Команда екстремальних мандрівників EQUITES

Природу люблять усі. Тільки комусь до вподоби милуватися гладіолусами на гравюрі, де немає комарів — а когось нестримно тягне довірити своє життя брилам стихії, що зберігають пам’ять про створення світу. Відкрите море, стрімкі потоки гірських річок, розлами кам’яних ущелин, надра вологих печер не дарма тягнуть їх з пильних міст. Цим щасливцям як нікому іншому відомо, що Стихія — універсальний підручник життя, ковальня духу, школа подолання й виживання. Цікавим є погляд православних мандрівників. Їм, тим, котрі присвячують своє життя осяганню граней досконалого творіння Божого, є що розповісти про незриму суть земної матерії — матерії, освяченої волею й любов’ю Творця, Який її створив.

Члени команди екстремальних мандрівників EQUITES — Сашко, Костя й Голтіс — давні друзі Іонінського монастиря. Вони охоче дали інтерв’ю журналу «Oтрок.ua» і надали ексклюзивні матеріали про свої мандрівки й експедиції.

— Коли ви вперше відчули потяг до мандрівок?

Сашко: Коли був школярем, мандруючи рідним Києвом на першому-ліпшому трамваї («що там, на таємничій кінцевій зупинці?»). Дуже любив читати. «Том Сойер» М. Твена, а пізніше пригодницькі романи Джека Лондона, Фенімора Купера, Жюля Верна справили величезний вплив на вибір мого життєвого захоплення.

Голтіс: Я народився в горах Закарпаття. Потяг до мандрівок я увібрав з молоком матері. Походи лісними гірськими стежками за грибами з дитинства надихали мене — хотілося йти все далі й далі. А коли вперше заблукав, я був дуже щасливий. Саме тоді я вперше відчув себе в цьому величезному світі сам на сам з Богом.

Костя: Вперше мене посадили до байдарки, коли мені було півтора роки. Відтоді, спочатку з батьками, потім з друзями, а іноді сам, я, скільки себе пам’ятаю, майже безперервно в дорозі. Мама деколи дивується, куди мене заносить і навіщо, власне. У відповідь показую фотокартку, де мені ще півтора рочки і я визираю, прив’язаний до байдарки між батьків: самі, мовляв, хлопчика на цей шлях штовхнули. Мій син — теж мандрівник. У свої неповні 19 Єгор вільно розмовляє чотирма мовами й цього літа став аквалангістом-рятівником (rescue diver). І в мандрівників є «трудові династії».

— Як ви встали на широкий шлях пригод?

Сашко: Молодість... Хотілося йти, шукати... друзів, себе. Приєднувався до експедицій по всьому СРСР: Байкал, Сахалін, Урал, Кавказ, Крим. Знову ж таки, читання різноманітної, вже філософської і теософської літератури (Ніцше, Кант, Реріх) змушувало замислюватися про сенс життя, про моє місце в цьому житті. Туристичний спосіб життя заповнював увесь мій вільний від роботи час, до тих пір, поки я не вирішив повністю присвятити себе професійним мандрівкам.

Голтіс: Я мріяв побачити світ. Тому, тільки-но з’явилася можливість вирватися за кордон, поїхав до Америки. Потім — у Німеччину, де зустрівся з Сашком, з яким знайомий з 1986 року. За освітою я — тренер, але за кордоном нам доводилося працювати різноробочими. Ми заробляли гроші з однією метою — ходити в експедиції. Тоді ми вперше відкрили для себе Саудівську Аравію, Іран, Малу Азію, Африку.

Костя: Мандрівка — це робота, яку можна й треба робити мистецтвом. Давно мрію створити школу мандрівників, де ми навчимо всіх незаскнілих науці мандрувати, бачити й розповідати про побачене. Сьогодні цей проект ми в EQUITES FORUM (див. сайт equites.org), з Божою допомогою, починаємо втілювати в життя. А з плодами мистецького освоєння досвіду далеких мандрів ви можете познайомитися на klyuch.com.

— Хлопці, на сьогоднішній день ви побачили безліч різноманітних народів, країн, релігій. Чому серед цієї безлічі й цього різнобарв’я ви знайшли себе саме в Православ’ї?

Костя: Я 10 років жив у Німеччині, серед католиків і протестантів різних напрямів. Бував на їхніх службах і зібраннях. Наші храми тепліші, в них — Благодать. На Великдень 1999 року хрестився в храмі Новомучеників і Сповідників Російських і св. Миколая в Мюнхені. Віра — не партія: Церкву не обирають. Церква обирає тебе, твоє серце. А серцю не накажеш.

