Нещодавно серед щільного натовпу пасажирів метро, що поспішав під землю, я побачив хлопця, який рухався проти течії. Якоїсь миті він, мабуть, зрозумів, що йому не треба туди, куди всім... Він одчайдушно намагався протиснутися крізь людські плечі й лікті, що неслися назустріч. Його зносило назад, люди штовхались і кричали на нього. І я пригадав двотисячний рік.
Маленьке містечко в Луганській області, що виникло навколо хімкомбінату. Квартали дев’ятиповерхівок тяглися вздовж соснового лісу, який подекуди заходив на подвір’я та вулиці, обсипаючи голками асфальт і перехожих.
Гарне місто, але депресивне. Комбінат уже кілька років не працював. Роботи не було. Розповідали, що в міському парку можна легко знайти використані шприци — молодь активно вживала наркотики. Містечко тримало одне з перших місць в Україні з поширення СНІДу. Правда, казали, що це частково було пов’язано з міським головлікарем — той був порядною людиною і просто чесно вів статистику, нічого не приховуючи.
Ми приїхали в це містечко з метою зняти сюжет про СНІД. Головлікар дав нам інтерв’ю, а потім вивів у коридор і показав усміхненого молодого чоловіка в модному шарфі. «Можете ще з ним поговорити», — сказав лікар. Побачивши, що йдеться про нього, молодий чоловік підскочив до нас.
— Ми з вами говоритимемо про СНІД? — спитав я розгублено.
— Так, я готовий. Я все розповім.
— Ну гаразд, — я взяв мікрофон і почав ставити запитання, не розуміючи, чому цей чоловік має відповідати на запитання про СНІД.
Виявилося, що Руслану було трохи більше тридцяти, і він був ВІЛ-інфікований. У минулому — наркоман з восьмирічним стажем, а тепер — протестант, який увірував у Бога, зав’язав зі своїм минулим і «розкаявся у беззаконнях», як він висловився.
Руслан показав фото з минулого життя, які в нього були із собою. Він, обійнявшись з друзями-наркоманами на руїнах якогось будинку. Волосся, пофарбоване в чорний колір, задерикуватий погляд. От тільки очі жорсткіші.
Слід сказати, Руслан був дуже симпатичною людиною. А зараз до його привабливості додалися ще й добрі сяючі очі. Ми пообіцяли приїхати в гості й поспілкуватися детальніше.
За тиждень я зателефонував. «Слава Ісусу», — сказав він, піднімаючи трубку. Таке ось вітання...
Це був мій перший досвід спілкування з ВІЛ-інфікованим. Я хвилювався — тоді це було новизною. Але — він подав мені руку, я потиснув її. Нічого не відбулося. Адже вірус не передається через рукостискання...
Ми сиділи на балконі й пили чай. Руслан був півроку як одружений. Дружину звали Людмилою. Це була молода симпатична жінка. Поки Руслан грав нам на баяні якусь протестантську пісню про те, що «Ісус прийде і врятує всіх», дружина підливала чай. Вона сиділа до нього спиною, але за тим, як вона трималася, за якимось ледь помітним тремтінням у голосі я раптом зрозумів, що вона всім єством відчуває його присутність. Вона його дуже кохала — це було помітно. Людмила теж була з колишніх наркоманів, і, очевидно, ця зустріч на межі була для обох неймовірним подарунком долі.
На прощання Руслан сказав, що, коли людина щиро покаялася в усіх своїх гріхах, Бог неодмінно їй усе пробачить. «Можливо, Бог здійснив чудо і я вже не хворий на СНІД», — сказав він насамкінець.
Минуло кілька місяців. Світ відзначив Новий рік. І десь у 20-х числах січня я зателефонував його дружині. Кортіло довідатися, як вони. Десь у глибині душі жевріло запитання: а як там очікуване чудо? Цікаво...
На іншому кінці дроту довго мовчали.
— А Руслана немає, — тихо сказала Людмила в трубку. Я знову відчув це ледь помітне тремтіння, як тоді, під час нашої зустрічі.
Виявилося, Руслан працював на будівництві за кілька днів до Нового року. Зварював арматуру на першому поверсі будівлі. А на третьому — працював бетонозмішувач.
Перекриття не витримало, і він звалився, проламавши два поверхи, — просто на нього.
Миттєва смерть. Я так і не довідався — чи здавав Руслан аналізи, чи намагався з’ясувати свій діагноз.
Я вірю, що Бог сотворив для нього найбільше з можливих чудес. Це була чоловіча смерть. На чоловічій роботі. Миттєва, без болю і страждань. Зовсім не схожа на тихе згасання хворого на СНІД.
Звичайно, Бог може все, і Він міг би вилікувати Руслана від хвороби. Але життя — не кольорова протестантська брошура. Його тривалість обмежена. І не завжди в нас залишається час вимолити всі гріхи. І стерти всі беззаконня, вчинені нами.
І щоразу, набираючи ширку в шприц, наливаючи горілку в склянку або роблячи ще якусь дурницю, ми маємо пам’ятати: нам ще потрібний буде час, аби зупинитися. А потім — довго й болісно повертатися назад, долаючи опір часу.
Кожний наш «темний» учинок — це камінь на нашому шляху назад. І нам здається — нам вистачить часу, щоб розгребти їх усі. Але нам здається. А Бог знає...