Євангельські притчі дивують своєю простотою й мудрістю. Проте ми не часто замислюємося, що ці нехитрі історії, розказані Богом, Який воплотився в галілейського теслю, мають силу закону. І будь-кого, хто не виконав закон, чекає кара. Про це й притча з Євангелія від Матфія – про міри срібла, таланти, які господар роздав рабам перед від’їздом у далеку країну…

Читаючи цю притчу, я згадую двох своїх друзів – Костю й Сергія.

Костянтина я вперше побачив, коли був іще підлітком.

Запам’яталася м’яка посмішка й довге каштанове волосся, яке блищить в напівтемряві кімнати. Костя підводиться на ноги, тримаючись за ажурну поліровану етажерку. В нього ДЦП – він погано ходить.

Того ж вечора він читав свої вірші й співав пісні.

Костя був бардом, їздив на фестивалі й зльоти авторської пісні. В нього була купа друзів – від Ленінграда до Камчатки. Він навіть улаштував у своїй квартирі залізничний куточок. Друзі притягли звідкись справжні двері від купе. За ними стояло крісло. Коли ти сідав у нього, автоматично вмикалося світло. Стінами цього маленького залізничного світу слугували етажерки з книжками. Багато книжок, в основному вірші.

Костя працював фотографом на заводі, ця робота дозволяла часто їздити у відрядження. Друзі оплачували проїзд на фестиваль, він зникав днів на двадцять, щоб потім розповісти, як гостював у Ленінграді, Донецьку, Мончегорську. Як спілкувався зі знаменитими бардами.

Усе йшло добре, поки величезна машина під назвою Радянський Союз не стала давати збої. Заводи зупинялися, люди – втрачали роботу. В організаторів фестивалів уже не було грошей, щоб оплачувати проїзд гостям з інших міст. Та й самий рух почав згасати: ліричні ідеали 70-х – тайгова романтика, пісні біля вогнища – не могли тягатися з ідеологією золотого теляти. Стало модно робити гроші, говорити про це, співати про це.

Костя перестав їздити на фестивалі. Точніше, запрошення приходили, але квиток треба було купувати за власні гроші. А їх у Кості не було. Він почав випадати зі всесоюзної тусовки, і його статус відомого барда, який відвідує всі зльоти, опинився під питанням.

Костя нервував. Йому не вистачало повітря мандрів, сцени й аплодисментів, бесід до ранку з такими ж, як він, творцями віршів і пісень.

Першою жертвою його роздратування стала робота. Він посварився з керівництвом і був звільнений. Спроба давати платні концерти не вдалася.

І Костянтин почав пити. Він зробив одну велику помилку – звинуватив у своїх лихах увесь світ. Світ був винуватий, що він більше нікуди не їздить, що в нього немає роботи й засобів до існування. Костя пив і сварив владу, завод, друзів. Останні, до речі, підтримували його, як могли – приносили їжу, давали якісь гроші. Проте з’явилися й інші друзі – в п’яному чаду важко було зрозуміти, хто сидить у тебе на кухні. Ці нові винесли з квартири й здали як кольоровий метал усі миски й ложки. Почали зникати речі й книжки.

Я сам частенько заходив до Костянтина з пляшкою горілки – любив посидіти в кріслі з підсвіткою, погледіти на книжки й дивацькі двері від купе. Проблема була в тому, що таких, як я, з пляшкою, було багато. А Костя – один. Декілька разів уранці я не міг відчинити вхідні двері до його квартири. Щось заважало. Потім з’ясовувалося, що це сам господар – напився й заснув у коридорі, не зачинивши двері.

Якось він попросив мене допомогти йому з’їздити в місто. Поки ми їхали, він образив кондуктора за те, що той неввічливо продав йому квиток; причепився до якогось пияки на зупинці, тому що той голосно сякався. Дивом вдалося уникнути бійки. Мій приятель ставав нестерпним.

Потім трапилася пожежа – Костянтин увімкнув газовий титан у себе в квартирі, щоб нагріти воду, й заснув. Костю врятували, але квартира стала попелищем. Він спав посеред цього попелища, вкриваючись дірявим пледом. Складав божевільні вірші й пив самогон, котрий давав у кредит сусід. Приблизно в цей час померла його мати. За нею батько.

Потім я поїхав зі свого міста, і до мене дійшли чутки, що Костянтина забрали до психлікарні. Про це мені розповів мій старий приятель, учасник наших посиденьок на Костиній кухні.

— Мені пропонували в лікарні написати папір, що я несу за нього відповідальність, - і забрати його. Але ти ж знаєш Костю…

Потім той же приятель сказав мені, що, за чутками, Костянтин повісився в одній із психлікарень.

Я довго не подавав за нього заупокійних записок. Поки один священик не сказав мені: якщо точно не відомо, чи наклала на себе руки людина, чи ні, більшим гріхом буде не подавати за неї записки, ніж узяти на себе гріх поминати в Церкві самовбивцю. І я почав подавати.

Костя багато мандрував. Серед його пісень мені найбільше подобалась одна, присвячена стародавній країні Ольвії, яку розкопали наші археологи в Криму:

Курганы, курганы, Руины, руины... Глаза лишь закрою — и вижу я город, Погибший от боли, До боли счастливый, Вот он стоит у вод черноморских.