Сашко: Краса всесвіту надзвичайна, гармонійна й велична. Така краса може бути створена лише безмежною любов’ю. Кожна квітка, кожна жива істота, рух води, порив вітру, шум листя — все пронизане славою Божественного творіння, яка пробуджує торжество людського духу. Уся природа влаштована великою силою любові Бога до людини. Ця безкорислива любов є основою життєвої енергії, самовіддачі й взаємовиручки, які такі необхідні в екстремальній експедиції. Ані сухі філософські трактати, ні відчужена медитація, ні шаманські екстатичні танці не здатні сповнити людину реальною, тверезою саможертовністю й любов’ю, котру дарує Православна віра. Живим прикладом християнина для мене став Голтіс.

Голтіс: Я виріс у глибоко віруючій православній родині. Православ’я — віра для мене настільки рідна й самодостатня, що я ніколи не потребував пошуку чогось іншого, чужого... Хіба що з пізнавальних міркувань. Православ’я у мене в крові — і слава Богу.

Лики пустелі

 

У різний час хлопцям з EQUITES пощастило побувати з експедиціями в Аравійській пустелі, Каракумах, пустелі Наміб і Калахарі. У цьому номері вони діляться з нами досвідом своїх неймовірних мандрівок.

Розповідає Голтіс

...Це було фантастичне враження, яке не можна висловити людською мовою. Нас захоплювало відчуття величі первозданної краси, і чим далі ми заглиблювалися в пустелю, тим більше воно переповнювало наші серця.

У пустелі нас вразила краса великого в малому. Там немає звичних для нашого ока красот — рослин, гір, водоспадів. Але є якась мовчазна, заворожлива краса нескінченності.

Краса гір, моря — краса, що відволікає. Квіти, птахи й навіть небеса, прикрашені хмарами, притягують погляд, вражають уяву, концентрують її на собі. А в пустелі нема за що зачепитись оку, дати привід для роздумів. У такому місці сам по собі припиняється внутрішній діалог — ти відкриваєшся для істин ззовні. Пустеля — це місце розуміння первозданності. Тут міріади піщинок об’єднуються в єдиний механізм і нагадують про те, що всі ми — люди, рослини, тваринний світ, світ мінералів — як ці піщинки, входимо в єдиний організм.

У перші дні переходу я зрозумів, чому пустельники, святі йшли саме в цю стихію для того, щоб спілкуватися з Богом. Зрозумів, що це єдине місце на планеті, де може найбільш повно відкритися нам Божественний задум.

Чим глибше входиш у серце пустелі, тим глибше й виразніше відчуваєш пульсацію цієї живої істоти. Ми відчували себе її часткою. Ми були як удома, нас переповнювало постійне відчуття радості й захвату. Часом навіть хотілося залишитися там назавжди, але серце ненав’язливо виводило у світ людей з тим, щоб поділитися цим відкриттям.

Я переконаний, що Пустеля — це жива істота, яка живе за своїми законами, яка може любити і вбивати, у якої є серце — не матеріальне, а духовне. Адже кожна видима матерія — небо, сонце, земля, все, що є на Землі — має свій дух і свій характер. Підійшовши до межі пустелі, ми відчули, що це — жива пульсуюча оболонка, яка відчуває і вирішує, кого впустити, а перед ким закритися.

Ми розуміли, що в жодному разі не можна ввійти в пустелю з метою її підкорити. В гори, в море, в ліс або в пустелю людина повинна приходити, як у гості, пізнавши закони цієї сутності, прийнявши їх у серце й очистившись від негативних думок. Тільки тоді стихія відкриє себе для неї, впустить до себе й повідає свої заповітні таємниці.

Що це за закони? Це прості канони взаємовідносин, такі ж, як серед людей. Є різниця — чи ти приходиш, щоб кинути виклик, підкорити, досягти матеріального блага, чи робиш це в ім’я благої цілі, щоб пізнати цю стихію, злитися з нею воєдино.

Ми знали, що нам доведеться витримати серйозне випробування. Пустеля — жорстка стихія, і в цій стихії людська воля перебуває у постійному напруженні, — тільки-но втратиш контроль над собою, і страх може вбити тебе. Тому ми готували до цієї мандрівки не тільки тіло, але й серце, очищуючи його від почуття власної значущості. Ми вбивали в собі страх вірою в те, що всі ми перебуваємо під Господом, і якщо на це є Божа воля, ми обов’язково виконаємо поставлене завдання й поділимося заповітною радістю першовідкривачів з тими, хто не байдужий до всього живого.

