Очевидне i неймовiрне

Як багато про це говорять... Як багато про це чуєш... Як часто цим словом маніпулюють... Самореалізація — з чим вона зазвичай пов’язана у нашій свідомості?

Образ якої людини найкраще підходить до епітета «самореалізований»? Спробую собі це уявити. Слід розслабитися (або зосередитися), заплющити очі і...

Ось під’їжджає його машина. Він виходить і йде до мене, всміхається, дивиться прямо в очі, простягає руку. Моя рука сама підстрибує догори, наче намагнічена. Він одразу стає центром впливу. Мені здається, я бачив його обличчя в оточенні літер... на сторінках журналу, а можливо, і сайту! Він щойно звідти, зійшов з вершини за вимогою моєї уяви. Зараз, користуючись тим, що все це відбувається у мене в голові, я тисну на паузу. Він завмирає, і в мене з’являється можливість його розгледіти. Що ж це за такий «птах», homo самореалізований?

Отже, це людина, яка справляє враження вільної, а точніше, незалежної від чужої думки; це людина забезпечена і позбавлена необхідності це приховувати, вона впевнена у собі, поблажлива до слабкості, але вимоглива до обов’язку, це той, кому завжди таланить, хто всім цікавиться і кому більше тридцяти років. Це чоловік.

Я тисну на «вимк.» і відправляю його назад, у глибини своєї уяви. Мій узагальнений образ «самореалізованої» людини справді складений підсвідомістю з найбільш вірогідного. Він витканий із того, що було сприйняте моїми довірливими зором і слухом через екрани, сторінки видань, рекламні плакати й стрічки новин. Це один із стереотипів, що передалися мені соціумом, наче на зберігання. І я бережу його, не розуміючи, що це — корисні зерна чи міни уповільненої дії.

То що ж нам пропонується як «очевидне»? А те, що, мовляв, самореалізація — це неодмінно престиж, харизма, успіх, фінансова забезпеченість, це повага оточуючих, це самоповага. Все ніби очевидно. Проте щось тут видається неймовірним...

Якщо примусити себе перерахувати перші-ліпші приклади «самореалізованих» людей, то всі вони чомусь суцільно з середовища бізнесменів, політиків, зірок усіх мастей, діячів різного ґатунку. Людей, котрі на видноті, на вустах, на обкладинках журналів. Виявляється, що самореалізація — це якийсь атрибут успішності?! Лише досягни успіху, потрап на вершину, і діло зроблене — ось вона, самореалізація, це очевидно. Чи не так?

Ні. Не зовсім. Неймовірне, звичайно, не в тому, що самореалізація і успіх несумісні. А в тому, що скоріше успішність — це атрибут самореалізації, причому зовсім не обов’язковий. Та стереотип, що закладався у свідомість людей медіа-світом, каже: роби те, що найшвидше приведе до популярності, слави, успіху, й тоді одразу, автоматично, відчуєш себе реалізованим!

Критерiй заповiтностi

Коли у чоловіка, якого я добре знаю, не вистачило мужності й волі спитати себе «чого я хочу від життя?», він почав діяти за велінням «очевидного» способу самореалізації. Він почав робити те, чого навчився в інституті та що могло давати достатній заробіток. Цей спосіб став зручним і безболісним. Він займався своїм ремеслом, накопичував власні досягнення, аналізуючи невдачі, набирався досвіду. Часом бувало нудно, іноді прокидалося в ньому щось гостре і пекуче, що вимагало здійснення, якесь ниюче бажання, котре вже почало закисати й бродити в ньому.

Він казав мені, що «замаринував живу воду свого життя у трилітровій банці» і, не даючи собі можливості куштувати її, аби почуватися живим, ковтав лише маринад, що звідти стікав і насичував його своєю гіркотою. Почувши таке, я вмить сипав порадами: «Та розбий ти цю банку! Ось почни робити те, що хочеш! Та звільни, та випусти, та те, та се...» Він, звичайно, погоджувався, ввічливо хитав головою, посміхався моїй палкій наївності.

