Є така стара категорична істина: «Всі дороги ведуть до Рима». Можливо, це твердження, закріплене чобітьми легіонів, волосяницею імператора Фрідріха й возами комедіантів, відповідає дійсності. Але не про ці дороги я хочу написати зараз. Мені пригадуються стежинки, багато тисяч піщаних, схожих на струмки, доріжок, що навскіс, сяк і так, прорізають поля, села й пустирі. Хіба стежки обов’язково мають кінець? Чи вони розбігаються в безкрайньому просторі й часі, викреслюючи картину світу, як лінії долі? Я пам’ятаю одну таку стежину. Своїм краєм вона виглядала з-за лопухів і чортополоху біля стічної канави. Далі, по густій пилюці, прямувала між двома парканами вглиб, під переплетені крони дерев, у місце, що звалося «Старий потік». Я ніколи не бачив там води, мабуть, ця назва пережила своє значення, як панцир черепахи переживає свою мешканку. Двісті-триста метрів по світлій пилюці, і стежка виходила до покинутих корівників, кладовища й поля. І поки я дивився на небо, намагаючись знайти хмари у гарячій спекоті, стежинка ховалася кудись, зникала, спускаючись у канаву або розчиняючись у білій пилюці. Вона (як, мабуть, і всі інші стежки) до часу берегла свою кінцеву ціль. Але мені здається, що з часом я зможу пройти далі, по стежках, що струмують крізь землю в небо, до серпневих зірок, що пахнуть яблуками.