Мы с Сергеем учились в одном классе. После школы он пошёл учиться на водителя: всегда мечтал водить автобус.
Ми з Сергієм навчалися в одному класі. Після школи він пішов учитися на водія: завжди мріяв водити автобус.
Батько його помер, здається, від горілки. Мати, перебиваючись з хліба на воду, ростила його та ще трьох доньок. Особливо тяжко довелося, коли прийшли дев’яності — ціни полізли вгору, роботи не стало.
Я випустив Сергія з уваги років на сім. Пам’ятаю, якось мені потрібно було дістатися з центру міста до свого мікрорайону. До зупинки під’їхав рейсовий автобус. Люди швидко заповнили майже всі місця й почали кричати на водія — агов, чого стоїш, поїхали! Він терпляче відмовчувався у своїй кабінці — два місця ще були вільні. Але тут якась жінка з двома кошиками пакунків почала відверто грубіянити, вимагаючи негайного відправлення. Водій терпів хвилин п’ять, потім з відчаєм оглянув людей у салоні й завів мотор. Я впізнав водія. Це був Сергій. Мені тоді стало дуже його шкода.
Він з дитинства мріяв водити великий автобус, возити людей... І ось вона — сувора правда життя.
У кінці того прикрого дня ми з ним поговорили. Він одружився, у нього нещодавно народився син. Сім’ю треба годувати — і він вийшов у рейс на старенькому ЛАЗі, що вічно ламався.
Пізніше його кілька разів зустрічала на вулиці моя мама. Сергій такий худий став, — жаліла вона його. Працює, мабуть, багато...
Потім я поїхав з рідного міста й лише зрідка, раз на півроку, навідував рідних. Мама регулярно розповідала мені, кого з моїх однокласників і знайомих бачила, у кого що змінилося.
Кілька років по тому у її розповідях з’явився Сергій.
— Ти знаєш, він погладшав, бачила його в такому шикарному пальті. Вони з дружиною така гарна пара! — сказала вона мені.
Через рік я знову почув про Сергія. Мама зустріла його на вулиці, вони розговорилися.
— Ти знаєш, він працює водієм нового великого автобусу. Їздить у міжнародні рейси. Добрі гроші заробляє!
І з тих пір щороку я чув від мами щось нове про Сергія — він добре вдягається, його дитина і дружина мають доглянутий вигляд... Я слухав це й ніяк не міг поєднати в голові того зацькованого натовпом водія і образ, який мені малювала мама.
Останнім штрихом до його портрету був автомобіль.
— Уявляєш, Сергій придбав машину — таку гарну, білу, здоровецьку, — повідомила мені по телефону мама...
Здавалося, мій колишній однокласник витягнув щасливий квиток і доля усміхнулося йому.
Кілька років тому ми з товаришами поїхали до Свято-Успенського Миколо-Василівського монастиря, що в селі Микільське Донецької області. Усе було незвичне в цьому монастирі. Довге поминання за вечернею величезної кількості святих — священик перераховував по пам’яті сотні імен. На кожному підсвічнику — лише по одній свічці: засновник монастиря старець Зосима не любив, коли люди метушаться під час служби, передаючи свічки.
І от якось на вечерні до мене підійшла невисока хвороблива на вигляд жінка в хустинці.
— Сашко, це ти? А я мама Сергія. Ви навчалися разом, пам’ятаєш?
Виявилося, мама мого шкільного товариша живе в цьому монастирі послушницею. Діти повиростали, вона приїхала сюди як прочанка й залишилася. Вона тут уже 10 років.
Потім, уже повернувшись до Києва, я подивився документальний фільм про старця Зосиму. Звернув увагу на молоду вродливу дівчину в чернечому вбранні. Вона згадувала бесіди зі старцем. Мені видалося знайомим її обличчя. А прізвище, що з’явилося на екрані, підтвердило мій здогад. Це була одна із сестер Сергія. Певно, коли мама приїхала до монастиря, вона привезла з собою доньку. І та стала черницею.
Додивившись фільм про Микільське, я вимкнув DVD і почав перебирати у пам’яті всі мої спогади про Сергія, повідомлення моєї мами.
Схоже, проїхавши кількасот кілометрів, я випадково наштовхнувся на той самий секрет успіху мого однокласника. Поза сумнівом, і мама, і сестра, оселившись у монастирі, щодня у вранішніх і вечірніх молитвах просили Бога й про найближчу для них людину — сина і брата. Щодня, з року в рік, вони просили Творця про Сергія — аби в нього все було добре. Адже навіть наші слабкі молитви — молитви людей, які живуть у миру, — зримо змінюють наше життя, якщо ми їх підносимо щиро. Що ж казати про молитви людей, які присвятили себе Богу.
Не знаю, чи здогадувався Сергій про причини свого благополуччя. Можливо, він просто приписував усі здобутки власній наполегливості й працелюбству. Чи брав він до уваги наполегливість і працелюбство своїх рідних, які стоять перед Творцем неба і землі? Можливо, й ні. Адже це так природно, коли тебе люблять близькі...