх зрад. Мені стало неважко просити вибачення й зізнаватися самій собі, що я живу не на Олімпі й вірю в милосердя Бога. Дивним чином ми перебралися жити до Києва, й Іонінський монастир, без перебільшення, став другим домом. Чи могла я подумати, що тепер буду ходити сюди на служби, водити дітей до Причастя, ходити на «молодіжки» й активно брати участь у соціальному житті монастиря? Там ― затишно й тепло, там мій духівник, рідні й друзі, хвилювання й радощі, там справжнє життя.
Я б з радістю, мабуть, забула все те, що зі мною сталося, але моя мама не дасть мені цього зробити. Все так само активно беручи участь у проповідях та інших заходах, вона душить мене цитатами, намагаючись «напоумити». Хоча я не засмучуюся щодо мами й вірю в Чудо, вірю Богу, вірю, що Він допоможе й не залишить. Від перебування в секті свідків Ієгови в мені залишилася тільки відраза до всього американського. Знаю напевне одне: логіки всіх сект та релігій б’ються, як дрібні суденця, об скелю Православ’я. І тільки в Православ’ї панує не розум, але Дух.