Якщо віра у вас не на першому місці, значить, у вас її немає. Ця ясна, як день, й абсолютно справедлива думка одного разу прийшла мені в голову за таких обставин ...

Ми були з дружиною на відпочинку. Маленьке містечко в Єгипті на березі моря. Незліченна кількість крамничок, відвідання яких становить особливий пункт у списку курортних задоволень. Необов’язково щось купувати. Можна поговорити з продавцем, жваво допомагаючи собі жестикуляцією. Якщо вивчити з десяток арабських слів і висловів, то повагу з боку місцевого населення вам буде забезпечено. У вашій присутності не будуть говорити про вас у третій особі, мовляв, «покажи цим бовдурам те, що вони хочуть». Навпаки, вам, як другу, можуть запропонувати міцний чай у невеликій склянці або шишу. «Мінфадляк, садік» («Будь ласка, друже»).

Так, збагачуючи словниковий запас, перебираючи сувеніри та прицінюючись до всілякої нісенітниці, можна приємно провести кілька годин. Нам з дружиною це подобається більше, ніж виїзди на далекі екскурсії заради дюжини фотографій на тлі священних руїн.

Якщо у відпочивальників рябить в очах від великої кількості магазинів і товарів у них, то у продавців зовсім не так сильно рябить в очах від великої кількості покупців. Тому вони так жваво підбігають до вас, так жваво розхвалюють товар, так полюбляють торгуватися. Але коли покупців немає, коли на вулиці звичайна спека, а в магазині — тиша й народжена кондиціонером прохолода, продавцям робити нічого. Вони слухають музику, в якій європейське вухо згодне визнати тільки одну незмінну мелодію. Вони курять, сидячи на сходинках своїх магазинів. Вони читають книги.

Майже на кожному прилавку, біля касового апарату, на підвіконні або десь іще, але завжди поруч із продавцем — я бачив у цих магазинчиках книги. Це був Коран, якщо продавець був мусульманином, і це було Євангеліє, якщо продавець — християнин. У цих книгах неодмінно були закладки, і сам їх зовнішній вигляд говорив про те, що їх читають, а не тримають для краси.

Кілька разів я просив їх навмання відкрити книгу й почитати вголос. Вони жваво погоджувалися, читали, пояснювали прочитане, і, здається, більше, ніж я, забували про свої товари й торгівлю.

Християн у Єгипті, звичайно, менше, ніж мусульман. Але вони є, і їх чимало. Їх неважко впізнати по невеликому зображенню хреста, яке вони носять у вигляді татуювання на внутрішній стороні правого зап’ястя. Більше татуювань на тілі у них немає, і хрестиків на грудях немає, тільки цей, наколотий на руці.

В одній із крамничок продавець, побачивши хрестик у мене на грудях, став з подвоєною привітністю показувати мені свої товари. Це був молодий чоловік років двадцяти п’яти. Стрункий, худорлявий, з акуратно підстриженим і напомадженим волоссям. Очі його мали мигдалеподібну форму, і в профіль він був схожий на ожилого персонажа давньої фрески. Побачивши книгу на його робочому столику, я запитав: «Інджиль?» Він ствердно кивнув головою і взяв у руки Євангеліє арабською мовою. Я попросив його прочитати пролог з Іоанна, саме те місце, що читається в пасхальну ніч. «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово». Він прочитав, і це було красиво. Потім я попросив його показати, як вони здійснюють хресне знамення. Георгій (так його звали) поклав на себе знак Хреста, по черзі торкаючись великим пальцем правої руки до чола, грудей, лівого і правого плеча. «Бісмілля Аб, уа Ібн, уа ля Руах Кадіс», — сказав він при цьому, і без перекладача було зрозуміло, що це «В ім’я Отця і Сина і Святого Духа».

Я кілька разів повторив за ним священні слова, намагаючись їх запам’ятати. Георгій схвально усміхався, але потім посерйознішав і став пояснювати. «Ти тільки не думай. Ми не в трьох богів віримо, а в Одного Бога, тільки в трьох Особах. Розумієш?» Він говорив про це досить довго, виснажуючи весь англійський словниковий запас і щиро переживаючи, чи правильно я його зрозумію. Я поспішив заспокоїти його і пояснив, що знаю вчення Церкви про Святу Трійцю. Але він ще кілька разів з дуже серйозним виглядом повторив, що вони вірять «не в трьох богів, і не просто в одного Бога, але в Святу Трійцю в єдиній Сутності».

Врешті решт, він подарував мені те Євангеліє арабською. А коли я хотів на знак подяки купити щось у його магазині, замахав руками. «Краще помолися за мене. У мене скоро весілля».

Коли ми вже летіли назад, у літаку я згадав Георгія. Ми стали міркувати з дружиною про те, чи могла ця ситуація повторитися з нами на батьківщині. Чи могло бути так, щоб в одному з незліченних магазинів, де ми вже були і ще побуваємо, продавець забув про торгівлю і читав покупцеві Євангеліє? На свій сором, ми погодилися, що подібну ситуацію зовсім не можливо уявити в нас на батьківщині. Ніхто в нас не вчитиме тебе хреститися, пояснювати, що означають вимовлені слова, і боятися, чи правильно ти його зрозумів. У крайньому разі, в сувенірній лавці ніхто цим з тобою не займатиметься.

Щоб про віру говорити, учити вірі, переживати про віру, треба жити вірою. Не звичними фразами, у які не вкладено серце, не показухою, не обрядово-народною мішурою, а вірою.

Питання віри не є областю професійного інтересу лише священиків та семінарських викладачів. І серце садівника, і очі пекаря теж повинні загорятися радісним вогнем при імені «Ісус» або «Свята Трійця». У цьому відношенні люди рівні, продавці й ченці, водії автобусів і священики.

Ми летіли з дружиною над Середземним морем і розмовляли про це важливе й сумне питання. Була ніч, і нас хилило на сон. Ми засинали, але від незручного сидіння затікали коліна, і боліла спина. Тоді ми прокидалися і знову трошки розмовляли. Хвилин через десять дружина позіхала, клала голову мені на плече і повторювала: «Так, якщо віра не на першому місці, то її немає».