Зрозуміло, що його метафора приховувала безліч міцно зав’язаних душевних вузлів. Легко сказати: "Розбий, випусти«,— та не так просто наважитися на зміни в житті. Навіть коли відчуваєш, що живеш не так. Ну не так, і годі! Життя людини, рухаючись уперед, наче величезна чавунна куля, має чималу інерцію, яка чинить опір будь-яким змінам. І щоб перебороти цю інерцію, треба докласти великих зусиль, потрібні великі витрати енергії. Так кажуть фізики. Так є насправді. І як важко, стрімко рухаючись уторованою життєвою колією, раптом зрозуміти, що, виявляється, тебе завжди приваблювала зустрічна смуга!

Тому вкрай не хочеться помилятися. Хочеться твердо знати, що мені потрібно. Однак «реалізація себе» — це реалізація у собі яких якостей? Адже щоразу безліч бажань і устремлінь змагаються в людині за право доступу до її волі, бо це означатиме для них «путівку в життя» — перетворення у вчинки, матеріалізацію в реальності. Отже, здійснення якогось мого бажання можна вважати самореалізацією? Того, що з усіх найпривабливіше для мене, чи яке найкращим чином узгоджується з думкою оточуючих? Аби з цим розібратися, аби вибрати з багатьох устремлінь саме те, заповітне, потрібен критерій заповітності. Вважаю, що такий критерій нам дає, без сумніву, самопізнання, у тому чи іншому вигляді.

Здавалося б, той, хто має за мету реалізуватися, повинен частіше замислюватися над питаннями «хто я є? що я є? навіщо я є?» Але ж, парадоксально — ця дивовижна душевна робота часто витісняється за межі повсякденної діяльності. Адже такою є природа людини: Бо не розумію, що роблю: бо не те роблю , що хочу, а що ненавиджу, те роблю (Рим.7, 15), та ще Те добре, яке хочу, не роблю, а погане, якого не хочу, роблю (Рим.7, 19). І коли бачу, як щось справді велике і важливе лишається за межами моєї душевної суєти, чи не є це те саме «добре, якого я хочу», але «не роблю»?

Звiдки що береться

«Людина, пізнай саму себе», — не звучить аж надто піднесено. Це звучить як істина, що сховалася в банальності від лап неуцтва. Адже як би пафосно і пишномовно не звучало слово «самопізнання», це лише надхненна назва того, що відбувається з кожним з нас щомиті нашого життя, хочемо ми того чи ні. Поступово, якими б ми були до себе неуважними, як би не завантажували голови роботою, розвагами, необхідними справами, кожний порух, думка, вчинок ведуть до самопізнання. У більш уважних це відбувається чіткіше, у менш уважних — непомітніше. Але так або інакше людина у підсумку життя пізнає саму себе, бажає вона того чи ні.

Загалом, слово «самореалізація» може сприйматися негативно, особливо для вуха християнина. Воно надто схоже на слово «самолюбство» та на інші слова, що мають спільне похідне — «само». Та коли замінити «самореалізацію» на «саморозкриття», то негатив префікса «само» — нейтралізується. Тому що, як на мене, «саморозкриття» не сумісне з «самолюбством».

Самопізнання як свого роду істина може зробити людину вільною, бо показує їй її дії. Воно наче пояснює їй, які бажання були мотивами багатьох її несподіваних учинків і дій. Знаючи, «звідки що береться», людина перестає бути забавкою в руках якихось «невідомих» і «таємничих» сил, що керують її діями з глибин її власної свідомості.

Відповідь на запитання «навіщо я це роблю?» може привести до відповіді на запитання «чого ж я бажаю?» Та відповіді на такі запитання і є наріжним каменем, на якому, на відміну від стереотипів і нав’язаних думок, бажано будувати свою власну «реалізацію».