Увійшовши, ми відчули, що пустеля може любити. Як? Це — на рівні почуттів — ти завжди відчуваєш, коли тебе люблять, де тобі добре. От і коли входиш до пустелі, хочеться співати, стрибати, тобі відкриваються якісь вічні, добрі істини.

Розповідає Костянтин

Пустеля — один з найдивовижніших видів рельєфу. На перший погляд, у пустелі менше візуальної інформації, ніж у міста, де є будинки, люди й машини, у гір із засніженими піками чи у лісу, де можна годинами милуватися грою світла між листям.

«Пустеля» й «пустий» — спільнокореневі слова, але це вдавана пустота. Через декілька днів перебування в пісках починаєш помічати багато деталей, котрі, можливо, не помітив би в лісі, в горах, серед шаленості природи.

Пустеля оживає вночі, коли вся живність, яка вдень ховалася від спекотного сонця, під покровом темряви виходить на поверхню. Вранці на піску залишається безліч слідів — комах, змій, гризунів.

У певній частині Каракумів є «такир» — висохла, потріскана земля. Це дивовижний живопис, створений природою. Було дуже цікаво спостерігати, як змінюється ритм орнаменту.

Деталі, які помічаєш в пустелі — це не тільки сліди на піску. В пустелі значно більше барв. Там немає хмар — надто спекотно, немає випарів — зовсім чисте небо. Вночі видно значно більше зірок, ніж на нашому небі, і воно значно прозоріше. При повному місяці бувало настільки світло від місяця й зірок, що можна було читати.

У пустелі дуже красиві заходи сонця. Якщо в певний час лягти на землю, можна декілька хвилин спостерігати небо зі спектром від майже чорного на сході до полум’яного чи золотого на заході, а кольорів і відтінків, здається, значно більше, і вони значно виразніші бачених мною на небі за все моє життя.

У пустелі дуже багато запахів. На третій-четвертий день, коли змінюється вітер, починаєш це виразно відчувати. У селищах, звісно, пахне тваринами, гноєм, димом. А запахи пустелі можна тільки умовно порівнювати з відомими тобі запахами.

Міражів я не бачив, але в пустелі загострюється нюх і слух, і починають снитися незвичайні сни — спиш і відчуваєш щось зі світу пустелі, що не можна відчути ані в місті, ані в лісі, ані в горах. Через декілька — навіть не днів, а годин — ти забуваєш про всі звичні асоціації, починаєш відчувати й думати по-іншому.

Пустеля — найкраще місце для відлюдництва. Немає нічого — тільки небо й пісок. Втрачаються орієнтири — немає точок відліку, особливо якщо бути одному, без звичних прив’язок, ти навіть не усвідомлюєш розміру, якщо тільки не дивишся в масштабі на людину або джип. Такі походи до пустелі — найкраща вправа з вимірювання меж свідомості.

Мешканці пустелі — геть особливий народ. Може тому, що вони позбавлені міської метушливості, не знайомі з поняттям натовпу, і їх не торкнулася міська «знеосібка», тут кожна нова людина — це цілий світ. Люди пустелі дуже гостинні. Коли в селищі раптом з’являються незнайомі люди, зовсім на них не схожі, які навіть не розмовляють їхньою мовою, їх, тим не менше, приймають, приводять у дім, поять водою, яка на вагу золота, годують. У людей пустелі природні уявлення про те, що люди винні один одному. Якщо ти мандрівник, тебе нагодують. Якщо ти щось приніс — підношення приймуть з радістю.

Розповідає Голтіс

У пустелі Калахарі ми зустріли двох бушменів. Ці мисливці все життя прожили в буші. Ми були першими білими людьми, котрих вони бачили у своєму житті. Але тим не менше, виявилося, вони знають, що є світ, де вдосталь води, дуже рясна рослинність і багато тварин, де живуть білі люди. Вони знають багато — наприклад, що Земля — це всього лише маленька планета у величезному Всесвіті.

Ми з дитинства отримуємо свої знання з книжок і телевізора. Їм знання дає сама пустеля. Я спитав їх, чи не хотіли б вони жити у світі, де все необхідне є в достатку, де немає потреби кожен день через силу добувати харчі. Вони сказали: ні. Пустеля говорить з нами; все, що потрібно, ми беремо від неї.