Костя співав її, заплющуючи очі, й мені бачився приморський степ, залитий сонцем.

Сергія я спершу почув – мені поставив його запис друг-музикант. Неголосний приємний баритон звучав з магнітофонної касети, заворожуючи інтонацією.

Мені пісні сподобались, і ми вирушили до села, де жив Сергій, - записати на відео його виступ й інтерв’ю з ним (я тоді працював на місцевому телебаченні). Сергій жив у простій сільській хаті з жінкою й тещею. Заробляв тим, що плів меблі з лози. Мені він одразу не сподобався – в його манері спілкуватися відчувалася зверхність. Вона проступала в голосі, в рухах – немов переді мною був дрібний кримінальний авторитет або начальник середньої ланки. Пізніше я зрозумів, що це його спосіб існування. Захист від світу. Відчувши, який біль він несе в собі, я пробачив йому цю манеру поведінки.

Там, у кімнаті, обмазаній глиною, серед запашних в’язок лози ми поставили мікрофон, і він заспівав нам декілька своїх пісень. Прощаючись, він продав моєму супутникові задешево плетений столик. А мені подарував пуфик з лози, вкритий лаком. Чим мене геть підкорив.

Сергій проводжав нас до автобусної зупинки. Ми заговорили про потойбічний світ, і наш супутник розповів, що бачив чортів й іншу нечисть. «Вони існують, - казав він. – Коли довго п’єш, відкриваєш двері в той світ. І бачиш усе це».

Я запам’ятав його усміхненим, із зеленим богомолом, якого він тримав на долоні.

Запис не вдався, звук був поганий, і ми запросили Сергія до нас у студію – записати все наново, на три камери й хороший мікрофон. Він приїхав і заспівав перед зйомками пісню, яка стала моєю улюбленою. Вона називалася «Дівчина-ніч». Він написав її, коли їхав до нас – на дорозі побачив повій, які продавали себе, і з ходу склав щось гарне й щемливе – про гірку долю нічних метеликів. Я запам’ятав тільки чотири перших слова: «Девочка-ночь. Бабочка трассы...»

Тексти в Сергія були нескладні, але мелодія й виконання зачаровували. Він був дуже обдарованим.

Продивляючись студійний запис, я звернув увагу, що він схожий на Висоцького – манерою хмурити лоба, невисоким зростом, і міцною, збитою статурою. Від нього віяло привабливістю й талантом. Потім про його виступ були гарні відгуки.

Мій друг Сашко пропонував йому брати участь в якомусь конкурсі. Сергій відмовлявся. «Я визнаю тільки перше місце, - говорив він. – А там якісь малолітки перші місця займають».

Йому було сорок років. І він сподівався на якихось спонсорів, які дадуть йому грошей на розкрутку. Боявся, що пісні в нього візьмуть, а грошей не дадуть. Сергій часто приїздив до нас у місто й зупинявся в Сашка.

«Як там гість?» - запитував я. Сашко махав рукою. Гість сидів уночі на кухні, дивився телевізор і пив самогон. Усю ніч. Сам.

Потім Сергій обікрав Сашка й зник. Мій друг збирався їхати в Росію, до нареченої, освідчуватися. Вранці він поклав гроші в стіл і вийшов з дому на півгодини. Коли прийшов, не було ні грошей, ні Сергія.

Сашко написав на нього заяву до міліції. Через місяць забрав.

Ми міркували – куди він подався. Вирішили, що, мабуть, до Пітера – він іноді говорив, що Санкт-Петербург – місто, де його талант обов’язково оцінять.

За півроку Сергія знайшли в його хатинці в селі – жінка й теща на той час уже померли, і дім належав лише йому. Сергій сидів на стільці й був уже декілька днів мертвий. Де він пропадав увесь цей час, залишилося загадкою.

До того часу розкрилися й інші факти його крадіжок у друзів. Ці ж друзі його й поховали. За свій рахунок.

Найбільше мене в цій історії вразило те, що я не зміг знайти жодної касети з його записом. Вони не збереглися в архіві. Не залишилося навіть чорнових записів. Усе кудись зникло.

Талант, даний нам Творцем, спершу обпалює душу передчуттям польоту. Потім – потребує виходу, як дозріла в утробі дитина потребує довгих болісних пологів. З потом і кров’ю.

Якщо ти побоявся або полінився родити – талант починає пекти. Просто Господар, Який «жне, де не сіяв, і збирає, де не розсипав», оскільки й так все Його й від Нього – колись прийде й спитає, на що витрачена дана тобі міра срібла. І те, що ти вважав подарунком, не обов’язковим для використання, - виявиться боргом, котрий треба повертати з відсотками. Всі ми бачимо Бога як дарувальника й благодійника і забуваємо, що він іще й Суддя. Який має владу сказати: отже, візьміть від нього таланта, і віддайте тому, що десять талантів він має. Бо кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має; А раба непотрібного вкиньте до зовнішньої темряви: буде плач там і скрегіт зубів (Мф. 25, 14–30).